Під знаком єдності

Цю роботу весь творчий колектив присвятив 200-літтю від дня народження Тараса Шевченка. Режисер постановки — художній керівник театру Михайло Резнікович. У створеній ним сценічній композиції від імені Кобзаря виступають відразу двоє акторів — україно- і російськомовний (Петро Панчук і Дмитро Савченко). Цей хід, задуманий задовго до початку політичних заворушень у країні, виявився дуже своєчасним і пролунав зі сцени закликом до єдності й пошуку взаєморозуміння.

Шлях будь-якої вистави до сцени, свого глядача — довгий і непростий. Тут і муки творчості, й виробничі проблеми... Але щоб прем’єра народжувалася в атмосфері тривоги, розгубленості, відчаю і страху — таке, погодьтеся, нечасто випадає на долю театру. Країна завмирала перед екранами телевізорів і новинними сайтами, активісти виходили на майдани та антимайдани, киян лякали терактами і НС, мало не під вікнами театру лунали постріли. «Гриміли снаряди», а «Музи не мовчали»! Актори, режисери, працівники найрізноманітніших служб і цехів виконували свій обов’язок із завзятістю й рішучістю, немовби всі вони давали урочисту присягу на вірність спільній справі.

Працювали на межі, а тому не дивно, що за три дні до випуску «швидка» забрала з репетиції виконавця однієї з головних ролей (Віктора Алдошина). Що робити? Скасувати вистраждану прем’єру означало б відібрати те останнє, що тримало колектив, не даючи впасти у відчай. Говорять, в екстремальній обстановці народжуються найвірніші рішення. Режисер призначив термінове введення у вже практично готову, відрепетирувану виставу. Класичні «три дні і три ночі» Дмитро Савченко опановував матеріал.

Прем’єра відбулася... На сцену вийшло двоє акторів, виконавців ролі Тараса Шевченка: один зробив крок на майданчик з лікарняного ліжка (Петро Панчук), другий взагалі занурився у виставу, як у вир з головою (перед прем’єрою «новенький» Дмитро Савченко встиг взяти участь усього в одному прогоні). Можна собі уявити шквал овацій, який винагородив усіх героїв цієї історії на прем’єрі. Для працівників театру це було воістину «свято зі сльозами на очах».

А для глядачів? Змучені «лівими» і «правими», «своїми» і «чужими», вони вперше за довгі місяці політичного протистояння в країні почули дуже простий і виразний месседж — ділити нам загалом нічого. Мовне питання — фікція! Українська і російська мови так органічно природно переплелися в одній окремо взятій людині, то невже на території площею 600 тис. кв. км. їм не вжитися? Новопризначенний міністр культури Євген Нищук, котрий відвідав прем’єру, відзначив: «Цю виставу потрібно подивитися мешканцям Криму і східних областей України». Втім, ця постановка стирає не лише мовні кордони.

«Скрізь один...» — сплав уривків зі щоденника Тараса Григоровича, віршів, листів, документальних свідоцтв його життя. Однак вплітаючи в тканину вистави поезію різних класиків — від Шекспіра до Пастернака, від Беранже до Лесі Українки, режисер підняв, по суті, приватну історію до масштабів притчі та легенди. Про те, як за життя цькують тих, кого після смерті підносять до героїв, геніїв і пророків. Про тих, хто самою своєю «інакшістю» приречений на самотність.

Саме самотність — лейтмотив цієї вистави, незважаючи на те, що роль Шевченка виконують на сцені двоє акторів. А може, саме від самотності й відбулося це умовне роздвоєння? У миті, коли: «В неволі, в самоті немає, Нема з ким серце поєднать. Та сам собі оце шукаю. Когось-то, з ним щоб розмовлять»?

Прем’єру зіграли запрошений з театру ім. І. Франка Петро Панчук і один з провідних артистів Театру ім. Лесі Українки Дмитро Савченко. У цьому тандемі не лише вікова різниця, але й сама природа кожного з артистів наштовхують на думку: Шевченко-Савченко — людина, яка щойно потрапила до заслання і ще не змирилася з цією думкою, а Шевченко-Панчук — немов людина, котра вже пережила арешт, всі тяготи й труднощі, властиві вигнанцеві, приниження солдатською муштрою, зраду друзів. Ні, хронологічно герої не розведені на «до» і «після», вони — два полюси однієї і тієї самої людини. Рядовий Шевченко — то оголений нерв, людина, оглушена тисячею ударів, злякана, в його запалених очах — застиглі сльози, жах і нерозуміння (Дмитро Савченко), те скорботне упокорювання, тверезість філософа, який, напевно, знає, що «неотвратим конец пути»... Якщо спробувати вмістити образ, який зіграв Петро Панчук, в один шевченківський рядок, то це, мабуть: «Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава». Два різних питання ставлять артисти світові. Савченко: «Що відбувається?», а Панчук: «За що?».

Цією двомірністю режисер створює живу, «об’ємну» людину, що кидається від відчаю до надії, і назад. Два початки зійдуться у момент тріумфу: після десятирічного заслання Тараса Григоровича царська влада випустить на волю. Дмитро Савченко буде чи то плакати, чи то сміятися, беззвучно здригаючись, а Петро Панчук обережно, тремтячими руками торкнеться олівця, боячись злякати своє щастя, і ритм вистави понесеться навскач. У нетерплячому поспіху, захлинаючись, заговорить Шевченко-Савченко, боячись зробити найменшу зупинку — бажання людини встигнути ще надихатися життям. У маніакальній ідеї героя Петра Панчука — неодмінно одружитися з молоденькою — відчайдушні спроби втримати вислизаючий час, в його нарочитій діловитості — острах втратити шанс. Шевченко-Панчук заговорить з уявною коханою, тримаючи головну свою цінність — дві обручки, й обличчя його осяється ніжністю. Немов у цій крихітній каблучці тут і зараз матеріалізувалася його наречена, наче вона — не лише сповнене надій майбутнє, але й можливість надолужити згаяне минуле.

Обидві акторські роботи у виставі «Скрізь один... Свічка на вітрі» — серйозна заявка на Шевченківську премію, і зовсім не тому, що виставу присвячено великому українському поетові й випущено в ювілей Кобзаря. І Дмитро Савченко, і Петро Панчук (кожен по своєму) показали людину в неприкритій наготі її душі. Вона трагічно тендітна, вразлива, відкрита усім вітрам, неначе ледве жевріючий вогник свічки.

Тему «Свічки» заявлено не лише в підзаголовку вистави, але й у сценографії (художник — Олена Дробная). Декілька слабких вогників мерехтять на авансцені, додаючи таємничого, сакрального відтінку дії. Все оздоблення ігрового простору підняте над побутом. Кілька стільців і лабіринт з ширм підкреслюють відчуття порожнечі й неприкаяності. Якоїсь миті на них з’явиться графіка Шевченка, але невигадлива ця конструкція виконує не тільки естетичну функцію. Завдяки системі ширм на сцені відбувається своєрідний «монтаж» епізодів. Учасники вистави враз з’являються і зникають в будь-якій точці сценічного простору, завдяки чому дія в цілому стає динамічнішою. Неочікувані вибухи кольору й світла — контрастно яскраві епізоди спогадів, що спливають в уяві поета (епізоди «Гоголь», «Лермонтов» і «Беранже»). Зонги (композитор — Олександр Шимко) створюють ритмічну стрункість вистави. Вони вириваються то як протест, то як обурення. А посередниками між сьогоденням й історичними подіями виступають коментатори. Вони неначе запрошують глядачів знову доторкнутися до класика, щоб відчути тепло людського життя. І їм це вдається.