Останнім часом німецькомовні гуманітарії та близькі до
них ентузіасти красного письменства бадьоро відкривають для себе Галичину.
З’явився навіть різновид літературного туризму — формуються групи зацікавлених
цим шматком «нічийної землі», які переважно літаками прибувають до Львова,
аби потім пуститись у не зовсім, на їхній погляд, безпечну подорож цією
вкрай незвіданою, мафіозною та радіоактивною країною. До відчутних «плюсів»
такого специфічного туризму належать, окрім щойно згаданих, також хвороботворна
їжа, відсутність кондиціонерів у готелях та автобусах і пошматовані, напівмертві
краєвиди. Але ентузіасти на те й ентузіасти, щоб перемагати такі нелюдські
тортури в ім’я поповнення знань та автентики вражень.
Міф про Галичину (а з нею й Буковину) знайшов нові стимули для подальшого
тривання у західноєвропейській свідомості не в останню чергу завдяки процесам,
пов’язаним із комплексом «падіння стіни». Географія зненацька набула нових
обрисів і обширів. Східна Європа виявилась більш європейською, ніж це вважалося
в останні десятиліття. З Німеччини та Австрії нині приїздять до Львова
як до міста Леопольда фон Захер-Мазоха, у Бродах шукають слідів Йозефа
Рота, а в Чернівцях — Пауля Целана та Рози Ауслендер. При цій нагоді дещо
довідуються про Франка або Кобилянську, іноді навіть не без цікавості.
Але я сьогодні про інше. Про те, як із такого кшталту групою німецьких
літературних туристів я днями зустрівся у своєму екс-Станіславі. Точніше,
про одне запитання з їхнього боку, на яке мені довелося страшенно довго
відповідати. Річ у тім, що до нас вони заїхали на зворотному шляху з Карпат
до Львова, в передостанній день свого Galizien-турне. Тобто вони встигли
уже багато всілякого побачити і дещо для себе навіть узагальнити. Запитання
до мене було приблизно таке: «Під час наших подорожей вашим краєм ми майже
всюди, в кожному місті й селі, бачили пам’ятники Шевченкові. Яке ваше ставлення
до цього? Чи не вважаєте ви це явище пережитком радянського тоталітаризму?
Принаймні нам, людям із Заходу, такий культ особи видається досить диким».
На жаль, я чудово знаю ці пам’ятники — переважно ідолоподібні, нашвидку
зварганені яким-небудь «діячем від мистецтв», найчастіше заслуженим. Вони
бовваніють на видних місцях поруч з адміністраціями, автостанціями, чайними
— досить часто там або майже там, де раніше «тішили око» пам’ятники іншій
культовій особі, нині теж усе ще присутній («це ж наша історія!»), але
деінде східніше від Галичини. Бо пам’ятники — це символи, а символи найвиразніше
(точніше й наочніше від будь-яких опитувань «громадської думки») демонструють
нам соціальний абсурд, в якому перебуваємо. Чи принаймні рівень естетичних
вимог і смаків нашого суспільства.
Я знав, що вони не читали Шевченка. Натомість могли дещо про нього чути.
Приміром таке, що у своїй творчості він закликав до розправи над іншими
народами й вищими суспільними верствами. За бажання цьому завжди можна
знайти підтвердження з відповідних цитат. І все це логічно поєдналося саме
з такими пам’ятниками. Похмурі квадратові кумири з ніцшеанськими вусами
й великими головами без ший. Утілена ненависть. Дитячий націоналізм молодих
пострадянських держав. Низький рівень культури, історичний антисемітизм,
скрегіт зубів, гасла замість ідей, пам’ятники замість пам’яті...
Я намагався, що називається, відділяти зерна від полови. Впадав у нетипову
для себе патетику і вдавався до вельми сумнівних понять, таких, як «національний
пророк» або «великий міфотворець». Я пояснював їм унікальну ситуацію народу,
для якого Цей Один уособив буття (батько, вчитель, проводний, месія). Я
доводив, що «Шевченко не винен» у цій «усенародній любові» до нього. Що
насправді він поет, а не державний службовець, яким його бачить і замовляє
для своїх керівних потреб наша влада.
Мої слухачі розуміюче кивали й посміхалися. Я б на їхньому місці робив
те саме.






