Життя без совісті і честі — все одно що земля, позбавлена сили тяжіння
Наґіб Махфуз, єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

Піднебесна Україна Галини Зубченко

11 листопада, 1999 - 00:00

Ви ніколи не літали над горами, над Карпатами? А хотіли
б? То завітайте на виставку картин Галини Зубченко, що експонується нині
в Палаці мистецтв «Український дім». Враження лету — то стрімкого й небезпечного,
то іскристо- спокійного — буде супроводжувати вас під час огляду і залишиться
надалі — настільки, наскільки захочете. Несподівані ракурси, ритміка (ніби
дихання гір) і неосяжна могуть, що застигла в мирному сні смарагдових велетів,
дають вам силу прагнути кудись вище — над буденністю, над марнотою — до
чистого і в монолітній своїй простоті незвичайного.

Про багатьох шістдесятників, членів славнозвісного Клубу
творчої молоді, що діяв у 60- ті роки в Києві, ми знаємо чимало. Горська,
Зарецький, Семикіна... Набагато менше відомо нині про Галину Зубченко,
яка присвятила себе українському монументальному мистецтву і разом зі своїм
чоловіком Григорієм Пришедьком оформлювала в національному стилі будівлі
шкіл та установ, зокрема, багатьох інститутів Академії наук України в Києві.
Вона була також однією з тих трьох сміливців, котрі дали хоча й недовге,
але легендарне життя вітражу із Шевченком у червоному корпусі Київського
університету.

Народилася Галина Зубченко в Києві 1929 року в родині науковців.
Навчалася в Республіканській художній школі ім. Тараса Шевченка та в Київському
державному художньому інституті — в майстерні відомого живописця О. Шовкуненка.
На канікулах щоліта виїздила в Карпати — на пленер. У вкритому віковим
намулом чужини Києві молода художниця не знаходила того, до чого підсвідомо
прагнула: «А тут, у цих горах я відчула дух стародавнього Києва: в побуті,
одязі, навіть у самих словах — у всьому проявлялася наша історія».

Десь 1964 року настала вимушена перерва в карпатських мандрівках.
Тим часом «оживлене» подихом гір прагнення до свого пізнання кликало до
дії — пробувати, перетворювати, вдихати природне повсякдення. Наприкінці
50-х років вперше потрапила до «Гончарівні» — хати художника Івана Гончара,
який протягом неспокійного свого життя вирятував із темряви неіснування
сотні веселих, співучих писанок, рушників, килимів, глечиків — усе те,
що людськими руками виліплює і вимальовує сам Всевишній. Іван Гончар багато
подорожував Україною, малював народні типажі в традиційних строях, місцеві
краєвиди. За словами Галини Олександрівни, чимало художників пройшло тоді
через Гончареве «горнило».

Коли 1962 року молоді письменники, художники й театрали
об'єдналися в Клуб творчої молоді, Галина Зубченко стала однією із засновниць
секції образотворчого мистецтва, очоленої Веніаміном Кушніром. Тоді ж сприймала
науку неперевершеного за силою почуттів художника Григорія Синиці (учня
Михайла Бойчука): «Народне мистецтво базується на законах боротьби протилежностей,
не так, як тонове, що тримається на подібності й підкорюється гамі. Тоді
як у тоновому мистецтві головний — сюжет, у народному в центрі уваги —
образ. Його творять і колір, і лінія, і композиція. Тому народне мистецтво
життєрадісне і життєствердне». Синиця та його послідовники будували свої
цілком сучасні твори на засадах народного мистецтва — національного за
змістом, сучасного за формою. Галина Зубченко працювала в галузях монументального
мистецтва та станкового живопису, одночасно глибоко вивчала традиційну
культуру свого, сусідніх і далеких народів. Бо — «тільки в порівнянні пізнаєш
рідне». Її картини, де образна мова народного мистецтва гармонійно поєднується
з професіональністю сучасного митця, представлені в Коломийському музеї
народного мистецтва Гуцульщини, Маріупольській та Севастопольській картинних
галереях, Сімферопольському та Кіровоградському художніх музеях, у мистецьких
колекціях Канади, США, Австралії, Німеччини, Японії...

І от, «підкута» знаннями, мистецькою майстерністю і новітньою
технікою, 1988 року з донькою Ярославою знову відвідала Карпати. Проте
казки чомусь уже не відчула. Замість гуцульського одягу, який очі вбирав
— сардаків, кептариків, зірчастих сорочок і наміток, — куфайки, кирзяки,
всюдисущі вушанки. Навіть мова, просякнута «братніми» впливами, стала іншою.
Звісно, не всюди і не навіки таке зробилося з тією піднебесною Україною,
де навіть повітря — кришталево-чисте — має дивовижну силу освячувати все
довкола. Однак... сіла в той же автобус, яким приїхала, і рушила до Києва.
Ще в дорозі виплакала свій жаль за казкою, що колись застала живою, а вдома
вже без непотрібного песимізму стала до роботи. Вирішила той співучий світ
говірок і усмішок, барв і дивовижних легенд, який усі ці роки жеврів у
ній, ніби свічка, запалена від гуцульської ватри, — поселити в своїх картинах.
Щоб і ми не розучилися прагнути світла і лету.

Так постали свіжі, омиті пензлем краєвиди, серед них «Біла
шапка Чорногори», «Земля вдягає тінь», «Хутір Рогатинюків»; галерея портретів
гуцулок і гуцуленят. До речі, саме в Музеї Івана Гончара (нині він — на
території Києво- Печерської лаври) навесні цього року вперше було представлено
мистецький цикл Галини Зубченко «Українські Карпати»; влітку він експонувався
в Хорватії.

Нині в «Українському домі», на виставці «Свою Україну любіть»,
представлено твори різних років і тематики. Та все ж більшість із них присвячено
Карпатам. Цікаво, що в залі поруч розгорнуто виставку малюнків учнів дитячої
студії «Оранта» при Національному технічному університеті (КПІ), чиїм творчим
керівником є Галина Зубченко; разом із мистецтвознавцем Григорієм Мєстечкіним
вони створили оригінальну систему навчання, де образотворче мистецтво поєднується
з музикою, поезією. Здійснюючи тривалу програму благодійної підтримки талановитих
митців України, «Український дім» безкоштовно надав зали для влаштування
цих виставок.

Ярослава МУЗИЧЕНКО 
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments