Минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві.
Євген Сверстюк, український письменник, доктор філософії, президент Українського пен-клубу

«Поплавок» таланту

Чим запам’ятався цьогорічний Амстердамський театральний фестиваль, і чому нам треба повчитися у його організаторів
13 жовтня, 2015 - 10:02
СПЕКТАКЛЬ HORROR («ЖАХ») ЯКОПА АЛБОМА — ГЕНІАЛЬНИЙ СЦЕНІЧНИЙ «УЖАСТИК» / ФОТО З САЙТА TF.NL/JURYSELECTIE

Коли в Голландії мені розповіли про новітній архітектурний винахід — будинок-поплавок, перший поверх якого не потерпає під час приливу, бо весь дім підіймається разом із водою, мені пригадалися старовинні гравюри з землею, яка пливе океаном на трьох китах. А тоді привиділися нафтові, бурові й наукова стаття про вирощування водоростей, в яких міститься велика кількість нафти. Капкани цін, тарифів, лімітів застрахали так, що здається, хоч про що б ішлося, у центр випираються енергоносії. На дивані перед телевізором це було б зрозумілим, а от у розкоші Амстердамського театрального фестивалю навіть якось незручно. Цей щорічний театральний форум демонструє найкращі професійні роботи нідерландських театрів та пошукові роботи колег із-за кордону, сповнені великої будівничої енергією творчості.

 В основній програмі цього року було 14 вистав, у фріндж-фестивалі — 75 в основному молодіжних експериментальних робіт, які блискуче переконують у життєдайній силі мистецтва театру, котрий вічно буде на плаву, цілком можливо, і в ролі одного з тих самих трьох китів.

 В офіціальній частині форуму було представлено виставу «Янголи в Америці» Маркуса Аззіні. Багато хто пам’ятає Бродвейський мюзикл, за яким Майк Ніколс поставив художній фільм із чудовими Аль Пачіно і Меріл Стріп у головних ролях. Два чоловіки в тюремній камері чи то сповідуються один перед одним, чи знаходять один в одному себе. Далеко не янголи в минулому, вони разом ніби позбуваються своєї психічної косоокості. Один з героїв — гей, і ця обставина у різних втіленнях цієї історії обігрується з максимально можливим доброзичливим гумором.

 Режисер Маркус Аззіні акцентує кохання не як радість злиття духовного й фізичного, а як талант порозуміння, вищого за секс і будь-які інші насолоди, коли Боже благословення влітає до наших осель, розбиваючи віконне скло й металеві грати.

Запропонований до показу в основній програмі спектакль Horror («Жах») Якопа Албома — геніальний сценічний «ужастик». До закинутого замку молода пані приводить двох своїх друзів на вечірку, сюди ж через певний час потрапляють ще у весільному вбранні наречений з нареченою. Привиди замку — батьки двох сестер — розігрують сцени жорстоких покарань дівчат у дитинстві, які доводять їх до спроб самогубства, втеч, бажання кривавої помсти. Власне, боротьба із страхами, комплексами, жорстокістю дозволяє сестрам повернутися до самих себе й одна до одної.

Привид відрубає руку нареченому, і вона починає ганятися по сцені за кривдником. Хлопець після удару привида головою розбиває екран телевізора, і телевізор поглинає його усього, диван так м’яко приймає гостя, що той тоне у ньому; дівчина лягає у ванну, перерізає собі вени і чотири двійники садиста-батька виходять з-під її тіла, що потопає у крові, сухими й усміхненими. Словом, картинки з бардаку у царстві небеснім і безладі земному. Янголи-упирі, душі з крові, досконале жонглювання гріхом часто примушували глядачів завмирати від страху і видихати сміхом, іронізувати над власною довірливістю і такою дорогою для трюкового дійства дитячістю сприйняття.

 Естетська вистава «Штучне серце» Лінеке Рійхмана починається з замовлення представником церкви проекту нового храму. На куті столу, який одразу сприймається як той предмет, за яким відбувається тайна вечеря (в моєму особистому розумінні це труна для вчителя і віри в нього), — прекрасний живий натюрморт у стилі фламандської школи живопису XVII століття. Подальша дискусія про сучасне архітектурне рішення якось непомітно виявляється роздумами про справу життя, про сенс життя, про те, заради чого треба в собі вивищувати божественне начало. Замовник і архітектор говорять про горизонталі, вертикалі, гостроту кутів, служитель церкви чи то як янгол, чи то як диявол зіштовхує їх, замирює, принижує і захоплюється ними, підкріплюючи кожну свою оцінку біблійними цитатами. Таке популярне в нас «якщо дорога не веде до храму — навіщо вона потрібна», у цій виставі замінено на запитання: «Який храм ти будуєш у собі?»

 «Шматок часу» — вистава Ніка Стойєра, постановника, виконавця і провідника у часі.

У центрі квадратної зали — велика піраміда з підвішеним у центрі дзеркальним шаром. По периметру — лавки для відкритих до інтерактиву глядачів. Спочатку актор пише на них тексти на зразок: «Народ можна примусити йти, але неможливо довести для чого». Читаючи їх, глядачі кілька разів обходять піраміду. Потім текст стирають, а тим, хто наважився сісти «в піраміду», актор видає по метроному. Він вчить заводити їх, присипати, покладаючи горизонтально, демонструє жести, якими регулюватиме зупинку і запуск метронома. Врешті, 36 метрономів починають відбивати рух часу. Решта глядачів на трибунах стають учасниками. Майстер спочатку з коментарем, потім жестами, у фіналі якимось посилами очей, рук, тіла керував зупиненням і запуском метрономів і таки добився їх абсолютної синхронізації. Тоді він розкрутив дзеркальний шар і зерна, які почали висипатися з нього, заповнили простір піраміди. Десь читав, що у центрі піраміди за будь-якої температури можна зберігати дуже довго не тільки насіння, а й які завгодно харчі. Взагалі, внутрішній простір піраміди має багато магічних властивостей, та чи здатні вони зберегти час, який без упину блукає між бездоказовими істинами.

Кожен проживає свій шматок часу. Важливо як, і не менш важливо з ким. У самому широкому сенсі це незбагнений феномен — одночасність існування кожного з усім людством. Чому наш прихід на планету відбувся в один і той же час з тими, кого любимо, ненавидимо, обожнюємо і зневажаємо.

У журі фестивалю всього 8 осіб, які визначають переможців фестивалю в різних номінаціях. Зазвичай результати не вдовольняють багатьох. Але, на відміну від театральної премії «Київська Пектораль» або Одеського кінофестивалю, критики результатів ніколи не дозволяють собі шукати якихось образливих мотивів, та знаходять мудру, потужну професійну аргументацію для доведення своєї позиції. Водночас пам’ятаймо, що ті, хто знає справу, завжди поступаються тим, хто знаходить у ній насолоду.

 На що б сьогодні не клювало, поплавок таланту за всіх різких рухів ніколи не тоне, істину не підсікти.

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України
Газета: 
Рубрика: