Строкатість програми фестивалю «Контакт-98» мимоволі провокує мозаїчність
критичних вражень
Ростислав КОЛОМІЄЦЬ, член-кореспондент Академії мистецтв
України Сергій ВАСИЛЬЄВ, «День»
Театральний фестиваль «Контакт», що за традицією проходить в останній
тиждень травня у старовинному польському місті Торуні, за вісім років здобув
славу одного із найзмістовніших артистичних форумів у Європі.
Однак, судячи з нинішньої театральної фієсти, репутація «Контакту» починає
слабшати. Два роки тому «призвідниця» фестивалю Крістіна Мейснер склала
з себе повноваження керівника та селекціонера програми «Контакту», а її
наступники, очевидно, настільки ж чітких уявлень про його завдання і критерії
відбору спектаклів до афіші не мають. Не знаю, чи цим пояснюється неймовірна
різномастість і різновекторність «Контакту-98» та відсутність на ньому
дійсно великих театральних явищ, та незаперечно одне: єдиний (проте, цілком
тривіальний) висновок, якого можна дійти після перегляду 18 фестивальних
спектаклів — це констатація жанрової поліфонії сучасного європейського
театру. Кожен висловлює своє ставлення до світу, як хоче, проте складається
враження, що останні слова вже сказано й підкреслено формальна оригінальність
вуалює найповнішу внутрішню вихолощеність і збентеженість.
Втім, повторю, програма «Контакту» дуже нагадує вінегрет і змушує говорити
лише про конкретні інгредієнти, які, до того ж, погано поєднуються. Спробую
зробити це максимально лаконічно.
Отже, бліц-погляд на «Контакт-98».
«Генерал диявола» Карла Зукмаєра в режисурі Франка Касторфа в Берлінському
«Фольксбюні» — патопсихологічне викриття фашизму в естетиці «жорстокого
театру». Така собі антифашистська шок-терапія. Німецький театр — адже й
другий фестивальний спектакль — дотепний данс-модерн із лапідарними вкрапленнями
побутового сленгу про рутину внутрішньосімейного співжиття, його абсурд
і поезію «Алея космонавтів» Саші Вальц у її ж постановці, в театрі її імені,
— у тому ж дусі — розвивається у бік посилення соціально-політичних мотивацій...
Одна година без антракту: «Повість про отаку людину» за Борисом Польовим
в постановці чеського Альтернативного театру ляльок. Талановите збиткування
над радянськими ідеологемами доби Великої Вітчизняної. Типу — що таке самокрутка
в суворому окопному побуті? Або ж — немає ніг, ну, то й що, швидше б до
штурвалу: і ось ноги залишаються на місці, а тулуб льотчика-героя злітає
угору; і стрекоче кулемет, і ось уже займається мессер. Дехто під час цього
напрочуд меткого спектаклю демонстративно залишав зал, уздрівши у всьому
тому, що відбувається на ляльковій ширмі, наругу над святинями. Більшість
же реагувала адекватно. Хоча б на такий сміховинний епізод: солдати в коротку
хвилину перепочинку між боями співають ліричну пісню, сумуючи за батьківщиною,
очі їх туманяться сльозою, а повз пропливають знадливі картинки: дружини,
що знудьгувалися за подружніми обіймами, багаті колгоспні поля. Сиропний
соцартівський фальш у картонно-картинному викладі.
«Нічний виступ блазнів» Мадіса Коїва в режисурі Пріїта Педайяса в Талліннському
драматичному театрі. Найдокладніше психологічне дослідження життя естонського
хутора початку сторіччя випускники театрального інституту проводять із
таким щирим темпераментом і чудовою наївністю та вірою у праведність постулатів
системи Станіславського, що диву даєшся.
Чеховська «Чайка» в постановці Юрія Погребничка у Московському театрі
«Біля дому Станіславського» якраз навпаки демонструє руйнівне ставлення
до російської театральної традиції. Здається, режисер стурбований тільки
тим, аби все переінакшити, вивернути навиворіт, зробити принципово всупереч.
Тут і претензійне випинання загалом службових персонажів, і надання сакрального
значення декаденствуючо-дегенеративному Кості, і грубе викриття бездарності
Ніни Зарєчної, яка невідомо нащо пнеться на сцену. Можливо, Ю. Погребничко
хотів подивитися на світ вульгарними очима Аркадіної, а може, просто навмисно
епатував публіку, зображуючи інтелігенцію, яка розкладається? Коли так,
то зі своїм завданням він упорався.
Голландські «Волохаті машини» Ко ван ден Боша, у його ж виконанні, у
постановці сирійського режисера Олі Мафаалані. Сцена повністю утикана цвяхами,
освітлена величезною голою лампою, а згори час від часу падають скривавлені,
паруючі шматки свіжини. І актор-автор, що віртуозно корчиться на цьому
малозатишному «ложі», розповідає свою автобіографію, яка зрідка переривається
цитатами з класиків. Врешті-решт, із цієї садомазохістської суміші поступово
викристалізовуєтсья сенс: життя художника — це постійні докори сумління,
муки творчості, прагнення невгамованого кохання. Та що ближче до фіналу,
то все більш імітаційною видається сповідь. Лицедій, котрий танцює на цвяхах,
уже фізіологічно не лякає, навпаки — холоднокровно намагаєшся розгадати
секрет цього фокуса... Та й, зрештою, чи є від чого звиватися: митець на
те й митець, аби страждати від недосконалості себе і світу.
«Бочка з порохом» Дейана Дуковськи у постановці Слободана Унковськи
в Югославському драматичному театрі — сага про вірус людської жорстокості
та боязкі проблиски людської доброти. Величезний, у натуральну величину,
автобус виїжджає на сцену, а в ньому — негідник, який знущається над трьома
жертвами...
Розкуте майданне лірико-фарсове пантомімічне дійство про кохання Пріама
і Тісби мандрівної трупи акторів «Театру тін унд Кіршеп». Лицедії грають
у масках і напівмасках, накинувши звірині шкури та імітуючи дику тваринну
пластику, та наскільки трепетні їх людські почуття.
Київська «Історія однієї пристрасті» за Генрі Джеймсом у постановці
Михайла Рєзніковича, з ювелірно нюансованою Валерією Заклунною темою самотності
та розчарування міс Тіни.
Концентрований жах і виразна містика абсурдистської «Старої-2» за Даніїлом
Хармсом і Олександром Введенським у режисурі Оскараса Коршуноваса у Вільнюському
академічному театрі. Тіні, які існують самостійно, відокремившись від людини;
статуї, що ожили та душать того, хто зазівався у своїх обіймах; гальванізовані
мерці. Бр-р...
Першу ж премію «Контакту» журі одноголосно присудило мудрій притчі «Водоноси»,
зіграній останнього фестивального дня французьким театром Таліпот у традиціях
полінезійських тубільців. Це було справжнє свято живого театру. У пустелі
засохло джерело. Родина — троє чорношкірих і один метис, озброївшись довгими
бамбуковими палицями, вирушає на пошуки води. Вистукують палицями землю,
моляться богам, проклинають їх, копають, копають, валяться знесилені, марять,
знов шукають... І нарешті знаходять! Проте дощ, що виливається у фіналі
на висохлу землю та голі тіла героїв, можна тлумачити і як їх галюцинацію...
На «Водоносах» гостро відчувається, що перемогти звичку до сумовитої
ілюзорності та імітації допоможе театру справжня Віра. Проте, і це досить
тривіальна істина. Однак, сьогодні вона видається дуже актуальною.
