Піднебесна Україна Галини Зубченко
Ви ніколи не літали над горами, над Карпатами? А хотіли б? То завітайте на виставку картин Галини Зубченко, що експонується нині в Палаці мистецтв «Український дім». Враження лету — то стрімкого й небезпечного, то іскристо- спокійного — буде супроводжувати вас під час огляду і залишиться надалі — настільки, наскільки захочете. Несподівані ракурси, ритміка (ніби дихання гір) і неосяжна могуть, що застигла в мирному сні смарагдових велетів, дають вам силу прагнути кудись вище — над буденністю, над марнотою — до чистого і в монолітній своїй простоті незвичайного.
Про багатьох шістдесятників, членів славнозвісного Клубу творчої молоді, що діяв у 60- ті роки в Києві, ми знаємо чимало. Горська, Зарецький, Семикіна... Набагато менше відомо нині про Галину Зубченко, яка присвятила себе українському монументальному мистецтву і разом зі своїм чоловіком Григорієм Пришедьком оформлювала в національному стилі будівлі шкіл та установ, зокрема, багатьох інститутів Академії наук України в Києві. Вона була також однією з тих трьох сміливців, котрі дали хоча й недовге, але легендарне життя вітражу із Шевченком у червоному корпусі Київського університету.
Народилася Галина Зубченко в Києві 1929 року в родині науковців. Навчалася в Республіканській художній школі ім. Тараса Шевченка та в Київському державному художньому інституті — в майстерні відомого живописця О. Шовкуненка. На канікулах щоліта виїздила в Карпати — на пленер. У вкритому віковим намулом чужини Києві молода художниця не знаходила того, до чого підсвідомо прагнула: «А тут, у цих горах я відчула дух стародавнього Києва: в побуті, одязі, навіть у самих словах — у всьому проявлялася наша історія».
Десь 1964 року настала вимушена перерва в карпатських мандрівках. Тим часом «оживлене» подихом гір прагнення до свого пізнання кликало до дії — пробувати, перетворювати, вдихати природне повсякдення. Наприкінці 50-х років вперше потрапила до «Гончарівні» — хати художника Івана Гончара, який протягом неспокійного свого життя вирятував із темряви неіснування сотні веселих, співучих писанок, рушників, килимів, глечиків — усе те, що людськими руками виліплює і вимальовує сам Всевишній. Іван Гончар багато подорожував Україною, малював народні типажі в традиційних строях, місцеві краєвиди. За словами Галини Олександрівни, чимало художників пройшло тоді через Гончареве «горнило».
Коли 1962 року молоді письменники, художники й театрали об'єдналися в Клуб творчої молоді, Галина Зубченко стала однією із засновниць секції образотворчого мистецтва, очоленої Веніаміном Кушніром. Тоді ж сприймала науку неперевершеного за силою почуттів художника Григорія Синиці (учня Михайла Бойчука): «Народне мистецтво базується на законах боротьби протилежностей, не так, як тонове, що тримається на подібності й підкорюється гамі. Тоді як у тоновому мистецтві головний — сюжет, у народному в центрі уваги — образ. Його творять і колір, і лінія, і композиція. Тому народне мистецтво життєрадісне і життєствердне». Синиця та його послідовники будували свої цілком сучасні твори на засадах народного мистецтва — національного за змістом, сучасного за формою. Галина Зубченко працювала в галузях монументального мистецтва та станкового живопису, одночасно глибоко вивчала традиційну культуру свого, сусідніх і далеких народів. Бо — «тільки в порівнянні пізнаєш рідне». Її картини, де образна мова народного мистецтва гармонійно поєднується з професіональністю сучасного митця, представлені в Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини, Маріупольській та Севастопольській картинних галереях, Сімферопольському та Кіровоградському художніх музеях, у мистецьких колекціях Канади, США, Австралії, Німеччини, Японії...
І от, «підкута» знаннями, мистецькою майстерністю і новітньою технікою, 1988 року з донькою Ярославою знову відвідала Карпати. Проте казки чомусь уже не відчула. Замість гуцульського одягу, який очі вбирав — сардаків, кептариків, зірчастих сорочок і наміток, — куфайки, кирзяки, всюдисущі вушанки. Навіть мова, просякнута «братніми» впливами, стала іншою. Звісно, не всюди і не навіки таке зробилося з тією піднебесною Україною, де навіть повітря — кришталево-чисте — має дивовижну силу освячувати все довкола. Однак... сіла в той же автобус, яким приїхала, і рушила до Києва. Ще в дорозі виплакала свій жаль за казкою, що колись застала живою, а вдома вже без непотрібного песимізму стала до роботи. Вирішила той співучий світ говірок і усмішок, барв і дивовижних легенд, який усі ці роки жеврів у ній, ніби свічка, запалена від гуцульської ватри, — поселити в своїх картинах. Щоб і ми не розучилися прагнути світла і лету.
Так постали свіжі, омиті пензлем краєвиди, серед них «Біла шапка Чорногори», «Земля вдягає тінь», «Хутір Рогатинюків»; галерея портретів гуцулок і гуцуленят. До речі, саме в Музеї Івана Гончара (нині він — на території Києво- Печерської лаври) навесні цього року вперше було представлено мистецький цикл Галини Зубченко «Українські Карпати»; влітку він експонувався в Хорватії.
Нині в «Українському домі», на виставці «Свою Україну любіть», представлено твори різних років і тематики. Та все ж більшість із них присвячено Карпатам. Цікаво, що в залі поруч розгорнуто виставку малюнків учнів дитячої студії «Оранта» при Національному технічному університеті (КПІ), чиїм творчим керівником є Галина Зубченко; разом із мистецтвознавцем Григорієм Мєстечкіним вони створили оригінальну систему навчання, де образотворче мистецтво поєднується з музикою, поезією. Здійснюючи тривалу програму благодійної підтримки талановитих митців України, «Український дім» безкоштовно надав зали для влаштування цих виставок.
