Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Про любов і ненависть

Нова вистава Житомирського муздрамтеатру – пошук надії у вирі ворожнечі
27 грудня, 2015 - 11:56
За першої зустрічі Антоніо (артист Олексій Шерпельов) і Розаліна (артистка Оксана Луць) ще не знають, які жорстокі випробування на них чекають
За першої зустрічі Антоніо (артист Олексій Шерпельов) і Розаліна (артистка Оксана Луць) ще не знають, які жорстокі випробування на них чекають

Коли Григорій Горін більше 20 років назад написав п’єсу «Чума на ваші дві родини» (назва відтворює знаменитий пасаж із шеспірівського шедевру «Ромео і Джульєтта), він і думати не міг про війну на Донбасі. Драматург тоді говорив, що хотів розповісти про події у Вероні відразу після загибелі знаменитих коханців.

 Тим не менше, коли режисер Житомирського театру Петро Авраменко вибрав її для постановки (анонсувавши власну назву «Любов і ненависть у Вероні»), асоціації з кривавим конфліктом на сході України виникли у багатьох. Сам він наполегливо просив не шукати прямих аналогій із сучасністю. Прем’єрні вистави засвідчили – «лобових» асоціацій із війною митець уникнув.

Історія  Антоніо (далекого родича глави дому Монтеккі) та Розаліни (з сім’ї Капулетті) – герцог Верони й родини вирішили поєднати їх шлюбом заради припинення довголітньої ворожнечі – розпочинається відразу після поховання Ромео і Джульєтти. В деяких подальших сценах вона розвивається як фарс, але знову переростає у смертельні пристрасті шекспірівської напруги. Нареченому, кульгавому чоловікові, двічі одруженому, розлученому, вдівцю за хорошу винагороду пропонують одружитися з дівчиною незразкової поведінки, ще й вагітної не від нього. Та між ними виникає справжнє і сильне кохання, якому судилося пройти через низку важких випробувань – довгу розлуку (весілля не відбулось, і Антоніо зник), шлюб Розаліни з нелюбом, і, головне, гнів з боку обох сімей, герцога, жителів Верони, загрозу смерті. Текст Горіна сам по собі вишуканий, інтрига закручена сильно, низка сцен розроблена майстерно і з притаманною йому іронією, часто й сарказмом. Утім, Авраменко не був би собою, якщо б не вніс у виставу власні смисли. Тема жорстокого зіткнення кланів, яке намагаються, але не можуть загасити, в його інтерпретації стає не просто наскрізною, але й акцентовано загостреною.  Схильний до символічних образів (кажуть про метафоричний театр Авраменка), він щедро наситив ними виставу. Іноді їх видається забагато, але в цілому ритм дійства не уповільнюється. Виступивши і як сценограф,  основним конструктивним елементом зробив   світлі куби (не тільки їх), з комбінацій яких виникають інтер’єри палаців, вулиць Верони, храму,  а ще столи, стільці, сходи тощо. З точки зору символів однією з ключових видається сцена повного роззброєння найагресивніших представників ворогуючих кланів – Бенволіо (дім Монтеккі) і Валентина (дім Капулетті). Перед  загальним застіллям на честь близького (як здавалося) весілля Антоніо та Розаліни кожен крім мечів виймає з різних схованок в одязі ще до десятка різнокаліберних кинджалів, ножів, тощо й урочисто вкладає їх у спеціальні гнізда великої люстри. Коли конструкція підіймається, цей арсенал залишається нависати над поважним зібранням, віщуючи продовження ворожнечі. Що й сталося. (Зауважимо – у Горіна молоді бійці обмінюються лише кинджалами по одному від кожного). Власне ця сцена (бажав автор чи ні) точно змушує згадати війну на Донбасі та головну колізію наших днів – воювати чи роззброюватися. Волею режисера (не Горіна) всі складають зброю й у фіналі, кладучи її на візок, який відвозять із собою обвінчані ченцем Лоренцо, але вигнані з Верони (можливо, вбиті) Антоніо та Розаліна. Потім кожен з героїв приносить і кладе на купу свій камінь: тут метафора прозора – прийшов час. Чи означає це, що й українцям треба припинити воювати? В режисерській редакції символічну антитезу всеохоплюючій ворожнечі  представлено в образах Кам’яних Ангелів (артисти Світлана Поліщук та Андрій Глущук), яких у Горіна теж немає – їх двоє, вони намагаються донести до охоплених ненавистю людей якісь вищі смисли 

Сильним моментом, хоча не з усіма акцентами текстів можна погодитися, представляється у виставі використання зонгів (відразу пригадується Брехт) – це де-факто арії, дуети, хори, які співають головні герої, янголи, інші дійові особи. І слова яких (за винятком одного) написані знову таки Авраменком. Але виникала проблема чіткого звучання текстів, коли не всі слова, а відтак закладений у них сенс, були зрозумілі. Власне пан Петро «на повну»  продемонстрував свої таланти і вміння, бо  крім режисури, сценографії, тексту зонгів, він виступив ще й дизайнером костюмів (в розмові з автором цих рядків гаряче доводив, що і це йому до снаги).

Акторський ансамбль вистави (в різних складах це був саме ансамбль, а не розрізнені солісти),   склали досвідчені виконавці та молоді актори, навіть новачки.  Так у ролі Розаліни виступили провідна актриса театру Олена Заведія і недавно прийнята до трупи Оксана Луць. Перша в низці сцен змогла передати почуття, настрої героїні – від несприйняття несподіваного жениха до глибокої закоханості в нього, була пластичною, ліричною і водночас вибуховою, сильною. Луць приваблювала насамперед безпосередністю, жвавістю, темпераментом.  Антоніо у виконанні досвідченого Дмитра Зіневича більш спокійний і врівноважений, але коли декламував рядки Давидових псалмів, говорячи ними про своє кохання до Розаліни, крізь позірну стриманість зумів передати полум’я високої пристрасті. В акцентах молодого актора Олексія Шерпельова кандидат у чоловіки Розаліни найперше і спочатку цинік і шибайголова, але по ходу дійства він впевнено веде лінію змужніння героя до здатності йти на смерть. Заради коханої і власної гідності. Популярний артист Микола Карпович (грав синьйора Монтеккі у всіх варіантах складів) демонстрував свій звичний рівень і звичний стиль виконання. Той, хто не бачив у цій ролі знаменитого російського актора Олександра Лазарєва (спектакль Московського театру ім. Маяковського є на YouTube), міг би цим задовільнитися. Але хто знайомий із  роботою москвичів, змушений визнати – Монтеккі метра різноманітний, непередбачуваний, сноб, аристократ, але й  інтриган одночасно, словом, публіці представлено акторське лицедійство високого рівня. Гарно у виставі «маяковців» виглядав й  А. Лобоцький в ролі Антоніо. Що ж до іншого, житомирська вистава видається глибшою і цікавішою, роботи більшості акторів  різноманітними та змістовними. Їм ще б сценічну мову «підтягнути»…  Незамінним (як і М. Карпович) у прем’єрах виступав Віталій Рогутський в ролі герцога Верони. В його інтерпретації це людина, яка спочатку щиро хоче добра, миру, але подалі демонструє все більший цинізм і зневагу до людських доль. За акторським темпераментом ця робота, мабуть, із числа найбільш помітних, і, думається, не з волі постановника й артиста, викликає паралелі з нашим вищим керівництвом. Доволі різні характери демонструють у ролі ченця Лоренцо актори Олександр Шкарупа та Андрій Доманський – перший являє публіці доволі розважливого і мудрого персонажа, який, однак, здатний, на вибуховий вчинок на межі святотатства. Другий веде роль більш живо, емоційно, ніби переживаючи разом із головними героями колізії їхньої долі…

Остаточні акценти з’ясовувалися в розмові з постановником: «У цій виставі,  можливо, не прямо, але зрозуміло, що війна двох родин асоціюється з тим, що зараз відбувається  в Україні. Але я не тільки про це ставив – завдання було більш масштабним. Візьміть Ірак, Сирію – там така ж війна. Хотілося, щоб це сприймалося ширше. Дуже прикро було б, щоб сім’ї Монтеккі та Капулетті асоціювалися лише із заходом і сходом України, щоб глядачі думали: ось – Київ, а ось – Донецьк. В даній ситуації воно актуально, але були люди, які , виходячи з вистави, говорили, що бачать в цьому конфлікті Америку і Росію. У нас треба стати на чиюсь сторону. Але ж ніхто нікого не переміг. І найстрашніше, що не переможе. Звичайно, кожен має захищати свою сім’ю, ширше – свою країну. Якщо зазіхнули на мій суверенітет, мою незалежність, я маю їх захищати. Але треба ще розуміти, як розв’язується сама війна, розуміти її початок, кому вона вигідна. Я мав зробити такий фінал, бо живу в цей час, в цьому місті, з цими людьми і з проблемою, яка існує навколо нас. Інакше в кінці у мене всі б повинні були загинути. Але якщо зараз, у такий складний час для України, я не покажу вихід, не покажу світла, тоді як митці ми не маємо права існувати». 

Валерій КОСТЮКЕВИЧ, Житомир, Фото Віктора ОДОМІЧА

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ