«Про що мовчить Заратустра»

Можна читати Ніцше в оригіналі, перекладі, в переказі Ошо чи Klima… Або знати напевне лише одну його фразу: «Бог помер», без жодного контексту чи з контекстом… Трактувати його ідею надлюдини на багаточасовій лекції для студентів факультету філософії чи використовувати як мем в інстаграмі… Щось пам’ятати про його сакраментальну трійцю: верблюд – лев – дитина як ідею еволюції людської свідомості… Або не знати нічого і від цього не втрачати, проте тоді навряд чи шляхи приведуть на філософську оперу формації NOVA OPERA «Про що мовчить Заратустра» (композитори Сергій Вілка, Яна Шлябанська, Андрій Мерхель). Сучасний театр давно перестав бути просто місцем розваг чи директив, принаймні, для розумного глядача. У Курбаса був актор –  Розумний Арлекін, здається, настав час увести поняття «розумного глядача», тобто глядача, свідомого того факту, що його художні враження залежать від нього самого, від міри його творчої співучасті в театральній події. Зі сцени не вчать, не розважають, не пояснюють, не закликають. Тобто це роблять, але не це є головним сучасним трендом. Тепер театр запрошує до дива спільного творення нових смислів. Тим більше, що Заратустра мовчить, тож думати і «говорити» доведеться глядачеві. Розумному глядачеві…

***

Режисер Влад Троїцький так працює з театральною субстанцією, що виникає образний світ, настільки відкритий і неоднозначний, що його вистави перетворюються на різновид ворожіння художнім простором. І з часом ця тенденція в його режисурі тільки посилюється. Головне, через несподіване поєднання контрастів, знайти і означити точку живого, з якої органічно проростають смисли, суголосні настроєві кожного конкретного глядача.

Великий кіноекран. Перед екраном уздовж сцени - офісні столи з комп'ютерами, планшетами, телефонами. За ними сидять виконавці: вокалісти (Мар'яна Головко, Анна Кірш, Руслан Кірш, Андрій Кошман), музиканти (Жанна Марчінська, Андрій Надольський) і композитори (Сергій Вілка, Яна Шлябанська), які створюють оперу тут-і-зараз. Звісно, існує партитура, але. Кожен робить свою роботу: вони співають, грають, мікшують електронні звуки і паралельно знімають себе на телефони. Ці візії тут же обробляються в редакторі і через певні фільтри транслюються на великий екран. Раніше, в часи німого кіно, перед екраном за піаніно сидів тапер і задавав відповідну атмосферу подіям, що відбувалися на екрані. Тепер на екран транслюється саме створення і виконання музики, тобто змістом стає сама робота, умовно кажучи,  «тапера». І образ виникає на стику часу (звуку) і простору (образу), в щілинах віртуальних зависань голографічних, накладених одне на одне зображень. Власне, оцей секундний технічний незбіг між реальною дією на сцені і її ретрансляцією на екрані і є тією лакуною, паузою, порожнім простором, з якого народжується світ. Яким граються, який беруть до уваги. І ти розумієш, що технічна затримка, яку ми вважаємо погрішністю і, можливо, несвободою (актор бачить себе на великому екрані, синкопою до самого себе і не може не враховувати, як проміжний результат свого ж руху), насправді є неуникною умовою, простором людської творчості. А кінотеатр може бути не тільки будівлею для показу фільмів, а сценічним жанром. І ти знаходишся при його народженні.

На великому екрані риски, зиґзаґи, точки, геометричні фігури, хвилі... Музика пунктирна, схожа на якусь невідому сигнальну систему... І крізь всі ці шуми на екрані час від часу проступає людський образ, точніше – його абрис, і вчувається ледь вловима мелодія. Ніби народження, мелодії і людини. Все народжується немов би з піни художнього океану, який шумує на білому полотні.

Людиною не народжуються, людиною стають. Ця сентенція в філософії ще ХІХ століття була виразно і водночас метафорично артикульована саме Ніцше. Людина – це парадокс, відкритий проект, це динаміка і постійне перетворення властивостей. Всупереч, крізь хаос і закостенілий порядок, крізь погрішності, поміхи, нашарування, уривки, деталі, шматочки численних пазлів з різних світів… Знайти свій тон, звук… Людина шукає свій образ, як свою музичну хвилю, як свою радіо-станцію…

***  

Парадокс в тому, що все дійство виглядає надто складно влаштованим, і розум відразу кидається розшифровувати цей музично-візуальний ребус. Проте, це тільки рамка, адекватна сучасна рамка для доволі простої ідеї, яку нелегко здійснити: проявлення людського образу. Через вчування в себе, в свої відчуття і думки. Довіряти тим образам, що виникають на твоєму власному внутрішньому екрані. Вони тільки твої і для тебе. Ніхто не має над ними влади і примусу: як дивитися і що бачити, що відчувати і які робити висновки.

На перший погляд, щоб розуміти сучасне мистецтво, треба багато знати. Проте надмір інформації вже призводить до іншого результату – до втрати чутливості і нездатності до свого власного творчого процесу. Театр завжди був демократичним мистецтвом саме в силу того, що образ і смисл  збирається в голові того, хто дивиться, а зробити це можна тільки з «матеріалів» своєї власної психіки. Можна знати, а можна і не знати. Головне – довіряти своєму баченню. Особливо, коли означення і означники міняються місцями, відсутній сюжет, чіткі правила. Це, як поле чистих можливостей. Де немає фігуративності, визначеності. Твоя уява, як гладача, може відгукнутися на лінію, окремий звук, точку, спалах світла…

Можливо, нічого не розуміти – є умовою гри. Утриматися від інтелектуального зусилля. Це незвично. І першою реакцією є розгубленість, дискомфорт, можливо, роздратування. І це нормально. Я все це відчуваю і дозволяю цьому бути. А потім приходить розпруження і задоволення від того, що тобі, як глядачеві, нічого не нав’язують і вільний зазирнути трошки глибше у себе.

Ще хочеться згадати Леся Курбаса, який у виставі «Джиммі Ґіґґінз» одним із перших в європейському театрі ХХ століття використав на сцені кіно для відображення крупним планом підсвідомих порухів і думок головного героя, який знаходився тут же на сцені. Тепер вже і глядач напряму працює зі своєю підсвідомістю через екран.

***

Глядач збирає не тільки картинку, але і музику. Музика самодостатня сама по собі, проте неоднорідна за фактурою і збирається вона не стільки лінійно, в партитурі. За рахунок того, що музична тканина багатошарова і створюється  постійним перемиканням тумблера з хвилі на хвилю, відбувається паралельний процес її збирання на додатковій записуючій доріжці в голові слухача-глядача, який на щось відгукується, а на щось ні. Якась музична фраза може буквально прорости в тобі цілим сюжетом або спалахом емоції, або залишити байдужим. Ти переключаєшся з почуття на почуття, як з радіо-станції на радіостанцію, разом з шумами і тишею. Тобто на одній ти слухаєш, а на іншій – ніби працюєш, як звукооператор, мікшерами і висотами. Вирівнюєш, балансуєш, занурюєшся чи занурюєш сам… працюєш з дистанціями, векторами, підтягуєш на той рівень звучання, який суголосний твоїй внутрішній тональності, де голосу вистачає дихання і акорду. Де ти впізнаєш себе, де ти можеш бути суголосним своєму внутрішньому образу.

А до чого тут Ніцше чи Заратустра, говорить він чи мовчить?! Окремі фрази все-таки виринають з позірної какофонії звуків. Деякі повторюються, деяких не розчути. Знайти себе в цьому космосі невизначеності – це квест, проте хороша новина полягає в тому, що невизначеність – нейтральна. Ніхто не нав’язує непритаманну тобі модель сприйняття і не вабить чужими смислами, «божками». Ніхто не має над тобою влади. Незвично? Незручно? Хочеться вийти? Лишитися? Здивуй себе своїм вибором.

***

Такі вистави – різновид медитації, створення цілісного об’єму, який розчиняє розподіл на сцену і зал, кіно і театром, між звуком, образом і настроєм, між спогляданням дійства ззовні і всередині себе. Ти не просто пасивний глядач, який споживає готовий продукт, а креатор свого сприйняття, дорощуєш свою чутливість, помічаєш свої блоки, розподіляєш увагу, розвиваєш вміння гратися зі своєю власною уявою. Ти не відволікаєшся на готовий сюжет, історію, ти створюєш їх сам.  І виходиш з залу навіть не з месиджем, а з відчуттям оприсутнення. Чи не тому мовчить Заратустра?