Припізнілий предтеча

А між тим на початку століття Олександра Олеся вважали «українським Гейне» (за висловом Христі Алчевської), «найбільшим з нині живущих поетів України» (за Михайлом Грушевським) і навіть «прямим спадкоємцем Шевченка із всім його полум'яним натхненням і пристрасною любов'ю до батьківщини» (Софія Русова). Не минуло, проте, й десятиліття, як його слава помітно прив'яла. І хоча поет після вимушеної еміграції 1919 року прожив ще двадцять п'ять років (помер 22 липня 1944 року в Празі) і написав чимало нових творів (до кінця 20-х років вони видавалися й в Україні), його творчість уже ніколи не набувала колишнього розголосу — ані після часткової «реабілітації» в УРСР наприкінці 50-х, ані після повного «поновлення у правах» на рубежі 80— 90-х, ознаменованого, зокрема, виходом чималого, майже по тисячу сторінок кожен, двотомовика його вибраних творів.

Найпроникливішу і, здається, досі актуальну оцінку цього літературного феномену зробив ще 1925 року Микола Зеров. «Для старого покоління читачів, — писав він, — О. Олесь дорогий спогадами про спільні переживання громадські, що знайшли у нього нехай і неглибокий, але красивий відгомін. Для покоління ж молодшого більше даних поставитися до Олеся об'єктивніше. Цей щлях об'єктивної літературної перевірки і приводить нас до признання в ньому поета талановитого і обдарованого, що подарував українській літературі нові для неї образи, ритми і звукову гру, але який через різні причини не утворив собі високого і одстояного стилю і кінець кінцем дав не так багато речей, що витримали огняну пробу останнього десятиліття».

Для покоління Миколи Зерова неспроможність Олеся вирватися з цупких обіймів припізнілого українського романтизму з його безмірною розсиропленістю, перечуленістю, безкінечними «думоньками» та «зіроньками», була головним чином наслідком несприятливих умов літературно-громадського розвитку. Народжений на Слобожанщині в міщанській родині (з селян), позбавлений відповідного культурного оточення і, зрештою, доброї освіти (закінчив середню хліборобську школу в Деркачах під Харковом, яка навіть не давала права на вступ до університету), Олександр Іванович Кандиба став ліричним поетом Олександром Олесем справді всупереч, а не завдяки довколишнім обставинам.

Не набагато сприятливішими були й умови подальшого розвитку. «Бажаючи віддатись виключно літературній роботі, я робив заходи знайти якусь посаду при видавництві або знайти постійну роботу при газеті, але в той час так бідно оплачувався літературний труд, — пише Олександр Олесь в автобіографії, — що я примушений був взяти, може, найогиднішу роботу з усіх робіт. У жовтні 1909 року я поступив на київські міські скотобійні, де і прослужив до початку 1919 року. В атмосфері кривавого пару, хрипіння й агонії конаючих тварин довелось мені «продовжувати» літературну роботу, але це вже була аматорська робота».

У певному сенсі «аматорською» була вся українська література в Російській імперії. У 20-ті роки ситуація змінюється: навіть невеликого послаблення імперського гніту було досить для утвердження цілком нових, вже не «аматорських» правил гри. І хоча на початку 30-х літературно-мистецьке «аматорство» зусиллями ВКП(б) та НКВС знов утвердилося в Україні, забезпечивши собі на довгі десятиліття (по суті, досі) доволі міцні позиції в сталінських творчих спілках, все ж удавати, ніби українська культура — це безкінечна доба сентиментального народництва, виявилося вже не до снаги навіть найзавзятішим противникам її модернізації.

Хоч би там як, а після 20-х років, після молодого Тичини, Рильського, Семенка, Зерова українська поезія, попри відчайдушні зусилля гауляйтерів від соцреалізму, вже не могла повернутися до мовно-стилістичної скутості та обмеженості, притаманної практично всім поетам післяшевченкової доби. Олесь, поза сумнівом. відчував суть проблеми, з якою стикалось його покоління і яка полягала не так у цензурних утисках, як у загальній суспільній дисфункціональності української мови. «Мій друже! — писав поет до дружини. — Де ж в українській мові готові форми, готові категорії для висловлення всіх переживань душі і розуму? Їх нема, і мені довелось їх створювати. Цього критика не відзначила, і ні один з головотяпів не подумав навіть над цим».

Навіть якщо погодитися, що Олесь так і не створив жодного справді повновартісного, на сьогоднішній погляд, вірша, залишившись велемовним, наївно-сентиментальним послідовником Надсона, Бальмонта і Фофанова, його численні рядки, строфи, образи були справжнім проривом у нову практику, провіщаючи, поза сумнівом, прихід молодого геніального Тичини, молодого рафінованого Рильського чи того ж таки ерудита Зерова, котрий у згаданій статті чесно визнав: «Пригадую свої перші враження від Олеся р. 1906-1908, як я вишукував його поезії по тодішніх декламаторах, як вражали вони мене свіжістю і безпосередністю...»

Може, цього й не досить, щоб через дев'ять десятиліть перечитувати поета постійно і, як-то кажуть, «для душі», а проте цілком достатньо, аби шанобливо згадати його ім'я, озираючись не лише на Літературу, а й на Історію.

№232 03.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»