Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють.
Джон Стюарт Мілль, британський філософ, політичний економіст XIX століття

Припізнілий предтеча

Післязавтра виповнюється 120 років від дня народження Олександра Олеся
3 грудня, 1998 - 00:00

А між тим на початку століття Олександра Олеся вважали
«українським Гейне» (за висловом Христі Алчевської), «найбільшим з нині
живущих поетів України» (за Михайлом Грушевським) і навіть «прямим спадкоємцем
Шевченка із всім його полум'яним натхненням і пристрасною любов'ю до батьківщини»
(Софія Русова). Не минуло, проте, й десятиліття, як його слава помітно
прив'яла. І хоча поет після вимушеної еміграції 1919 року прожив ще двадцять
п'ять років (помер 22 липня 1944 року в Празі) і написав чимало нових творів
(до кінця 20-х років вони видавалися й в Україні), його творчість уже ніколи
не набувала колишнього розголосу — ані після часткової «реабілітації» в
УРСР наприкінці 50-х, ані після повного «поновлення у правах» на рубежі
80— 90-х, ознаменованого, зокрема, виходом чималого, майже по тисячу сторінок
кожен, двотомовика його вибраних творів.

Найпроникливішу і, здається, досі актуальну оцінку цього
літературного феномену зробив ще 1925 року Микола Зеров. «Для старого покоління
читачів, — писав він, — О. Олесь дорогий спогадами про спільні переживання
громадські, що знайшли у нього нехай і неглибокий, але красивий відгомін.
Для покоління ж молодшого більше даних поставитися до Олеся об'єктивніше.
Цей щлях об'єктивної літературної перевірки і приводить нас до признання
в ньому поета талановитого і обдарованого, що подарував українській літературі
нові для неї образи, ритми і звукову гру, але який через різні причини
не утворив собі високого і одстояного стилю і кінець кінцем дав не так
багато речей, що витримали огняну пробу останнього десятиліття».

Для покоління Миколи Зерова неспроможність Олеся вирватися
з цупких обіймів припізнілого українського романтизму з його безмірною
розсиропленістю, перечуленістю, безкінечними «думоньками» та «зіроньками»,
була головним чином наслідком несприятливих умов літературно-громадського
розвитку. Народжений на Слобожанщині в міщанській родині (з селян), позбавлений
відповідного культурного оточення і, зрештою, доброї освіти (закінчив середню
хліборобську школу в Деркачах під Харковом, яка навіть не давала права
на вступ до університету), Олександр Іванович Кандиба став ліричним поетом
Олександром Олесем справді всупереч, а не завдяки довколишнім обставинам.

Не набагато сприятливішими були й умови подальшого розвитку.
«Бажаючи віддатись виключно літературній роботі, я робив заходи знайти
якусь посаду при видавництві або знайти постійну роботу при газеті, але
в той час так бідно оплачувався літературний труд, — пише Олександр Олесь
в автобіографії, — що я примушений був взяти, може, найогиднішу роботу
з усіх робіт. У жовтні 1909 року я поступив на київські міські скотобійні,
де і прослужив до початку 1919 року. В атмосфері кривавого пару, хрипіння
й агонії конаючих тварин довелось мені «продовжувати» літературну роботу,
але це вже була аматорська робота».

У певному сенсі «аматорською» була вся українська література
в Російській імперії. У 20-ті роки ситуація змінюється: навіть невеликого
послаблення імперського гніту було досить для утвердження цілком нових,
вже не «аматорських» правил гри. І хоча на початку 30-х літературно-мистецьке
«аматорство» зусиллями ВКП(б) та НКВС знов утвердилося в Україні, забезпечивши
собі на довгі десятиліття (по суті, досі) доволі міцні позиції в сталінських
творчих спілках, все ж удавати, ніби українська культура — це безкінечна
доба сентиментального народництва, виявилося вже не до снаги навіть найзавзятішим
противникам її модернізації.

Хоч би там як, а після 20-х років, після молодого Тичини,
Рильського, Семенка, Зерова українська поезія, попри відчайдушні зусилля
гауляйтерів від соцреалізму, вже не могла повернутися до мовно-стилістичної
скутості та обмеженості, притаманної практично всім поетам післяшевченкової
доби. Олесь, поза сумнівом. відчував суть проблеми, з якою стикалось його
покоління і яка полягала не так у цензурних утисках, як у загальній суспільній
дисфункціональності української мови. «Мій друже! — писав поет до дружини.
— Де ж в українській мові готові форми, готові категорії для висловлення
всіх переживань душі і розуму? Їх нема, і мені довелось їх створювати.
Цього критика не відзначила, і ні один з головотяпів не подумав навіть
над цим».

Навіть якщо погодитися, що Олесь так і не створив жодного
справді повновартісного, на сьогоднішній погляд, вірша, залишившись велемовним,
наївно-сентиментальним послідовником Надсона, Бальмонта і Фофанова, його
численні рядки, строфи, образи були справжнім проривом у нову практику,
провіщаючи, поза сумнівом, прихід молодого геніального Тичини, молодого
рафінованого Рильського чи того ж таки ерудита Зерова, котрий у згаданій
статті чесно визнав: «Пригадую свої перші враження від Олеся р. 1906-1908,
як я вишукував його поезії по тодішніх декламаторах, як вражали вони мене
свіжістю і безпосередністю...»

Може, цього й не досить, щоб через дев'ять десятиліть перечитувати
поета постійно і, як-то кажуть, «для душі», а проте цілком достатньо, аби
шанобливо згадати його ім'я, озираючись не лише на Літературу, а й на Історію.

№232 03.12.98 «День»

При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»

Микола РЯБЧУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ