«Презент» від Дуклера
Відомий актор народився у невеличкому містечку Балта під Одесою. Спочатку працював у різних театрах Одеси та Харкова, а у 1934 році був запрошений на першу сцену України — до Театру ім. І. Франка. Актор потрапив у зіркову команду. Наприклад, у виставі «Платон Кречет» за п'єсою О. Корнійчука, режисера Костя Кошевського, були зайняті такі відомі актори, як Амвросій Бучма, Юрій Шумський, Ганна Борисоглібська, Катерина Осмяловська, Олексій Ватуля та 26-річний Валентин Дуклер. На франківській сцені він зіграв Довгоносика у «Степах України», Гриця у «Ой, не ходи Грицю та й на вечорниці», хана Гирея у «Марусі Богуславці» та багато інших.
Під час Другої світової війни Валентин Самійлович Дуклер у складі фронтової бригади виступав для воїнів Радянської армії.
Велика творча сторінка у долі актора — робота у Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки (з 1948 по 1966 роки, де він зіграв 45 ролей). Серед кращих: Фігаро в «Одруженні Фігаро», Труффальдіно у «Слузі двох панів» (глядачам добре відома кінематографічна версія цієї п'єси, де актор вже іншого покоління Костянтин Райкин прекрасно грав роль Труффальдіно). У виставі «Обрив» Дуклер дуже переконливо грав Райського. Ця робота його знаменна тим, що режисером вистави був К. Хохлов (засновник Театру ім. Лесі Українки), традиції якого і нині підтримують та продовжують лесинковці. Запам'ятався глядачам Тодорос у виставі «Потребується брехун». Коли йшла ця вистава, то колеги-актори, вільні від сцени, та всі присутні за кулісами намагалися не пропускати феєричногодуету Халатова та Дуклера, спостерігаючи як кожного разу майстри вигадували смішні імпровізації. У виставі «Давним давно» Дуклер блискуче зіграв поручика Ржевського, того самого, якого у знаменитому фільмі Рязанова зіграв Юрій Яковлєв.
Валентин Самійлович Дуклер посiдав провідне місце актора прославленої трупи. Він був яскравою фарбою у блискучому театральному колективі, який зібрав Хохлов.
— Уперше я побачив Дуклера на сцені Театру ім. Лесі Українки у виставі «Брехня на довгих ногах», — пригадує актор Олег Комаров, автор та ведучий передачі «Театральні силуети» на каналі ДТРК «Культура». — Персонаж, якого грав Валентин Самійлович, з розлюченим від ревнощів обличчям вбігає у кімнату своєї зрадниці — дружини, зупиняється біля неї, його рука тягнеться до кишені, зараз вихопить звідти пістолета, застрелить нещасну. Та замість цього він виймає гребінець, невимушено проводить ним по волоссю, повертається і з гідністю, з високо піднятою головою йде зі сцени під регіт та аплодисменти глядачiв...
Понад чверть століття ми працювали з Валентином Самійловичем у популярній радіопередачі «Від суботи до суботи». Одного разу ми йшли по вулиці Пушкінській після запису чергової передачі, і раптом він сказав мені: «Олег, хочете послухати мою нову роботу?» І він почав читати «Заповіт» Шевченка. Я знав текст, неодноразово чув у виконанні Валентина Самійловича різні інші речі, але у ту хвилину я не впізнавав ані «Заповіту», ані знайомого Дуклера. Він читав не ностольгiчно, лірично перший куплет та не з несамовитим бунтом останній, а з урочистістю і величчю. Мені раптом здалось тоді, що то був не актор, а Месія, який ще прийде й назве все своїми iменами...
На запис передачі «Від суботи до суботи» Дуклер, високий на зріс, стрункий, приходив завжди елегантно одягнений і часто приносив якусь гумористичну історію, кумедний випадок. Він любив дарувати людям радість чи то у вигляді жартів, чи то приносячи київський торт та пляшку коньяку, щоб після запису відзначити його якусь чергову нагороду або день народження. Якось Валентин Самійлович довго і серйозно хворів. Я підняв слухавку і почув голос Дуклера, який звучав незвично тихо, невпевнено: «Мені хотілося б щоб ви були першим після тривалої хвороби моїм відвідувачем. Справа в тому, що я хотів би Вам щось запропонувати, а точніше, подарувати».
Коли я прийшов до Валентина Самійловича, то побачив, що він сидить на дивані, був він у піднесеному настрої, все ж таки після багатомісячного перебування у ліжку, вже сидить і навіть приймає гостя.
— Олег, — можливо ви не знаєте, що в долях Тараса Шевченка та Остапа Вишні багато спільного. Один критикував представників влади, інший — теж. Одного було запроторено на 10 років в певні місця, іншого теж на ті ж 10 років. Не було у них ані нагород, ані грошей. Поет Юрій Кругляк написав вірша «Доля», в якому проводить паралель між долями двох великих синів України. Я вивчив цей вірш, взяв вірш Шевченка з мого репертуару, гумореску Вишні «Ага, будеш» і композицію, яка вийшла з творів цих авторів, з великим успіхом читав у концертах. Ось цю композицію я хочу подарувати вам. Прийміть мій творчий презент, — і він простяг мені декілька аркушів паперу з надрукованим текстом. — Мені хотілося б почути цю композицію у вашому виконанні.
Далі Дуклеру стало важко говорити, він почав повторювати окремі слова, зупинятися, намагаючись згадати, що він ще хотів сказати, кидаючи на дружину розгублені погляди, потім раптом сльози потекли з його очей і він почав схлипувати... На жаль, я не виконав його бажання, та живе у мене надія, що коли-небудь я все-таки підготую подаровану мені композицію, і зроблю присвяту цьому прекрасному актору — Валентину Самійловичу Дуклеру.
