Наука – це корінь і насіння, і основа всякої користі як батьківщини, так і церкви
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Планета «Лисик»

17 років тому обірвалось земне життя видатного українського театрального художника
14 травня, 2008 - 00:00
ТАКИМ ПОБАЧИВ МАЙСТРА СКУЛЬПТОР ЯРОСЛАВ СКАКУН / ФОТО З АРХІВУ ОДНА З ОСТАННІХ ФОТОГРАФІЙ ЄВГЕНА ЛИСИКА

Кожне покоління мусить виконати свій обов’язок перед нащадками, це — аксіома, в якій ніби ніхто не сумнівається. І з наших рук наступне покоління теж мало би отримати все найкраще, найцікавіше і найцінніше, що створило людство до нас і наші сучасники зокрема. Та все більше здається, що збережемо ми мало (чимало знищимо з успадкованого), і як висновок — передамо лише частину пазлів, що творять загальну картину світу. І дірами буде світитися все втрачене і згублене... Нащадки спитають: чого ж це ви небо коптили, чого ж так багато не зберегли, чого не зберегли для нас Євгена Микитовича Лисика? Чого лише в статтях тепер читаємо: «планета Лисик»! Де ця планета? Вона розсипалася, як сиплються і прогнівають туго скручені його декорації, сотні, тисячі метрів монументального живопису, створеного цим дивовижним сценографом. Філософом, який іще в змозі своїми роботами освітити людству його складну ходу.

Нащадки дізнаватимуться з книг — народний художник України, лауреат Шевченківської премії створив 83 вистави. І не переживуть тих дивовижних хвилин, яких довелося пережити кожному, хто бачив хоч один оформлений ним спектакль. Сказати «оформлення» буде мало, бо, приміром, те очманіння, яке пережила я, вийшовши з театру після «Створення світу», не передати. Щось було дивовижне у побаченому на сцені, що навіть посвяченому відкривається не відразу, не те що дівчиськові, яке щойно прийшло в газету, — тут ще треба довго було рости... Тоді у Львові одне одного питали: «Ти вже був?», «Ти вже бачив?». І це означало: якщо не побачиш — нанесеш непоправну шкоду своїй душі...

Звичайно, Львів любив майстра. І найбільше він створив саме для Львова. Виставу «Спартака» 1965 р. називають «початком творчої концептуальної програми», і вже тоді декорації перестали служити тлом, а стали виразником ідей, що разом із музикою та акторами творять дійство.

Тадей Ринзак, який по смерті Євгена Лисика заступив місце головного художника Львівського оперного театру, а за життя був правою рукою Євгена Микитовича, згадує:

— Зокрема, по «Спартаку» можна побачити, як розвивалася творчість Лисика. Вже при першій постановці, у 65 му, цене було просте зіткнення раба та патриція, а цілий світ хоч справедливої, та приреченої боротьби за свободу. Для людей, що бачили цю виставу, вона ставала ковтком води для спраглого, чимось вражаюче сильним. Та не знаю, чи був колись сам Лисик задоволений своєю роботою. Можливо, лише на кілька миттєвостей, а потім знову переосмислював і переробляв. І коли вдруге у Львові поставили «Спартака» — це вже був інший спектакль.

Лисик зробив чорне небо, і все було органічно. Не стало прив’язки до Рима, до Колізею — все це він зруйнував, як і будь-яку конкретику. Залишився всесвіт і людська трагедія, піднесена до високої духовної сили. Все це так не в’язалося із традиційністю, що побутувала тоді на сцені! Однак ця гіперболізована масштабність дозволила ідею свободи зробити актуальною, нагадати про циклічність історії. Це була грандіозна, потужна в емоційному плані робота...

Євген Лисик творив у часи, коли світ жив у величезному напруженні — мілітаризація, відчуття страху і якоїсь межі існування. І разом з тим — стрімкий розвиток космонавтики, мрії про дальні космічні польоти... Він не міг бути осторонь від того. І у «Створенні світу» Петрова намалював величезну мадонну, ніби підперту ракетами. Глядача тоді просто магнетизувала земна куля, вся в птахах, побачена з космосу. Яка гарна була ця Земля, призначена для щастя і краси, не для воєн та розбрату!

В 70-х кожну виставу Лисик перетворює на епопею. За оформлення спектаклю «Золотий обруч» Євген Микитович був нагороджений Державною премією ім. Т. Шевченкa. Він дозволив собі тоді образ Батьківщини подати на високій ноті героїко-романтичного піднесення. І йому це «простили», хоча, можливо, щось комусь здавалося «ідейно невиваженим». Зрештою, його часто критикували за «авангардизм, націоналізм, релігійність вистав». Та що поробиш — з Лисиком вже рахувалися, з ним прагнули працювати найвідоміші режисери, його запрошували оформляти спектаклі у різні театри, навіть у різні країни. «Бориса Годунова» — у Київському театрі опери та балету, «Есмеральду» — в Челябінському театрі, «Створення світу», «Хованщину», «Тіля Уленшпігеля», «Тангейзера» — у Львові. «Кармен-сюїта» і знову ж «Створення світу» — в Мінську. В Стамбулі «Легенду про любов» публіка приймала гучними оваціями, газетні рецензії говорили про те, що образ Туреччини, створений Лисиком, «став просто відкриттям для передової частини турецької творчої інтелігенції».

Про Євгена Микитовича вже за життя написана монографія І. Диченко «Євген Лисик». І мало хто в художньому світі дозволяв собі із ним сперечатися. І не тому, що не наважувалися, просто його аргументація була потужною, проти неї усе дрібнішало. З ним прагнули працювати пліч-о-пліч в так званій малярці — художніх цехах Львівського оперного. О, скільки людей її перейшло! І, на диво, не так вже й багато лишалося. Бо цей дивний світ, який приніс із собою Лисик в перемазані фарбою, фантазійні, переповнені бідністю-багатством приміщення, вимагав людей лише високої напруги.

— Він не розумів, коли хтось говорив: маю особисті справи, завершу завтра. Які інші справи, якщо лише одне важливе у житті — ці декорації, ця постановка і цей театр! — згадує Тадей Ринзак.

Не дивно, що Параджанов (одної групи крові з Лисиком людина) визначав так: «Львів — це творча матка України, в якій народився геній — Євген Лисик». А ще говорять, що в Америці, коли Лисик туди приїхав, якийсь мільйонер запропонував у штаті Айова збудувати музей для Лисикових театральних творів; з лекцій, які він читав у кількох штатах, його виносили мало не на руках. А тодішній директор Метрополітен-опера визнавав: якщо такому художнику, як Лисик, його сцена виявиться замалою, її негайно розберуть...

Останнє занотував у своїй статті такий знаний мистецтвознавець, як Володимир Овсейчук (монографію якого про Лисика Львів із нетерпінням чекає), і йому не можна не вірити: «В опері «Війна і мир» художнє оформлення сцени Бородинської битви за масштабним рішенням та грандіозністю образу вселенської трагедії не має рівних у театрі ХХ століття». «У наш час його ім’я творця гідне стати поряд з Архипенком, Бойчуком, Петрицьким».

Цікаво, коли нарешті генетики визначать, що має відбутися на клітинному рівні, щоб від звичайних батьків, у невеличкому селі народився геній? І скільки саме супротиву потрібно, щоб не зламати, а ростити його сильним? І чи потрібно його засипати благами? Чи, як Лисику, — платити 225 рублів?..

Фолкнер стверджував: «Благословенні перепони — ними ростимо». Коли зривалися вистави Лисика — «Цвіт папороті» в Київському театрі чи «відсували» макети для московського Большого театру в «Лоенгріні», Євген Микитович, звичайно, страждав, однак не опускав руки. А у людей, що працювали поруч, виникало відчуття не просто провини, а чогось злочинного: так не мало бути!

Я попросила вирахувати площу розписаних ним декорацій для лише одного спектаклю: вийшло приблизно 1000 квадратних метрів монументального живопису — задники, куліси, пандуси. Творячи все це, він не дуже себе шкодував. В «Ромео і Джульєтті» була заставка, яка з’являлася лише на кілька митей і зникала. Глядачі навряд чи серйозно фіксували на ній увагу. Хоча у підсвідомості щось, напевно, залишалося. Лисика багато разів просили затримувати заставку довше, однак він не погоджувався, пояснюючи відмову порушенням стрункості вистави. Та, можливо, це й був так званий 25-й кадр, що закарбовувався і спрацьовував пізніше. Адже зображений був воскреслий Ісус, що здіймався в небо, залишаючи на землі свій гріб. Христос був у вигляді сяючого хреста, в центрі мав серце і ніби виштовхував його людям...

Євген Микитович Лисик і справді лишив нам своє серце у своїх гігантських полотнах, а ми, смішні люди, їх не цінимо. Вони нищаться у складських приміщеннях, зовсім не пристосованих для зберігання, і з кожним роком їх меншає. В цьому не можна звинувачувати Львівський оперний. Адже жодна громадська чи будь-яка інша організація не спроможна самотужки забезпечити належні умови для зберігання такого спадку: декорації до вистав, сотні малюнків, ескізів, макети, десятки тисяч квадратних метрів театральних горизонтів, панно, завіс... Природно, що з’явилися ентузіасти, які чимало років поспіль твердять, що потрібно створити дім Лисика у Львові. І «Львівською Політехнікою» вже розроблено кілька проектів цікавого, унікального музею. (Такого прецеденту Україна ще не мала.) Музею сценографії з колосальною експозиційною площею. Це ж уявіть, якої висоти мають бути стіни, щоб на спеціальних пристроях були вивішені задники та куліси, щоб зберігалися вони і експонувалися, тобто мали можливість бути висунені наперед, мінятися і компонуватися... Тут має бути задіяна новітня техніка, і лише тоді ця синергія, це поєднання сучасного і проекції мистецтва в історичному сенсі в силі дати виключний за емоційним впливом результат. Більше того — щоб це був не так званий мертвий музей, а постійно діючий храм мистецтва. Серед тої краси, що могла б мінятися у настроях, виступали б співаки та декламатори, представляли свою творчість величезні хори. Тобто — щоб на ґрунті, плечах Лисика був утворений заклад, який не дав би піти у небуття не лише йому, а й багатьом митцям, зокрема, таким сценографам, як Мирослав Радиш, Ян Ясенський (перший декоратор Львівської опери, металева протипожежна завіса якого і досі служить театрові), Олександр Сальман і Федір Нірод — засновник великої української династії сценографів. Щоб могли лишити нащадкам свої роботи заньківчанин Мирон Кіпріян і Тадей Ринзак — людина, що найприскіпливiше розвиває і підтримує традиції Євгена Лисика. Зрештою, щоб і маленькі зірочки, що з’явилися тепер в оперному і ростуть, подаючи надії метрам, що не все так зле, мають набирати силу і плекати надію, що колись, пізніше... як створять щось виключне, і їхні роботи тут висітимуть...

Удова художника Оксана Зінченко-Лисик, без старань якої взагалі б не вдалося зберегти чимало творів метра, зiзнається: «Я вже, як Леся Українка, «без надії сподіваюсь», стільки років точаться розмови про музей, а тим часом зникають полотна. І не лише полотна — зникає ціла школа сценографії. Кожного разу, коли буваю в Академії мистецтв, «капаю і капаю» — потрібно, щоб молоді художники знайомилися із мистецтвом сценографії львівської школи, цілого творчого методу, щоб це все не пропадало. На жаль, загалом у світі пропадає сценографія рукотворна, коли не просто декорація, а монументальний живопис стає співавтором сценічного дійства. Це, звичайно, вимагає спеціальної освіти, особливого таланту, коли ти можеш стати автором сценографії, адекватної авторству драматурга, композитора чи режисера. І це вже інший статус художника. Однак саме так творив Євген Лисик...

Сьогодні дуже часто сценографія робиться швидко і просто — за допомогою комп’ютерних технологій. Коли за допомогою певної програми, в єдину мить вибудовується сценічний простір і стає зрозумілим, що кому і з якого боку буде видно. Можна швидко заповнити будь- який кут, порівняти кольори, використати слайди, задіяти світові ефекти... І така конструктивна сценографія, безумовно, має право на існування, і в ній вже з’явилися «свої метри і свої сантиметри». Все тут може бути, однак немає живого зображення, душі живописця, що творить монументальне полотно сантиметр за сантиметром, позначаючи кожен не просто символікою і образністю, а й наповнюючи все це своєю власною енергетикою. Що стосується Євгена Микитовича Лисика, то він підніс усе це до рівня культу, релігії.

«Треба сподіватися: глухоту відмежування і обкрадання самих себе врешті-решт подолаємо як щось, що не личить державному народові. Нам є з чого і є на чому виростати. Треба лише, щоб наші духовні досягнення не були феноменами у тому розумінні слова, в якому вважав його непохитний мораліст Еммануїл Кант. Треба з пієтетом відкопувати нашу пам’ять так, як відкопують пам’ятники минувшини. Треба, аби Леся Українка та Франко, Архипенко та Євген Лисик не стояли на овидах українського плоскогір’я, ніби загадкові кам’яні баби...» — під цими словами народного художника України, професора Львівської академії мистецтв може підписатися кожен мислячий, кожен небайдужий, кожен, хто прагне дати України щасливе, духовне майбутнє.

...Колись, у 1978 р. Лисик працював у Києві над фольк- оперою Євгена Станкoвича «Цвіт папороті». У виставi мали бути задіяні хор ім. Г. Вірьовки та солістка Ніна Матвієнко. Очікувалося щось грандіозне. Французькі імпресаріо вже готувалися везти спектакль у закордонні гастролі. Може, саме тоді ім’я Євгена Лисика, як і інших творців спектаклю, мало зазвучати у світовому масштабі, як, зрештою, і Україна — невичерпне джерело талантів, країна із своєю особливою історією. Та виставу заборонили. Всі декорації, підготовлені Євгеном Микитовичем, звезли у якийсь підвал. Потім стало відомо, що їх чимось посипали і вони буквально стали порохом. Шанс, дарований долею, був утрачений...

Тепер, вже у незалежній Україні, при повному розумінні усієї сили таланта майстра, наша байдужість і невблаганний час сипле руйнівний порошок на полотна Євгена Лисика. Сипле щодня, вперто і старанно. І невже свого досягне?

Ірина ЄГОРОВА, Львів
Газета: 
Рубрика: