Війна - не продовження політики, а поразка політики.
Ганс фон Зект, німецький державний і політичний діяч

Про дружбу двох знаменитих родів

Ким насправді був хрещений батько Семена Гулака-Артемовського Степан Симиренко?
14 лютого, 2018 - 11:11
У ГОРОДИЩЕНСЬКОМУ МУЗЕЇ Є КАРТИНА «СТОЇТЬ ЯВІР НАД ВОДОЮ», ДЕ ЗОБРАЖЕНІ СЕМЕН ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ І ТАРАС ШЕВЧЕНКО, ЯКІ ТОВАРИШУВАЛИ З 1838 РОКУ. ЦЕ ПОЛОТНО ПОДАРОВАНО МУЗЕЮ ЇЇ АВТОРОМ, ХУДОЖНИКОМ ГЕОРГІЄМ ТЕРПИЛОВСЬКИМ 16 ЖОВТНЯ 1971Р. / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

16 лютого виповнюється 205-річчя від Дня народження знаменитого композитора і співака... Опрацьовуючи в Черкаському обласному архіві записи Метричної книги Покровської церкви містечка Городище Черкаського повіту Київської губернії, звернула увагу, що в п’ятьох синів священика Степана Артемовського (Петра, 1800 р. нар., Михайла, 1806 р. нар., Захарія, 1810 р. нар., Семена, 1813 р. нар. і Дмитра, 1826 р. нар.) хрещеним батьком є «Стефан Семеренька». Неважко здогадатися, що під цим ім’ям та прізвищем значиться Степан Симиренко — один із засновників ще одного відомого українського роду промисловців, учених і меценатів. Саме так на російський лад записано його прізвище і на польський — ім’я.

Через відсутність джерел важко відтворити життя Городища початку ХІХ ст. Однак навіть із того, що маємо, можна твердити, що до еліти його жителів належали представники духовенства, місцевого дворянства (українського і російського), польської шляхти, представники влади, а також кілька заможних родин з-поміж місцевих селян та «різночинців», тобто осіб не зовсім визначеного соціального стану. Отже, родина священика Стефана Артемовського була в Городищі добре відомою та шанованою. Із цього випливає й те, що священик приятелював з представниками свого кола, численними родичами, представниками впливових містечкових родин. До яких, безперечно, належала й сім’я Степана Симиренка.

На жаль, відомості про нього скупі та суперечливі. Достеменно знаємо тільки те, що він — виходець із козацького роду, його батько Андрій Семирукий тривалий час козакував на Запорізькій Січі, де зажив слави завзятого і кмітливого вояка, який, мабуть, також успішно ще й господарював на власному хуторі (як тоді це було заведено в багатьох запорожців).

На інтернет-сторінках, де йдеться про Симиренків, життєва доля Андрія приписується його синові Степанові. Насправді ж він не міг «козакувати на Січі 20 років» хоча б через те, що останній осідок запорожців на Дніпрі було зруйновано ще в роки Степанового дитинства.

Також є поширеною думка й про те, що Степан з якихось причин втратив волю і став кріпаком поміщиці Олександри Браницької. При цьому дослідники посилаються, зокрема, на «Ревизскую сказку 1811 года Киевской губернии Черкасского уезда местечка Городища Её Сиятельства госпожи графини Александры Васильевны Браницкой о состоянии мужеского пола крестьян», у якій згадано про Степана Андрійовича Симиренка і зазначено його рік народження (1765).

Проте п’ятиразове кумівство у священика Покровської церкви ставить під сумнів факт його кріпацтва. Бо не міг Стефан Артемовський — представник місцевої суспільної верхівки, брати за кума звичайного селянина та ще й кріпака.

Тож запис у «Ревизской сказке» можна твердити як хибний або такий, що не мав жодної правової основи.

То ким же насправді був Степан Симиренко в той час? Про це можна лише поміркувати, посилаючись на перекази в Городищі, які дійшли до нас. Вони ґрунтовно відтворюють те, що приховує невблаганний час. Зокрема, свідчать, що в Городищі Степан Симиренко мав землю. І не де-не-будь, а на Піщаній. Себто там, де й Гулаки-Артемовські. Одне урочище на Вільшанці й понині називають Симиренчиною Греблею. Отже, і Стефан Артемовський, і Степан Симиренко були сусідами. З усього видно — добрими, бо тільки добру й близьку людину беруть хрещеним батьком своїх дітей.

Майже ровесники (Артемовський — 1772 р., Симиренко — 1765 р., як для чоловічої дружби, різниця незначна), вони, мабуть, вправно господарювали й часто допомагали один одному. Адже Симиренко уславився тим, що ставив водяні млини, вітряки... На Піщаній, на Вільшанці, напевне, стояли водяні млини обох господарів, хоч господарство Симиренка, можливо, було успішнішим.

Також добре відомі його вміння й хист до торгівлі. Тож землі на Піщаній розорювали, вирощували збіжжя, і Степан залюбки торгував і зерном, і борошном, і живністю... Недаремно ж уже його син Федір стане відомим купцем-мільйонером... Хист батька перейняв і нащадок...

Тож Степан був заможною людиною, хорошим господарем, шанованим у містечку.

Він дружив з Артемовським і як сусід, і як кум часто відвідував його, і жодне сімейне чи релігійне свято не обходилося без кума «Стефана Семеренька». Можна сказати навіть більше: Степан Симиренко був «родинним» кумом, адже, наприклад, у вересні 1813 року хрестив сина Івана в рідного брата Стефана, Василя, до слова, старшого диякона Покровської церкви. Значить, Симиренка не цуралися й інші Артемовські. Бо, безперечно, були на те причини, щоб не цуратися, а навпаки — щиро поважати й любити...

Степана Симиренка обминула кріпацька доля. У Городищі він був знаний як син козака та ще й дуже відомого. Завдяки господарському хисту зумів розбагатіти, що також свідчить про нього як про вільну людину.

І ще раз відзначимо: у Степана Артемовського Симиренко хрестив п’ятьох синів, взяли його за кума і в лютому 1813 року, коли народився Семен. Читаємо запис у Метричній книзі: «Месяца февраля 4. У благочинного священника Стефана Артемовского и жены его Варвары родился сын и крещён февраля 6 именем Симеон. Молитвовал и крестил священник Иоанн Левицкий. При требе был диякон Василий Артемовский и пономарь Исидор Ляшевич. Восприемниками были Фекла, жена стихарного дьячка Кирилы Александровича, Стефан Семеренька».

На промовистий факт, що в нашого знаменитого співака й композитора хрещеним батьком був Степан Симиренко, ніхто з дослідників не звертав уваги. А даремно. Адже це свідчить про міцну дружбу представників роду Гулаків-Артемовських і роду Симиренків. Тобто їхні життєві долі тісно перепліталися. Загальновідомим є також те, що Семенів дядько, відомий поет та байкар Петро Петрович, листувався з управляючим заводом Симиренків у Млієві Олексієм Івановичем Хропалем, зятем Федора Степановича Симиренка, з яким товаришував і наш Великий Кобзар.

А якщо згадати, що в родині Артемовських із шестирічного віку виховувався Євдоким Шевченко, двоюрідний брат великого сина України, і зворушливу дружбу, пронесену через усе життя Семена й Тараса, то до дружби двох відомих родів потрібно додати ще й Шевченків.

Варто не забувати, що «Кобзар» було видано коштом онука Степана Симиренка, Платона. Можна припустити й те, що про Симиренків Тарас дізнався і познайомився через Семена. Бо не міг він не розказати найкращому товаришеві про свого хрещеного батька, його родину. І відвідуючи маму композитора, Варвару Арсентіївну, Тарас міг передавати вітання від Семена й родині Симиренків. Маю на увазі час ще до заслання поета, бо відвідини Млієва та фірми Яхненків-Симиренків відбудуться пізніше, і то вже інша розповідь.

Про те, що Семен Гулак-Артемовський завжди пам’ятав, хто його хрещений батько, і підтримував найтісніші зв’язки з його родиною, можна було лише здогадуватися. Зокрема, й про те, що в час свого гостювання в рідному Городищі, 1844 року, він не раз і не двічі зустрічався із Симиренками. Найперше із Федором Степановичем — сином його хрещеного та Платоном Федоровичем, майже своїм ровесником, майбутнім керівником великої фірми «Брати Яхненки і Симиренко», в часи, коли у Млієві постане чи не найбільший у Російській імперії цукровий завод. Ймовірно і те, що 1844 року Степана Симиренка вже не було...

На превеликий жаль, серед тієї значної частини літератури і документів, з якими я працювала і по крупинці знаходила щось нове про великий рід, жодної згадки про стосунки Гулака-Артемовського та Симиренків не знаходила.

І зовсім випадково, гортаючи підшивки «Вісника Городищини» за 1990-ті, натрапила на інтерв’ю Тетяни Володимирівни Симиренко — внучки Левка Платоновича Симиренка, котра серед небагатьох представників великого роду уціліла від сталінсько-комуністичних репресій, виїхавши до Канади, де прожила решту свого довгого життя. І прочитала рядки, які стають непрямим підтвердженням думки про найтепліші стосунки Семена Гулака-Артемовського із Симиренками. Вони варті того, щоб їх зацитувати: «Наш родинний архів було спалено агентами НКВС у ніч арешту батька. Чекісти не захотіли вивозити папери і пішли найлегшим шляхом, кинувши все до груби у вогонь. Так загинули листи С. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка, малюнки Великого Кобзаря, інші безцінні документи діячів вітчизняної культури, з якими родина підтримувала дружні зв’язки».

Отже, всі, хто цікавиться долею нашого співака і композитора, не помиляються — він таки дружив із Симиренками, для нього вони були рідними, близькими людьми. Тим паче, що писав Гулак-Артемовський дуже рідко і зовсім небагатьом. (За свідченням Т. Шевченка, «Семен скупий на листи...») І можна лише пошкодувати, що жорстока російсько-радянська система понищила всі сліди цих зв’язків. Як вона злочинно упродовж багатьох десятиліть нищила українську культуру і все українське.

Ольга ОСИПЕНКО, провідний науковий співробітник Музею С. Гулака-Артемовського, м. Городище, Черкаська область
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments