Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Про позицію і музику

Гідон КРЕМЕР: Час нинішній постає з того, що ми не повалили всіх барикад минулого
24 червня, 2011 - 00:00
ФОТО З САЙТА ROSTROPOVICHFESTIVAL.RU

Подія такого масштабу і рівня, як «Тиждень високої класики з Романом Кофманом», зробила б честь будь-якій столиці світу. Пощастило Києву — адже людина, яка дала ім’я цьому «Тижню» і зібрала зірковий склад музикантів-виконавців першої світової шеренги, киянин за народженням.

На відміну від міст світу, що поважають себе, Київ, на жаль, не має жодного сучасного, придатного для виконання такої музики залу, якщо не брати до уваги мініатюрний за своїми розмірами й місткістю зал філармонії. Нова «точка» на музично-подійній карті Києва з’явилася завдяки ентузіазму й неабияким зусиллям Аїди Джангірової та її команди. Керуючи київською галереєю «Лавра», вона давно мріяла розсунути рамки галерейних можливостей, проводячи в «Лаврі» не лише вернісажі.

Відкривав проект у великому за місткістю і прекрасно акустично обладнаному залі галереї «Лавра» всесвітньо відомий музикант Гідон Кремер, який разом зі своїм оркестром «Кремерата Балтика» подарував нашому слухачеві українську прем’єру концерту-вистави «Все про Гідона». Це неймовірна театралізована вистава про життя музиканта й музики, де Маестро грає самого себе, а «закадровий» текст читає Сергій Гармаш.

Під час попередньої нашої зустрічі з Гідоном Кремером, що відбулася три роки тому, Маестро так розповідав про цей проект:

— Це проект, над яким працюю вже два роки, постійно переписуючи лібрето. Спочатку він називався Cinema & Comedy, друга ж назва — «Становлення і шлях класичного музиканта», зараз же — ще конкретніше, у назві є моє ім’я. Утім це не самозакоханість чи автобіографічні рулади, а просто конкретний матеріал до дійства. У тексті є і монологи, і діалоги. Намагаюсь узагальнити якісь процеси, які можуть відбуватися або відбуваються у музичному світі, особливо в комерційному музичному світі. Сподіваюся коли-небудь потрапити з цією виставою і в Україну.

— І ось нарешті її українська прем’єра. Що для вас ця вистава? Сповідь, до якої загалом, на мій погляд, ви не дуже схильні, чи підведення якоїсь риски під певним часом?

— Ні, це сповідь, можливо, і я схильний до сповіді, інакше, напевно, й книжку не опублікував би. Але справа не у сповіді, а в тому, що це своєрідний проект, у якому хотів би, щоб головне місце обіймав не я, а роздуми про музику, про публіку, про те, що нас оточує, що важливо, що не важливо. І все-таки головний герой цього спектаклю для мене — музика. Він, якщо хочете, на захист музики, на захист чистоти, чистоти музики й тих, хто її творить. Тут просто користуюся своєю біографією, своїм досвідом, щоб пов’язати ці звуки, емоційні звуки, які ми хочемо запропонувати до уваги слухачів, я ніби пов’язую їх цією лінією розповіді. Розповідь ведеться від першої особи, хоча мені дуже допомагає в російській версії спектаклю чудовий актор Сергій Гармаш, який озвучив партію «голосу за сценою». Для мене, звісно, це велика підтримка. Не бачу себе актором, хоча колись в юності мріяв про театр, це факт, що сам написав сценарій, а багато режисерських ідей — теж мої, але, якщо чесно, оскільки я не графоман, то не вважаю себе письменником, не вважаю себе ані сценаристом, ані актором. На щастя, у мене виявилося багато друзів, які давали поради, їх увібрала в себе ця «творча лабораторія», кожна вистава дещо змінюється, у кожній з’являються інші акценти. Іноді навіть змінюється музика, іноді — текст, хочеться донести трепетну нотку про те, що музика — річ тендітна, до неї треба ставитися дбайливо. Звичайно, її не можна ні продавати, ні купувати, ні користуватися нею як розважальним засобом відволікання від турбот. Музика — річ глибока. І їй треба відкритися — якщо хочете, таке послання. Мені дуже допомагають учасники «Кремерати Балтики», цей колектив надзвичайно зрісся, ми стали однією сім’єю.

— То ви ж його й виростили?!

— Ви маєте рацію, уже 15 років керую створеним мною оркестром «Кремерата Балтика». А фестивалем у Локкерхаусі в Австрії — 30. Написав три книги, продюсую (йдеться про зазначений режисерський проект), проте не бачу себе ані письменником, ані режисером, ані продюсером, ані диригентом. Адже не диригую — просто керую оркестром. Мене цікавить все, що можна вкласти в музику. Ми зжилися з оркестром, дуже довіряю їхній критиці, їхнім судженням і можу покладатися на те, що вони роблять. А роблять вони те, що інші оркестри ніколи не робили б. І танцюють, і співають, можна сказати, але це служить загальній ідеї нашого спектаклю. Я вдячний усім, хто мені допоміг його поставити, і сподіваюся, що він ще розроблятиметься. За два дні до приїзду в Київ, у Воронежі, зіграли російську прем’єру, німецьку версію вже шість разів виконували, але це один із проектів, дорогих для нас і який ми раз на рік де-небудь показуватимемо на гастролях. А взагалі у нас багато інших проектів, пов’язаних не лише з театром. Гумористичний телепроект, програма, присвячена Глену Гульду, зараз збираємося на концерт до Страсбурга. Там підтримуватимемо Ходорковського й Лебедєва, разом із Мартою Аргеріх, Євгенієм Кісіним, Михайлом Майським, Анатолієм Кочергою і Романом Ісаковичем Кофманом — просто простягаємо руку допомоги через музику. Отож я все ще роблю свою справу. Здебільшого — музикою.

— Усе-таки покоління різні, основний склад «Кремерати» — молоді люди. Хоч-не-хоч, коли ви торкаєтеся власної історії, є якась доля гіркоти, наскільки це зрозуміло наступним поколінням, уже іншим?

— Думаю, на щастя, цьому поколінню не доводилося проходити через багато чого з того, через що пройшли ми, я зокрема. Але їм це цікаво, відгомони тієї минулої радянської ментальності, я гадаю, звучатимуть навіть в онуках людей, які виросли в цій системі, адже є віруси, які не помирають одразу, із відходом влади. Є речі, які сидять дуже глибоко й від яких я сам ніколи не позбавлюся, але цим людям дано шанс прожити більш, так би мовити, необтяжене життя. Хоча нині теж є про що подумати, речі, які обтяжують нашу дійсність не менше, ніж колишня, неможлива, сподіваюсь, радянська влада. Мені здається, що розповідь про це повинна резонувати і в тих, хто дивується з багатьох речей, що відбуваються нині.

— Вистави йдуть у різних країнах. Хочемо ми чи не хочемо, різні покоління, ментальності тощо. Чим відрізняється, скажімо, українська версія від російської або німецької?

— Версії несуттєво відрізняються одна від одної, хоча сценарій я переписував російською мовою і зрозумів, що для російської аудиторії він має бути інакшим, ніж просто перекладеним із німецької версії. Але цікава реакція публіки, бо таке відчуття, що західна публіка з набагато меншим опором сприймає те, про що розповідається. Не тому, що це їх розважає, а тому, що вони трохи далі від цієї проблематики. А ця тематика, як я сказав вище, ще не відмерла, і я дуже відчуваю цю хвилю. Я відчував, що є люди, які опираються ідеї аналогії того часу й нашого. Декому хочеться думати, що зараз час абсолютно інший, але насправді час нинішній постає з того, ми не повалили всі барикади. Проте є речі вічні. Музика — вічна. Якісь фрази великих митців вічні. Їх цитують — чи то Бродський, Фелліні чи то хтось інший. Але є речі, про які сучасна публіка не хоче, щоб їй нагадували, — про болото, в якому вона, виходить, досі перебуває.

— Люди не люблять бути недосконалими.

— Тому нікого не хочу ображати, нікому не хочу вказувати на своє місце, адже я тільки порушую питання. Кожен спроможний відреагувати на ці питання сам, і я не смію диктувати нікому нічого. Так само, як музика — одна й та сама музика — може різними людьми сприйматися по-різному, так само має бути й зі словами. Допускаю, що комусь це не подобається, допускаю, що хтось поставить запитання: навіщо я займаюся не своєю справою? Бог його знає! Для мене важливо поставити питання на захист музики, яка для мене найдорожча у світі.

— Ви багато і часто граєте музику сучасних композиторів, яким чином ваш вибір зупиняється саме на тому, що невдовзі незмінно стає класикою?

— Прагну до музики, в якій є духовна, емоційна наповненість. Лабораторні досліди, «мудрування» композиторів, зроблені для композиторів, мене не цікавлять. Завжди була важливою музика, яку може уловити відкрита душа будь-якого слухача. На цьому шляху мені зустрілися видатні автори наших днів — Арво Пярт і Софія Губайдулліна, Гія Канчелі та Альфред Шнітке, Леонід Десятников та багато інших. Щасливий, що вдалося бути супутником для багатьох видатних композиторів, і радий, що вдалося їм послужити.

— Не будучи ніколи дисидентом, ви, утім, м’яко кажучи, вчасно уникли радянського ідеологічного пресу, як вийшло стати «людиною», вірніше, «музикантом світу»?

— Я не аполітична людина, мене хвилюють різні події, що відбуваються у світі. Мене турбують також деякі політики. І все-таки ніколи не вважав своїм обов’язком перейматися політикою, висловлював свою позицію у найбільш доступній для мене формі — музиці. Через неї можна виразити набагато більше, ніж я міг би робити це якимись акціями чи вербально. Але завжди намагався підтримувати слабких і виступати проти несправедливості. Мене завжди мало хвилювало те, що назагал вважають хорошим смаком, керувався лише своїм власним вибором і шукав свій шлях. Завжди цінував вислів: «Не слухайте тих, хто знає, як треба». От і опинився в опозиції до того, що мені нав’язували, висловив власну позицію неучастю в загальних рухах. Ніколи не користувався удачею, не керувався колишніми досягненнями, не догоджав ні владі, ні проворним менеджерам. Саме удача примушує тебе йти шляхом незмінного й вірного успіху. Це завжди було неприйнятно для мене — вдалий виступ залишався у вчора, а мені хотілося йти далі, вперед. Хотілося нових шляхів, нової музики, нових концепцій. Сподіваюся, ви розумієте, що це не «страхувало» мене від помилок ні на сцені, ні в житті.

— Я знаю, що, незважаючи на ваш шалений розклад, ви все залишили, щоб приїхати на цей фестиваль?

— Тому що, як я говорив, для мене музика ще досі є найважливішою справою, те саме можу сказати про дружбу — це те, на чому тримається моя свідомість. Просто намагаюсь бути вірним друзям, а Рома Кофман — мій великий друг.

— Минулого разу, коли ми говорили, ви сказали, що дійшли висновку — час будувати будинок. Вдалося?

— Будую, але ще недобудував. Як завжди, бракує часу.

ДОВІДКА «Дня»

Нащадок німецьких євреїв, що тікали з Німеччини до Радянського Союзу, Гідон Кремер народився в Ризі 27 лютого 1947 року. Потомствений скрипаль. Музикою почав займатися з 4-х років, потім вступив до Ризької музичної десятирічки ім. Еміля Дарзіня. 1971 року Кремер закінчив Московську консерваторію по класу скрипки у Давида Ойстраха. Став лауреатом конкурсів Королеви Єлизавети, ім. Паганіні в Генуї, ім. Чайковського в Москві. 1978 року виїхав із СРСР. З того часу Гідона Кремера називають мандруючим музикантом. 1981 року Кремер став художнім керівником щорічного Фестивалю камерної музики в Локкенхаузі (Австрія).

У 1997—1998 роках маестро — художній керівник Фестивалю Ієгуді Менухіна в Гштаді (Швейцарія). 1996 року створив молодіжний камерний гастрольний оркестр «Кремерата Балтика». Гідон Кремер — музикант інтелектуального, експериментаторського складу; з ранніх років тяжіє до виконання сучасної музики та співпраці з композиторами своєї епохи. Він став першим виконавцем ряду творів Софії Губайдуліної, Едісона Денисова, Гиї Канчелі, Альфреда Шнітке та інших, йому присвячено багато творів сучасних композиторів. Гідон Кремер виступав у ансамблі з такими видатними музикантами, як М. Аргеріх, Г. Холлігер, Г. Шифф, Ю. Башмет, М. Майський та ін. Останніми роками його «репертуарними кониками» є, з одного боку, відродження спадщини російського «авангардиста» перших десятиліть ХХ століття, що згодом працював за кордоном, — Артура Лур’є, а з іншого — творчість знаменитого автора естрадних аргентинських танго Астора П’яццолли. Не так давно Кремер і «Кремерата Балтика» записали оперету Астора П’яцолли «Марія з Буенос-Айреса». Кремеру завжди було тісно в рамках власне скрипкового мистецтва — звідси його тяжіння до оригінальних програм, що передбачають співучасть у композиторському процесі, до диригування, а також до літературної творчості.

Він автор книг «Осколки дитинства» (вийшла німецькою мовою в Німеччині) й «Обертони» (також вперше опублікована німецькою 1997 року). Громадянин Латвії.

Світлана АГРЕСТ-КОРОТКОВА, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ