Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Помилки на старті

У прокат вийшов кінокомікс «Диво-жінка»
8 червня, 2017 - 10:39
ІЛЮСТРАЦІЮ НАДАНО КІНОТЕАТРОМ «КИЇВ»

«Диво-жінка» (Wonder Woman) — супергеройський фільм, заснований на однойменному коміксі американського видавництва DC Comics. Wonder Woman створив професійний психолог, винахідник детектору брехні Вільям Марстон. 25 вересня 1940 року до нього прийшла випускниця університету Тафтса, Олівія Бірн, щоб узяти інтерв’ю, яке вийшло в журналі The Family Circle під назвою «Не смійтеся з коміксів» і привернуло увагу видавця коміксів Макса Гайнеса. Останній, власне, і найняв Марстона освітнім консультантом для компаній, які пізніше об’єдналися в DC Comics.

Змінилося й особисте життя науковця. Він взаємно закохався в Олівію, а дружина Вільяма, Елізабет, прийняла Олівію як члена сім’ї, і вони до самої смерті чоловіка жили втрьох. Саме Елізабет спало на думку створити Диво-жінку. Марстон плекав ідею нового типу супергероя, який перемагав б не тільки кулаками, а й любов’ю. «Дуже добре», — сказала Елізабет. — «Але зроби її жінкою». До речі, сам Марстон мав феміністичні переконання. Він розробив образ Диво-жінки, спираючись на риси Олівії, Елізабет, інших емансипованих жінок.

До смерті Марстона (1947) історії Wonder Woman писалися ним, а малювалися Гаррі Пітером. Діана стала одним із найпопулярніших персонажів Золотої доби коміксів. А втім, тільки в 2014 р. було оголошено про першу екранізацію. Режисером запросили 46-річну Петті Дженкінс, що дебютувала трилером про жінку-серійну вбивцю «Монстр» (2003).

Зав’язка в основному нагадує оригінальний сюжет. Принцеса амазонок Діана (ізраїльтянка Галь Гадот), яка живе на острові Теміскіра і має виняткову воїнську підготовку, витягає з води американського льотчика-розвідника Стіва Тревора (Кріс Пайн) після падіння його літака. Дізнавшись від нього про Першу (у коміксі — Другу) світову війну, вона покидає домівку, щоб убити бога війни Ареса, котрого вважає винуватцем бійні. Діана зображена як ідеалістка, переконана, що люди добрі за своєю природою, а агресія та війни — мана Ареса. Воювати їй доводиться на боці британської армії проти німців, які виношують план знищення мільйонів людей за допомогою отруйних газів.

Найзахопливіші сцени — батальні. Цех спецефектів відпрацював відмінно, як і композитор Руперт Грегсон-Вільямс, що написав ударну, експресивну музику, ідеальну для бойових епізодів. У першій половині фільму також розсипані досить влучні жарти (на зразок фрази Діани на адресу роздягненого після купання Тревора «Ця маленька штука тобою керує?» — причому незрозуміло, про що розмова — про ручний годинник чи про щось інше) й дотепні ситуації міжцивілізаційних непорозумінь.

Усе погіршується, коли автори вкладають Діану та Стіва в ліжко. Обов’язкова любовна лінія між героєм і героїнею — прийом банальний, затертий, але нав’язуваний продюсерами патріархального кіна в якості догми; у феміністичному за задумом бойовику він виглядає недоречно. Далі — гірше. Образ Діани не підтриманий іншими жіночими персонажами. Пафосу більшає, гумор випаровується, банальності сиплються як з мішка — чого вартий лише поділ на прекрасних англійців та поганих німців. Проявляються елементарні сюжетні неузгодженості на кшталт самопідриву Стіва в літаку, напханому хімічними бомбами, при тому, що щойно говорили про те, що, не дай Боже, цей вантаж вибухне — вимре мало не пів-Європи. Діана бігає в глибокому багні, серед вогню і вибухів, лазить у окопах — але на її тілі не те що жодної подряпини, але навіть плямки бруду. А коли героїня без протигазу блукає в хмарі бойового газу, а потім веде задушевну розмову з так само незахищеним Стівом на межі ураженої території, це вже скидається на автопародію. Загалом, сцени діалогів виглядають просто як затягнені склейки між спалахами бойової акробатики. А в підсумку виходить дуже коштовна, але невибаглива розвага зі змістом на рівні повнометражного підліткового мультика.

Чому так не пощастило «Диво-жінці» — можна лише здогадуватись. Мабуть, індустрія кінокоміксу ще не готова гідно показати вільних, незалежних, сильних жінок (до речі, цікава деталь — всі сценаристи й вісім із десяти продюсерів проекту — чоловіки).

Залишається тільки сподіватися на продовження. На те, що автори наступної частини циклу зрозуміють, що на дворі початок ХХІ, а не ХХ століття.

Автор вдячний дирекції кінотеатру «Київ» за сприяння в роботі над рецензією.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ