Наука – це корінь і насіння, і основа всякої користі як батьківщини, так і церкви
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

«Планку підняв — й її потрібно тримати»

Як «модернізувати» головну мистецьку премію
26 вересня, 2008 - 00:00
АНАТОЛІЙ ХОСТІКОЄВ ТА БОГДАН БЕНЮК У ВИСТАВІ «ПРО МИШЕЙ І ЛЮДЕЙ» / ФОТО ПРЕС-КІТ

Щороку Українська держава відзначає групу митців найвищою своєю нагородою — Національною премією України імені Тараса Шевченка. І щороку точаться гарячі дискусії стосовно як самого рішення Комітету з Національної премії (голова комітету — Роман Лубківський), так і стосовно положення про премію. Ми запропонували шевченківським лауреатам різних років відповісти на два запитання:

1. Що змінилося у вашому житті після присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка?

2. Якби ви могли впливати на прийняття рішень Комітету з Національної премії, то що б ви порадили змінити чи вдосконалити в процедурі її присудження?

Богдан БЕНЮК, актор, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2008 року за виставу «Про мишей та людей»:

1. Відповісти і складно, й просто. Тільки після вручення премії імені Тараса Шевченка я зрозумів, наскільки взагалі вагома ця відзнака. Вона мене внутрішньо простимулювала: планку підняв — й її потрібно тримати. Пихи чи самолюбування немає — треба робити роботу.

2. Склад комітету буде оновлюватися. Треба давати більше часу на те, щоб бачити твори претендентів.

Зоя ЧЕГУСОВА, мистецтвознавець, лауреат 2006 року за альбом-каталог «Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен»:

1. Змінилась міра відповідальності: весь час пам’ятаю про те, що звання лауреата зобов’язує. Завдяки виданню, за яке отримала премію, змінилось ставлення суспільства до професійного декоративно-прикладного мистецтва з боку — як пересічних глядачів, так і професіоналів, Національної Спілки художників України. Бо до виходу моєї книги цю царину мистецтва сприймали як явище другорядне. А зараз розуміють: цей пласт сучасної культури може презентувати Україну в світі на всіх рівнях, і перш за все на державному. На жаль, тільки нашим мистецтвом Україна може пишатися.

У 2006—2008 роках я взяла участь в двох наукових роботах — колективній монографії Інституту мистецтвознавства, етнографії і фольклористики імені М.Рильського НАН України «Історія українського мистецтва» (ХХ ст., том п’ятий) — це перше видання за останні 50 років. Воно вийшло 2007 року. Моя наукова галузь зацікавлення — це мистецтво другої половини ХХ століття. Беру участь і в написанні колективної праці про Людмилу Жоголь — народного художника України, неперевершеного майстра гобелена. Це видання здійсниться в рамках національної програми в спеціалізованому видавництві «Либідь».

Пишу в журнали «Образотворче мистецтво», Fine Art, статті до каталогів художників.

Арт-проект, удостоєний Шевченківської премії, — альбом-каталог «Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен» — продовжується в моєму авторському кураторському проекті «Пісні про кохання». Він здійснюється у співпраці Української секції Міжнародної асоціації арт-критиків АІСА (під егідою ЮНЕСКО), яку я маю честь очолювати як її президент, і Музею українського народного декоративного мистецтва в Лаврі.

В цьому проекті взяли участь 100 художників і експонуються 300 творів сучасної професійної кераміки, скла, текстилю. Окремо відзначу два міжнародні проекти, ініційовані мною як президентом Української секції АІСА: «Квіти України» (квітень 2007 року) в Інформаційно-культурному центрі при Посольстві України у Франції. Цей проект було запрошено і в Нью-Йорк в рамках святкування 16-ої річниці незалежності України у вересні 2007 року Постійним представництвом України при ООН в Американському інституті України (біля 5-ї авеню та Metropolitan Museum).

Як мистецтвознавець, який працює вже понад 30 років, зазначу, що вивчення і популяризація декоративного мистецтва значною мірою тримаються на ентузіазмі. А пошук спонсорських грошей — це дуже складний процес.

Також я була куратором Першої української трієннале художнього текстилю під егідою Національної Спілки художників України в Києві 2003 року (каталог видано 2007 року). А 2007 року відбулася Друга всеукраїнська трієннале, після якої мною підготовлено каталог до друку (2008 р.).

2. Мені пощастило отримати премію. Але після мене й до мене Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка відхилив чимало книхок шанованих мистецтвознавців. На жаль, 2008 року не удостоєна премії книга Людмили Семенівни Міляєвої — професора, академіка, яка все життя займалася вивченням української ікони і викладає в Національній Академії образотворчого мистецтва і архітектури (вона — мій викладач). Прикро, що таке ставлення до мистецтвознавців: жодної премії більше не було.

І доводиться чути розмови про те, що мистецтвознавці мають отримувати інші премії — це означає опинитися за лаштунками. Хоча працюють на ентузіазмі, а поява великої фахової книжки варта уваги.

Валерій Франчук, художник, лауреат 2008 року за цикл живописних творів «Розгойдані дзвони пам’яті», присвячений жертвам голодоморів в Україні:

1. Я як працював до присудження Національної премії імені Тараса Шевченка, так працюю й тепер. Для мене творчість — це моя основа і моє життя. І, можливо, навіть фізичне життя менше вартує, ніж оце моє життя як художника. Це не пафосні слова, бо ці постійні проблеми з орендою майстерні — вони відбирають стільки сил... Якби я повністю віддав зусилля й час на творення картин, які є в душі, — було б набагато більше результату.

Шевченківська премія додала мені впевненості в собі. Хоча впевненість була і протягом усіх восьми років, коли я номінувався на Національну премію імені Тараса Шевченка. Бо інакше я би не йшов (дехто з митців рік-два представляв свої доробки — і сходив з дистанції). А я щороку давав нову тему, нові картини, і це допомагало триматися на плаву.

Ще багато роботи попереду. Як працював для України своєю творчістю, так і працюватиму. Отримав запрошення в Німеччину: якраз цикл «Розгойдані дзвони пам’яті» з 15 серпня 2008 року експонуватиметься на виставці в Берліні. 35 картин вже поїхали в Німеччину і я буду на відкритті. Тому робота над цим циклом продовжується і він ще восени буде представлений в Івано-Франківській області — в Долині й Самборі. Це два містечка, які хочуть зробити свої виставки.

Я не обділений увагою засобів масової інформації: зібрав 219 статей про мою творчість (багато публікацій ще не відслідковані, і друкувалися не в Україні).

2. Загалом національне українське мистецтво заслуговує на відзначення і увагу. Бо «Чорний квадрат» Малевича в нас вже є, і нам його достатньо. Представлені на здобуття Національної премії твори повинні підтверджувати історичний хід України, нести високий зміст і духовність. Бо не гріх сказати про випадки присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка за твори, які в людей викликали зовсім негативне ставлення (і в часи незалежності також).

Член Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка — це людина, яка отримала найвищу довіру суспільства. Я відчув — говоритиму про себе як про художника, — що деякі члени комітету протягом восьми років жодного разу не були на моїх виставках, не знають мою творчість. Тому, якщо людина стає членом комітету — вона повинна віддатися цій справі державної ваги. І повинна все ж ходити на виставки художників. А тоді вже робити висновки... Якщо член Комітету не ходить на виставки — він не має права на голос. Сотні тисяч людей пройшли через мої виставки, а сто п’ята персональна виставка відкриється в Німеччині. Якби під час хоча б однієї виставки я відчув, що в мене немає глядачів — не знаю, яким би було моє подальше творче життя.

Я вісім разів проходив це випробовування і щоразу проходив у фінал, і неодмінно не був у фіналі останній: займав друге, третє місце. А 2001 року я набрав найбільше голосів, але знову ж таки — ті люди, які не бачили моїх творів, не дали два голоси і не присудили нікому премію. Це також неправильно... Члени комітету не повинні так чинити... Чому той, хто кілька років проходив у фінал, не має пріоритету перед номінантом, який проходить вперше? І якщо відбувається громадське обговорення — то більш впливовим повинен бути голос громадськості.

Ще одне: якщо кілька художників виходять у фінал на здобуття Національної премії, то не повинно бути так: «Хлопці, робіть самі, як хочете, ті виставки». Національний комітет повинен мати право в Національному художньому музеї чи в Українському домі займати один поверх і давати всім фіналістам можливість представити на виставках однакову кількість робіт — тому що один виставив там, другий взагалі не виставив. А так не повинно бути: це дуже відповідальний момент.

І нехай громадськість поставить отой бал... І щоб той бал був зарахований. Повторюю: потрібно або відмовитись від громадського обговорення, або громадськість повинна мати свій вплив.

Важливо, щоб у заголовках і в повідомленнях про представлені чи відзначені премією твори, окрім назви, як-от «За цикл «Розгойдані дзвони пам’яті», було вказано одним-двома реченнями тему, якій твори присвячено. Бо не всі люди знають, що таке «Розгойдані дзвони пам’яті» (так можна назвати цикл про церкви). «Присвячений пам’яті жертв голодоморів в Україні» — ось що потрібно додати в газеті до назви циклу. Я розумію, що в газеті завжди обмежене місце, але для потреб Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка повинна бути сторінка газеті «Літературна Україна» чи «Урядовому кур’єрі». Щоб керівники комітету не ходили і не випрошували місце в газеті. Повинна бути на той період своя сторінка, щоб можна було давати інформацію: де пройшли виставки, куди члени комітету їздили, які їхні відгуки. Бо інакше люди починають сумніватися в об’єктивності деяких членів комітету.

Номінанти також сумніваються: наприклад, я запрошую на виставку двадцять одного члена комітету, а приходять троє-п’ятеро — а де всі інші? В ідеалі повинні всі прийти, інакше нехай комітет складається з п’яти членів (не художників чи мистецтвознавців, а достойників найвищих). І нехай вп’ятьох скажуть: вирішили це питання і все. Взагалі для мене подання документів — оце і є перший тур: тебе прийняли в цю високу когорту. Повинно бути так: перший тур — подання документів — півфінал і фінал. А не чотири етапи, коли півроку оце питання все тягнеться, вимучується. Я вам скажу відверто: славно по-європейськи і по-світовому вручається премія імені Василя Стуса: не називаю її зразком, але... Коли я отримував премію Василя Стуса, я навіть до вечора і не знав про її присудження. Подзвонив Євген Олександрович Сверстюк і каже: «Ми вас запрошуємо на засідання нашої премії», я кажу: «Я на Василів завжди і так приходжу». Він каже: «Ні, ми вас запрошуємо». Отак... а інакше — мука страшна.

Підготував Тарас КОВАЛЬСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: