Нині його ім’я майже забуте, проте уявити собі без Любченка
українську літературу 20 — 30-х років неможливо.
Друг і однодумець Миколи Хвильового, член славнозвісного
ВАПЛІТЕ, він уперше сполошив українського читача 1926 року, коли в журналі
із промовистою назвою, сповненою ентузіазму — «Життя й революція», надрукував
свою блискучу новелу «Via dolorosa». Революційний захват переповнював тоді
й самого письменника, і його твори, хоча дослідники підкреслюють їхні особливі
настроєві ліричні інтонації, глибокий психологізм, імпресіоністичне забарвлення.
Читаючи його повісті «Образа» (1927), «Вертеп» (1929) чи розпочатий у середині
20-х роман «Книга радості», аж моторошно стає від тої світлої віри в щасливе
майбутнє, в нову людину, яка будуватиме новий, світлий і справедливий світ.
Після захоплення — розверста прірва розчарування: жахливі
картини голоду (разом із Хвильовим Любченко мандрував навесні 1933-го українськими
селами), «згортання» українізації, арешти друзів, самогубство друга — Миколи
Хвильового. Дивним чином доля вберегла Любченка від арешту. Однак залишилося
почуття образи на систему, що знищувала морально і позбавляла нормального
життя. Другу світову війну Любченко сприймає як визволення. Юрій Шерех-Шевельов
у своїй статті «Так було чи так мало бути?» називає Любченка жертвою одночасно
українського провінціалізму, радянської пропаганди і вже потім нацизму.
«Здавалося невірогідним, що на Заході міг народитися близнюк совєтської
системи», — писав Шерех.
Усе, що відчував, що думав і передумував Любченко, залишилося
в його щоденнику, виданому 1951 року в торонтському видавництві «Нові дні».
Цей щоденник відображає прикрий, але попри все, багато в чому реальний
погляд на життя українців під гітлерівською окупацією. Прикрий, бо митець
іноді настільки щиро переймається нацистськими поглядами, що стає навіть
страшно за таку наївність. Наприкінці війни Любченко опиняється у Львові
— колисці мрій про українську державність, де стає жертвою терору проти
українських діячів і опиняється в гестапівській в’язниці. І те, що колись
редагував харківську окупаційну газету «Нова Україна» і був прихильником
«освіченої» Німеччини, не рятує його від катівні. Так Любченко вдруге у
своєму житті стає жертвою системи, як близнюк, схожої на першу.
Вийшовши з в’язниці тяжкохворим, письменник довго не прожив.
Після тяжкої шлункової хвороби він помер у німецькому місті Бад-Кіссінгені
25 лютого 1945 року. Думаю, що згодом він міг би стати таким же борцем
проти будь-яких проявів тоталітаризму, як Іван Багряний або Тодось Осьмачка
— митці схожої долі.
Ще в 20-х Олександр Білецький якось написав про Любченка:
«Цей поет юності не по-юнацькому суворий до своєї форми, до свого стилю
й композиції; він узагалі скупий на слова й лише зрідка показує, які скарби
слова встиг надбати, і починає кидати їх із своїх щедрот. Така є проза
А. Любченка. Сучасний український читач приймає її як щось таке, що займає
особливе місце в літературі наших днів».







