Історія - найвищий учитель, в якого найгірші учні
Індіра Ганді — прем'єр-міністр Індії.

Про час, книги й дива...

Леонід Стонов: Я не згоден із висловом: «Народ заслуговує на той уряд, який має»
21 травня, 2010 - 00:00
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

«День» у № 42 уже писав про те, що відомий правозахисник подарував київському Музею Булгакова раритети, що зберігалися в його родині: примірник часопису «Красная новь» № 3 за 1937 рік і автограф Михайла Опанасовича.

Нині Леонід Стонов живе за кордоном. Він народився в Москві 1931 року, закінчив біологічний факультет МДУ. Виїхав із колишнього СРСР 1990-го, мешкає в Чикаго, де очолює американську правозахисну організацію «Об’єднані комітети», яка працює в країнах пострадянського простору.

Леонід Дмитрович виріс у письменницькій родині: його батько — прозаїк Дмитро Миронович Стонов (1898—1962), учасник літературного життя Москви 20-40-х рр. ХХ сторіччя. Автор книжок, які принесли йому популярність, таких як «Эстерка», «Семья Раскиных», «Повести об Алтае» і багато інших. Був кореспондентом «Известий», «Гудка» і «Труда», воював на Сталінградському і 4-му Українському фронтах, викладав у Літературному інституті. У березні 1949 року Дмитра Стонова заарештували й засудили до 10 років позбавлення волі за 58-ю статтею. Пройшовши сталінські в’язниці й табори, 1954-го року був реабілітований і написав цикл табірних оповідань «Прошедшей ночью», які вперше вийшли друком лише 1989 року.

У довоєнний час велика дружба пов’язувала Дмитра Стонова з Михайлом Булгаковим, у щоденнику Михайла Опанасовича зберігся запис, як Стонов його «зачарував із перших же кроків». Дізнавшись від Наталі Громової, дослідниці літературного життя ХХ сторіччя, про те, що в Києві на Андріївському узвозі існує «Будинок Булгакових-Турбіних», Леонід Дмитрович незабаром ознайомився з експозицією і назвав музей «унікальним за сміливістю думки та сміливістю втілення».

— Леоніде Дмитровичу, в передмові до книжки батька «Избранное» ви пишете, що майже всі події ХХ сторіччя пройшлися, як танк, по його долі. Чи не тому ви стали захисником прав людини?

— Я дуже не любив радянську владу, а вона не любила мене, це було взаємно. І мені не було потрібно ніякого часу, аби це зрозуміти: я був підготовлений батьком. А батьку час був потрібен. Коли він опинився на півночі в середині двадцятих років і побачив нескінченні ешелони із засланцями, то остаточно зрозумів, що з цією владою йому не по дорозі. Я думаю, Булгаков це раніше зрозумів — під час громадянської війни, судячи з його творів. А ось письменник Юрій Сльозкін, найближчий товариш Булгакова і мого батька, був непримиренний із цією владою з самого початку, з революції. Він дуже допомагав Михайлові Опанасовичу. Я чув, як Юрій Львович і батько вели розмови: «Ми, можливо, чогось не розуміємо, ми начебто збоку великого шляху, люди йдуть цим шляхом, а ми навіть не попутники...» Було в письменників відчуття, що вони не запитані. Письменник може, певна річ, писати в стіл, але до якогось моменту. І це небезпечно. Табірні розповіді батька — а час був уже не сталінський — сховали рукописи під однією дачею в трилітровій банці, запечатали, під будинком вирили яму й тримали там. Люди судять сьогодні про той час, і мало хто приділяє увагу тому, що означав тоді тваринний страх. Найпринизливіше, що є в житті, — страх. Він може зруйнувати все, що завгодно — лише нічого не може створити. Адже, звичайно, радянська влада до всіх ставилася з погляду бульдозера, за рідкісним винятком.

Сталін — «геніальний режисер», якщо можна до диявола застосувати слово «геніальний». Адже він багато читав, дивився вистави, за які потім авторам давали Сталінську премію. Мене цікавить ця постать, я збираю всю літературу про Сталіна. Мені хочеться зрозуміти, що за чудовисько таке було? Я вчився в одному класі з Сашком Аллілуєвим, зараз він доктор медичних наук, мешкає в Москві. Це син Павла Сергійовича Аллілуєва, який дивно помер 1937 року, повернувшись із Берліна, де виконував якісь доручення Сталіна. Рідний брат Надії Аллілуєвої, це він пістолет їй привіз, той самий, з якого вона застрелилася. У нашому класі висів портрет Сталіна над дошкою, і ми казали Сашкові: «Ось твій дядько». Він відповідав: «Присягаюся, що я його ніколи не бачив». Тепер я вирішив Сашка знайти, тим паче, що він їздив до Англії та консультував фільм про Сталіна (непоганий був фільм). Коли ми зустрілися, я запитав: «Скажи правду, чи бачив ти його, і що ти про нього знаєш? Я дуже цікавлюся». Він відповідає: «Я вам, звичайно, брехав. Я його бачив, але всього двічі або тричі, нас возили на дачу до нього». І ще сказав, що Сталін розгубився двічі в житті: вперше — коли дружина наклала на себе руки, і сприйняв це, як зраду. А вдруге — коли почалася війна, він, дійсно, злякався, декілька днів був на Кунцевській дачі, не виходив нікуди, ні з ким не спілкувався.

— У книжці вашого батька є світлина письменницького будинку в Лаврушинському завулку, в якому ви з родиною прожили багато років.

— Мабуть, дійсно була така ідея — поселити письменників разом, аби легше було за ними стежити. І в цьому будинку був специфічний клімат — стукач на стукачі, люди боялися одне одного. Будинок будували за індивідуальним проектом, а після війни прибудову до нього зробили, яку ми називали «лауреатник». Мешкали класики — Костянтин Федін, Всеволод Іванов, Маргарита Алігер, Віра Інбер, Лев Ошанін. Були й письменники середньої ланки, ось у нас у під’їзді мешкали поети Йосип Уткін, Семен Кірсанов. Ще Віктор Гусєв — фільм «О шостій годині вечора після війни» знятий за його п’єсою. Борис Пастернак жив у 4-му під’їзді на горішньому поверсі, і коли почалася війна, на даху поряд із його помешканням поставили бетонну тумбу, а на неї поклали зенітну гармату. Мешкав Давид Бергельсон, класик єврейської літератури мовою ідиш, якого розстріляли 1952 року в справі Єврейського антифашистського комітету. У нас жила Лідія Андріївна Русланова, і потім на Куйбишевській пересилці тато її бачив. І вона здивувалася: «Ви ж як сюди потрапили?» Він відповів: «Так само, як і ви!»

— А Булгаков де мешкав?

— В іншому будинку для письменників, у Нащокінському провулку — був не в пошані. Булгаков і мій батько приїхали до Москви майже одночасно. Тато спочатку отримав кімнату там, де жив Юрій Сльозкін — у Трьохпрудному провулку, навпроти будинку, де народилася Цвєтаєва. Ось тоді вони з Булгаковим зустрічалися дуже інтенсивно — з 1924-го до початку 1930-х років. Одного разу, під час зустрічі Нового року наприкінці 30-х Булгаков до нас зайшов із галасливою компанією. Я пам’ятаю, що потім було багато розмов про цей прихід. До нього було особливе ставлення, таке ж, як до Пастернака, — пошана, пієтет. Хоча, по-моєму, навіть зараз Булгакова недооцінено — як письменника і як мислителя. Усі знають роман «Майстер і Маргарита», але ж річ не лише в цьому. Вражаюче, як міг Михайло Опанасович багато що передбачати й передрікати! Йому поталанило з дружиною — Оленою Сергіївною. Вона зробила героїчний вчинок — врятувала його творчість.

— А з Оленою Сергіївною ви були особисто знайомі?

— Так, ми багато разів з нею зустрічалися, особливо влітку, в маєтку письменника Олександра Івановича Ертеля, автора чудової книги «Гарденины, их дворня, приверженцы и враги». У нього був маєток біля Воронежа на станції Графська, а поруч — маєток батька Станіславського, і вони разом влаштовували вистави для народу. Потім письменник помер, діти роз’їхалися, і в цій садибі організували будинок творчості письменників, де наприкінці 40-х років відпочивала Олена Сергіївна з двома синами. Ми туди теж їздили, і я її добре пам’ятаю. Вона справила дуже яскраве враження. Я гадаю, що до неї шанобливо ставилися не лише тому, що вона була дружиною Михайла Опанасовича. Просто вона була привабливою і дуже освіченою. У садибі після сніданку всі залишалися за столами і хто-небудь щось цікаве розповідав. Особливо любили слухати Паустовського — він був унікальним оповідачем. Наприклад, міг розповідати про рослини — знав латиною назви всіх рослин середньої смуги Росії, дуже любив ліс. А Олена Сергіївна розповідала про Булгакова, добре розуміючи його велич і сильну моральну відмінність від інших письменників. Гострих розмов, до речі, не було, всі знали ту межу, яку переступати не можна. Я пам’ятаю 1946 рік, постанова ЦК про часописи «Звезда» і «Ленинград», мабуть, газету хтось привіз, і всі зрозуміли, чим справа закінчиться.

— А яким вам запам’ятався Борис Пастернак?

— В евакуації ми мешкали разом у Чистополі, там була кампанія із заготівлі дров. Умови важкі — у воді потрібно ловити ці колоди, витягувати на суходіл, висушувати й розпилювати. Пастернак брав у цьому участь. А потім приходив до їдальні обідати (його дружина Зінаїда Миколаївна була свого часу там шеф-кухарем). Він стояв із мискою і казав: «Класикові російської літератури дайте трохи супу». Взагалі, Пастернак був дивовижно скромною людиною. І не від миру сього — може, це його і врятувало. У Чистополі вірші він читав рідко, та ніхто й не просив. Там здебільшого мешкали діти, дорослих було дуже мало. У той час Пастернак перекладав Шекспіра, рвався на фронт хоча б кореспондентом. І один день побув на фронті як кореспондент «Красной звезды», просто виїхав і приїхав назад. Він був сумлінною людиною, вважав, що під час війни недобре — сидіти в тилу. Але зрушити бюрократичну систему було неможливо, коли його включили до певного списку як державну цінність. Ми нещодавно згадували знамениту розмову Пастернака зі Сталіним, і якби я не знав особисто Бориса Леонідовича, то, напевно, здивувався б — людина каже Сталінові, що хоче поговорити з ним про релігію. Але, знаючи Пастернака, це абсолютно зрозуміло...

— Озираючись на прожите життя, як ви вважаєте, що вас формувало?

— Я — з покоління війни: евакуація, Чистопольський інтернат, арешт батька... Для нас тоді було цінністю — дочекатися, що тато відсидить свої 10 років десь у Красноярську, там і залишиться, а ми до нього приїдемо та разом житимемо. Мама була оптимісткою й доброю людиною, хоча зазнала дуже багато горя. Пережила голод 1921-го, болісно ставилася до цього питання: хто б до нас не приходив, насамперед кидалася його годувати. «Мамо, дай роздягтися, що ти квапишся?» — Ні, найголовніше було — нагодувати людину. Вона вміла визначати цінності в житті. Звісно, тато на неї дуже впливав. Вона, коли одружилася з ним, за два-три роки перед цим казала Сльозкіну: «Я ніколи не думала, що одружуся з антирадянщиком». Мама вірила в усі ідеали, а потім розчарувалася. Ніколи не звалювала провину на обставини... Знаєте, я завжди вважав, що радянська влада спотворює людей, але насправді люди, як правило, спотворювали себе самі. Наприклад, у молодості хочеться зробити кар’єру, а заради цього можна й учинити якесь паскудство, ось так і починається ця дорога.

Коли батько повернувся з табору, здавалося б, потрібно було створити йому умови, аби він лише про це й писав. Ми ж цього не робили, тому він написав дуже мало. Щоправда, мама про табір читати не могла. Я тоді лише почав працювати, одружився, з’явилася родина...

Поспішайте спілкуватися з батьками, а то буде пізно. Усі це знають — та й по цьому, історичний досвід не важить нічого. Як тато виховував? Своїм прикладом. У його книжці є листи, які він писав мені з табору, — про літературу. Це дивовижні листи!

— Як удалося зберегти автограф Булгакова, який ви подарували музею?

— Коли в нас був обшук, а його провадили, як на мене, вкрай некваліфіковано, і, мабуть, заздалегідь знали, що шукати. У батька була добра книгозбірня, декілька тисяч томів. Вони її всю перетрусили на предмет автографів, повиривали з книжок ці автографи та відвезли як компромат — аби можна було знати, з ким спілкувався батько. А записка Михайла Опанасовича лежала в шафі — і її не взяли. Для них Булгаков тоді, 1949 року, мабуть, був ніким, могли забути. Наприклад, мій тато дуже любив Буніна. І коли хтось привіз «Темные аллеи» з-за кордону, батьків друг на машинці передрукував із книжки сторінок десять — самвидав того часу, і в нас лежали ці сторінки з написом «Бунін». А коли слідство закінчилося, була така процедура: що робити з вилученими речами? Два мішки речей — годинник, ощадкнижка й записники, у тому числі й Бунін туди потрапив. Слідчий запитав у батька: «Хто такий Бунін?» — Батько відповів: «Та це письменник часів Пушкіна»! І слідчий сказав: «Спалити». Такі були неосвічені слідчі.

— А де книгозбірня вашого батька?

— Вона зараз з нами в Америці. Старі книжки унікальні: прижиттєві видання Жуковського, Тургенєва та інші. Я зібрав дуже добру книгозбірню з російської філософії — Бердяєв, Ільїн, Флоренський. Зараз читаю «Воспоминания» Черчилля про відкриття другого фронту, переговори зі Сталіним — цікаво написано. І так само, як батько, дуже люблю Буніна. Нещодавно, перечитуючи Буніна, я зрозумів, що саме класики любили понад усе — вони любили дворянське гніздо, свою садибу. Це були унікальні оази, заповідники культури, думки... Коли я почав займатися біологією — а потрапив на біофак абсолютно випадково (потім дуже сподобалося, і працював із задоволенням). Я люблю сільське господарство. Здається, благополуччя країни залежить від її сільського господарства і від людей, які працюють на землі. Ці люди більше спілкуються з природою, і їм живеться краще, якщо їх не пресують, як раніше в колгоспах.

— Коли ви виїжджали до Америки, мабуть, не думали, що коли-небудь повернетеся?

— З одного боку, я мріяв виїхати з Радянського Союзу, а з іншого, хоч бачу багато жахливих речей, але я люблю свою Батьківщину. І річ навіть не в культурі, не в Буніні, не в Чехові, не в Чайковському — хоч і в них теж. Але щось є зачароване. Ностальгія... Смішно звучить, але Росія — це комп’ютер, який вибирає найгіршу програму. Якщо є програма антилюдська — обов’язково вона буде там. Я не згоден з висловом: «Народ заслуговує на той уряд, який має».

— Чим займається правозахисна організація, яку ви очолюєте?

— «Об’єднання комітетів» — єдина організація, яка визнає пріоритет прав людини над національними правами. Ми вважаємо, що коли прав людини дотримуються, то немає таких національних прав, яких не повинні були б дотримуватися. З 1990 року ми займаємося моніторингом ксенофобії взагалі, зокрема антисемітизму на пострадянському просторі. Ксенофобія — це вибуховий механізм, який може підірвати все, що завгодно, і якщо влада не реагує на випадки ксенофобії, то це державна ксенофобія. То антиестонський настрій, то антигрузинський, то антиукраїнський, — дуже небезпечна гра. Хто грає, той знає, що ця гра жахлива, але продовжує — через низку обставин.

— Яким вам бачиться майбутнє України?

— Сподіваюся, що Україна не відвернеться від Європи. Лише в союзі з Європою ваша країна може по-справжньому налагодити своє життя — економічне особливо, а й політичне — теж. Я був упевнений, що це станеться після помаранчевої революції, але хтось цього дуже не побажав. Сьогодні більш-менш оптимістично дивлюся на все: Україна пройшла певну дорогу в напрямку свободи, і хочу вірити, що це безповоротно. У глобальному розумінні я оптиміст, а в конкретному — раніше був песимістом. Зараз уже такий вік, що я прагну менше думати про ці речі. З нашою родиною кілька разів ставалося диво. Батько залишився живим, і його не розстріляли. І те, що ми виїхали до Америки, — до цього нас 12 років не випускали. А нещодавно сталося ще одне диво. Мій дядько, скульптор, мешкав в Ізраїлі, він туди виїхав 1925 року, а 1956-го помер. Я довго шукав його твори, і ось за 20 років знайшов. Дитяча художня школа в Кфар-Саба передала нам у дарунок його скульптури на біблійні теми.

— А який твір Булгакова вам подобається найбільше?

— Роман «Майстер і Маргарита» — люблю дива, коли є політ фантазії...

Ольга САВИЦЬКА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments