Про любов і ненависть

Коли Григорій Горін більше 20 років назад написав п’єсу «Чума на ваші дві родини» (назва відтворює знаменитий пасаж із шеспірівського шедевру «Ромео і Джульєтта), він і думати не міг про війну на Донбасі. Драматург тоді говорив, що хотів розповісти про події у Вероні відразу після загибелі знаменитих коханців.

 Тим не менше, коли режисер Житомирського театру Петро Авраменко вибрав її для постановки (анонсувавши власну назву «Любов і ненависть у Вероні»), асоціації з кривавим конфліктом на сході України виникли у багатьох. Сам він наполегливо просив не шукати прямих аналогій із сучасністю. Прем’єрні вистави засвідчили – «лобових» асоціацій із війною митець уникнув.

Історія  Антоніо (далекого родича глави дому Монтеккі) та Розаліни (з сім’ї Капулетті) – герцог Верони й родини вирішили поєднати їх шлюбом заради припинення довголітньої ворожнечі – розпочинається відразу після поховання Ромео і Джульєтти. В деяких подальших сценах вона розвивається як фарс, але знову переростає у смертельні пристрасті шекспірівської напруги. Нареченому, кульгавому чоловікові, двічі одруженому, розлученому, вдівцю за хорошу винагороду пропонують одружитися з дівчиною незразкової поведінки, ще й вагітної не від нього. Та між ними виникає справжнє і сильне кохання, якому судилося пройти через низку важких випробувань – довгу розлуку (весілля не відбулось, і Антоніо зник), шлюб Розаліни з нелюбом, і, головне, гнів з боку обох сімей, герцога, жителів Верони, загрозу смерті. Текст Горіна сам по собі вишуканий, інтрига закручена сильно, низка сцен розроблена майстерно і з притаманною йому іронією, часто й сарказмом. Утім, Авраменко не був би собою, якщо б не вніс у виставу власні смисли. Тема жорстокого зіткнення кланів, яке намагаються, але не можуть загасити, в його інтерпретації стає не просто наскрізною, але й акцентовано загостреною.  Схильний до символічних образів (кажуть про метафоричний театр Авраменка), він щедро наситив ними виставу. Іноді їх видається забагато, але в цілому ритм дійства не уповільнюється. Виступивши і як сценограф,  основним конструктивним елементом зробив   світлі куби (не тільки їх), з комбінацій яких виникають інтер’єри палаців, вулиць Верони, храму,  а ще столи, стільці, сходи тощо. З точки зору символів однією з ключових видається сцена повного роззброєння найагресивніших представників ворогуючих кланів – Бенволіо (дім Монтеккі) і Валентина (дім Капулетті). Перед  загальним застіллям на честь близького (як здавалося) весілля Антоніо та Розаліни кожен крім мечів виймає з різних схованок в одязі ще до десятка різнокаліберних кинджалів, ножів, тощо й урочисто вкладає їх у спеціальні гнізда великої люстри. Коли конструкція підіймається, цей арсенал залишається нависати над поважним зібранням, віщуючи продовження ворожнечі. Що й сталося. (Зауважимо – у Горіна молоді бійці обмінюються лише кинджалами по одному від кожного). Власне ця сцена (бажав автор чи ні) точно змушує згадати війну на Донбасі та головну колізію наших днів – воювати чи роззброюватися. Волею режисера (не Горіна) всі складають зброю й у фіналі, кладучи її на візок, який відвозять із собою обвінчані ченцем Лоренцо, але вигнані з Верони (можливо, вбиті) Антоніо та Розаліна. Потім кожен з героїв приносить і кладе на купу свій камінь: тут метафора прозора – прийшов час. Чи означає це, що й українцям треба припинити воювати? В режисерській редакції символічну антитезу всеохоплюючій ворожнечі  представлено в образах Кам’яних Ангелів (артисти Світлана Поліщук та Андрій Глущук), яких у Горіна теж немає – їх двоє, вони намагаються донести до охоплених ненавистю людей якісь вищі смисли 

Сильним моментом, хоча не з усіма акцентами текстів можна погодитися, представляється у виставі використання зонгів (відразу пригадується Брехт) – це де-факто арії, дуети, хори, які співають головні герої, янголи, інші дійові особи. І слова яких (за винятком одного) написані знову таки Авраменком. Але виникала проблема чіткого звучання текстів, коли не всі слова, а відтак закладений у них сенс, були зрозумілі. Власне пан Петро «на повну»  продемонстрував свої таланти і вміння, бо  крім режисури, сценографії, тексту зонгів, він виступив ще й дизайнером костюмів (в розмові з автором цих рядків гаряче доводив, що і це йому до снаги).

Акторський ансамбль вистави (в різних складах це був саме ансамбль, а не розрізнені солісти),   склали досвідчені виконавці та молоді актори, навіть новачки.  Так у ролі Розаліни виступили провідна актриса театру Олена Заведія і недавно прийнята до трупи Оксана Луць. Перша в низці сцен змогла передати почуття, настрої героїні – від несприйняття несподіваного жениха до глибокої закоханості в нього, була пластичною, ліричною і водночас вибуховою, сильною. Луць приваблювала насамперед безпосередністю, жвавістю, темпераментом.  Антоніо у виконанні досвідченого Дмитра Зіневича більш спокійний і врівноважений, але коли декламував рядки Давидових псалмів, говорячи ними про своє кохання до Розаліни, крізь позірну стриманість зумів передати полум’я високої пристрасті. В акцентах молодого актора Олексія Шерпельова кандидат у чоловіки Розаліни найперше і спочатку цинік і шибайголова, але по ходу дійства він впевнено веде лінію змужніння героя до здатності йти на смерть. Заради коханої і власної гідності. Популярний артист Микола Карпович (грав синьйора Монтеккі у всіх варіантах складів) демонстрував свій звичний рівень і звичний стиль виконання. Той, хто не бачив у цій ролі знаменитого російського актора Олександра Лазарєва (спектакль Московського театру ім. Маяковського є на YouTube), міг би цим задовільнитися. Але хто знайомий із  роботою москвичів, змушений визнати – Монтеккі метра різноманітний, непередбачуваний, сноб, аристократ, але й  інтриган одночасно, словом, публіці представлено акторське лицедійство високого рівня. Гарно у виставі «маяковців» виглядав й  А. Лобоцький в ролі Антоніо. Що ж до іншого, житомирська вистава видається глибшою і цікавішою, роботи більшості акторів  різноманітними та змістовними. Їм ще б сценічну мову «підтягнути»…  Незамінним (як і М. Карпович) у прем’єрах виступав Віталій Рогутський в ролі герцога Верони. В його інтерпретації це людина, яка спочатку щиро хоче добра, миру, але подалі демонструє все більший цинізм і зневагу до людських доль. За акторським темпераментом ця робота, мабуть, із числа найбільш помітних, і, думається, не з волі постановника й артиста, викликає паралелі з нашим вищим керівництвом. Доволі різні характери демонструють у ролі ченця Лоренцо актори Олександр Шкарупа та Андрій Доманський – перший являє публіці доволі розважливого і мудрого персонажа, який, однак, здатний, на вибуховий вчинок на межі святотатства. Другий веде роль більш живо, емоційно, ніби переживаючи разом із головними героями колізії їхньої долі…

Остаточні акценти з’ясовувалися в розмові з постановником: «У цій виставі,  можливо, не прямо, але зрозуміло, що війна двох родин асоціюється з тим, що зараз відбувається  в Україні. Але я не тільки про це ставив – завдання було більш масштабним. Візьміть Ірак, Сирію – там така ж війна. Хотілося, щоб це сприймалося ширше. Дуже прикро було б, щоб сім’ї Монтеккі та Капулетті асоціювалися лише із заходом і сходом України, щоб глядачі думали: ось – Київ, а ось – Донецьк. В даній ситуації воно актуально, але були люди, які , виходячи з вистави, говорили, що бачать в цьому конфлікті Америку і Росію. У нас треба стати на чиюсь сторону. Але ж ніхто нікого не переміг. І найстрашніше, що не переможе. Звичайно, кожен має захищати свою сім’ю, ширше – свою країну. Якщо зазіхнули на мій суверенітет, мою незалежність, я маю їх захищати. Але треба ще розуміти, як розв’язується сама війна, розуміти її початок, кому вона вигідна. Я мав зробити такий фінал, бо живу в цей час, в цьому місті, з цими людьми і з проблемою, яка існує навколо нас. Інакше в кінці у мене всі б повинні були загинути. Але якщо зараз, у такий складний час для України, я не покажу вихід, не покажу світла, тоді як митці ми не маємо права існувати».