Пізній Бетховен — нове прочитання музики генія
Уперше у Львові в одній концертній програмі було виконано п’ять останніх сонат Бетховена! Цей концерт пройшов у рамках Міжнародного фестивалю «Віртуози».
Фортепіанні сонати від 28-ї до 32-ї написані протягом останніх 10 років життя композитора. Їхнє виконання дуже важке технічно: це великі твори, сповнені багатством музичних тем, зі складним розвитком; у кожній з них композитор щоразу по-новому вирішує проблеми драматургії та фортепіанної фактури. Щоб їх зіграти, потрібно мати не тільки дуже добру пам’ять і бездоганну віртуозність, треба вміти так спланувати виконання, щоб панувати над увагою слухача, розкриваючи йому інтонаційний зміст твору. І найголовніша трудність — сам зміст: переживання, філософські міркування та релігійні уявлення геніального композитора, який досяг найвищого розуміння світу, але, трагічно відмежований від навколишніх своєю глухотою та їхнім нерозумінням, міг вилити власні думки тільки у звуках.
Довший час вважалося, що ці твори взагалі непридатні для виконання, а їхня — так і залишатися абстрактними знаками на папері, — надто вже вони відрізнялися від того, що звикли грати і слухати в ХІХ сторіччі. І піаністи наступних епох, та й найвидатніші наші сучасники, хоч ставлять собі не раз завдання вивчити всі 32 сонати Бетховена, проте не зважуються об’єднати в одній концертній програмі більш ніж три останні опуси. Нездоланною перепоною тут виступає велетенська соната №29. Її монументальний 4-частинний цикл сповнений химерних поворотів, похмурих глибин, драматичних поривань і тяжких роздумів. Завершує твір велетенська фуга — надскладна поліфонічна форма, наповнена вигадливими хитромудрими перетвореннями основної теми, а водночас дуже енергійна й динамічна. Це колосальне музичне полотно вимагає для свого виконання великої фізичної витривалості, потужного інтелекту й душевної глибини — якостей, що дуже не часто поєднуються в одній особі піаніста. А введення 29-ї сонати до концертної програми з п’яти пізніх сонат робить виконавське завдання попросту непомірним. Подолати «планку» бралися тільки найвидатніші віртуози історії — такі, як Ференц Ліст та Ганс фон Бюлов.
Надзвичайно амбітне завдання поставив перед собою один із відомих молодих українських піаністів Дмитро Онищенко, і він осягнув глибину музичних задумів, утілив їх з величезною переконливістю та силою почуття. Музикант зумів розкрити неповторний характер і настрій кожної з п’яти сонат, а водночас виявити те спільне, що об’єднує твори пізнього Бетховена. У цьому надзвичайно важливою виявилася поліфонія — багатоплановість підтексту й самої музичної тканини, адже в кожній з цих сонат композитор застосовує складний поліфонічний розвиток. Так, з надзвичайною значущістю прозвучав і запав у душу слухачів зовсім короткий епізод повільної частини 29 сонати, в якому, ніби пророцтво, уперше з’являється тематична інтонація, що ляже пізніше в основу заключної прощальної частини сонати № 32. Уважно вчитуючись у текст автора, піаніст розкривав нові відтінки змісту. У виконанні Дмитра Онищенка програма п’яти сонат отримала власну драматургію. Кульмінацією напруження й боротьби стала могутня 29-та соната, що справила на слухачів найбільше враження. А до кінця концерту щораз зрозумілішім ставав бетховенський хід мислення, спрямований від боротьби до умиротворення та просвітлення — у відтворенні його не останню роль відіграло змістовне застосування піаністом багатої тембрової палітри.
Слухачі концерту після двох з половиною годин слухання надзвичайно серйозної музики відчували себе не втомленими, а піднесеними й щасливими, та одностайно виявили піаністові своє захоплення — тривалими оваціями.
