Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Про світ і темноту

На здобуття Шевченківської премії висунуто книжку Василя Рубана «На протилежному боці від добра»
30 жовтня, 2015 - 14:03
ВАСИЛЬ РУБАН / ФОТО ОЛЕКСАНДРА БУРКОВСЬКОГО

До збірки увійшли однойменний автобіографічний роман та роман «Любиш — не любиш» — про любов і каральну психіатрію. Це два абсолютно різні тексти, зауважують критики. Перший, «Любиш — не любиш», більше подібний до модерної прози. Другий роман, «На протилежному боці від добра» — реалістично документує будні «спецхворого», у статусі якого побував сам письменник. Роман В. Рубана критики порівнюють із «Пролітаючи над гніздом зозулі» американського автора Кена Кізі...

Василь Рубан — активний учасник українського відродження 1960-х. Народився на Київщині в родині вчителів. Закінчив Житомирський культ-просвітній технікум і три курси Київського державного університету зі спеціальності українська мова і література.

1972 року його було заарештовано та звинувачено в антирадянській агітації та пропаганді. За ухвалою інституту імені Сербського і Київського обласного суду В.Ф. Рубана було доправлено до Дніпропетровської психіатричної в’язниці, де перебував шість років.

Автор збірки поезій «Химера», трьох романів «Помирав уражений проліском сніг», «На протилежному боці від добра», «Любиш — не любиш» та культової книжки «Бережа». Лауреат літературних премій ім. В. Симоненка, ім. Є Маланюка та премії журналу «Кур’єр Кривбасу» за 2010 рік.

«День» поспілкувався з письменником, поетом, дисидентом і політв’язнем радянської системи, який постраждав за українську національну ідею.

«МИ НЕ ЗНАЛИ ТОДІ, ЩО ДАЛІ ЗА НАЦІОНАЛЬНИМ УКРАЇНСЬКИМ ПИТАННЯМ СТОЇТЬ СМЕРТЬ»

Василю Федоровичу, ваш перший арешт відбувся 1968 року. Вас запідозрили у виготовленні та розповсюдженні антирадянських листівок. Розкажіть, що то була за історія?

— За Іваном Дзюбою після його статті «Інтернаціоналізм чи русифікація» ходили натовпи молоді з питанням «Що робити»? Ми вчилися на історії більшовизму і тому мріяли, якщо не про революцію, то про конкретні справи. Ми не знали тоді, що далі за національним українським питанням стоїть смерть.

Я вирішив розпочати з листівок. Звернувся по допомогу до Івана Світличного. Той написав, як на мене, листівку на зразок українофільської декларації. Я її як сховав тоді на горищі у щілину, так і досі не можу знайти. Зробив свій текст, який закінчувався гаслом «За самостійну соціалістичну Україну!», надрукував на машинці 1000 примірників і разом з двома друзями-однокурсниками Віктором Кордуном та Людмилою Хлівнюк розкидав їх в університеті та в сільськогосподарській академії. Після того, невдовзі, мене заарештували. Але протримали в КДБ недовго, бо не було доказів, а я мовчав. Друзів я, звичайно, не видав.

Історію свого першого арешту, виклики в КДБ, спроби завербувати мене в «стукачі» я описав у своєму першому романі «Помирав уражений проліском сніг». До речі, 1972 року, коли мене заарештували вдруге, то вилучили цей роман як доказ моєї протиправної діяльності. А знов повернули після моєї реабілітації вже за перебудови. Я його опублікував потім 1994-го року у журналі «Київ».

Під час другого арешту у слідчих були на руках вже докази — розроблена вами програма Української національної комуністичної партії. Що в ній, крім назви національна, було такого крамольного, щоб позбавити батька двох малолітніх дітей волі?

— Програма була викладена на двохстах машинописних сторінках, були в ній ретроспективи в минуле та моє бачення майбутнього державного устрою. Зокрема, таке: «влада в Українській самостійній державі повинна належати радам, а ради повинні бути багатопартійними». Мою програму встигло прочитати п’ятеро людей, після чого вона потрапила до рук «компетентних» органів. Але мене заспокоювало вже те, що стало відомо про саму ідею. Тобто відбувався той процес, що із усією самвидавчою літературою: вона впливала насамперед на тих, хто мав переслідувати її. Я тішу себе думкою, що якийсь маленький вплив на світогляд цих людей був і від моєї програми, бо її мали прочитати у відділах ЦК.

«НА ВСЕ ЖИТТЯ РАДЯНСЬКА СИСТЕМА ПОЗНАЧИЛА НАС ТАВРОМ ПСИХІАТРИЧНОЇ ЛІКАРНІ»

У ті роки, коли вас, молодих літераторів, по одному заарештовували, була якась реакція з боку Спілки письменників?

— Річ у тім, що літераторами нас тоді ніхто не вважав. Кожен з нас мав на той час лише по одній-дві публікації. Нас просто не бачили, а тому наші арешти не сприйняли як трагедію. Це був звичайний стан речей. У ті ж 1970-ті роки, в часи найбільшої реакції, водночас з нашими тюремними строками інші отримували високі премії, нагороди.

Другий арешт закінчився вироком примусового лікування. Ви мужньо витримали шість років радянської каральної психіатрії.

— Шість років і два місяці разом із слідством. Через психіатричну в’язницю пройшли також такі учасники українського національного визвольного руху, як Анатолій Лупиніс, Борис Ковгар, Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Зеновій Красівський. Про всі жахіття тієї тюрми та випробування, які зазнали «бранці совісті», я написав у своєму автобіографічному романі «На протилежному боці від добра».

— Як читач цього роману підписуюсь під кожним словом Олеся Гончара, який назвав вашу автобіографічну сповідь «річчю надзвичайної сили» та написав 1992 року у своєму щоденнику: «В наш час Україна нечасто бачить людей мужніх, більше крутіїв, хитрунів... а тут просто козацька мужність»...

— Мужнім треба було залишатися і на волі. На все життя нас позначили тавром психіатричної лікарні. За будь-якої моєї спроби вийти з натовпу (наприклад, балотуватися на посаду керівника Спілки письменників) завжди знаходилася людина, яка казала за спиною «так він же в «психушці» сидів»... Часи радянщини минули, але радянська система продовжувала знищувати нас. І моя книжка — це реабілітація тих побратимів, хто, опинившись на протилежному боці від добра, вижив, залишившись Людиною.

«Я НЕ БУВ ГОТОВИЙ ДО ТОГО, ЩО НА ВОЛІ БАГАТО ХТО З ДРУЗІВ ПІШОВ НА КОМПРОМІС»

Василю Федоровичу, ви вийшли на волю 1978-го. Дев’ять років працювали кочегаром, слюсарем... І навіть коли вже країною котилася перебудова, сиділи у своєму селі на Київщині, писали «в шухляду»...

— Я справді сидів дома, ніде не з’являвся, щоб не кинути на когось із літераторів бодай тінь підозри. Допомоги ні в кого не просив. Зробив, щоправда, один дзвінок ще на початку перебудови до поета Володимира Забаштанського, з яким навчався на одному курсі в університеті. Але по його голосу відчув, що моя поява ще передчасна. Тоді я зник на два роки. А потім почалася офіційна реабілітація політв’язнів. І тоді я зателефонував удруге. Забаштанський якось дуже радісно відгукнувся: «Де ти дівся? Приїжджай!» Я приїхав. Разом ми і почали пробивати до друку добірку моїх віршів у «Літературній Україні».

Здавалося, що для вас і для тих, хто постраждав за українську національну ідею, повинні бути відкритими всі двері, зокрема й у літературу.

— Колись Борис Тен сказав мені, тоді ще поету-початківцю, студенту Житомирського культосвітнього технікуму, що справжній твір має полежати в шухляді письменника 10 років. Сказав, як напророчив. Усі мої твори довго вилежувалися у шухлядах...

Спочатку наївно думав, що після офіційної реабілітації мене приймуть з розкритими обіймами. Ось, мовляв, чоловік страждав за Україну... Але все виявилося інакше. За той час, що ми сиділи, сформувалися в літературі свої сфери впливу. І ніхто не хотів поступатися місцем, бо від цього залежали премії, стипендії тощо. Звичайне адміністративне змагання на рівні письменницького, точніше, спілчанського кола.

Я не був готовим до того, що ті, на кого я покладав надії, від кого жадав розуміння, змінилися. Їх зіпсувало життя. В тюрмі, між іншим, людина консервується, морально зберігає себе. А тут, на волі, багато хто давно пішов на компроміс. Кожен якось пристосувався в цьому житті. Що я ще помітив: найталановитіші встигли зробити кар’єру, з літератури майже всі пішли, їх місце посіли сірі посередності.

«БАТЬКО ДЛЯ ДІТЕЙ — ЦЕ СОНЦЕ»

Коли повернулися в літературні кола, то не знайшли вже друзів?

— Хоч як це дивно, мені легше далося спілкування з молодим поколінням. Ми знайшли спільну мову, у нас було спільне бачення на літературний процес.

Мої ровесники — Василь Стус, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Михайло Григорів, Василь Голобородько — мали прийти на зміну шістдесятникам. Але ми не вміли робити кар’єру. Хто в бомжі подався, хто в тюрму сів... Уміння пристосовуватися скінчилося на нас. Я ще помітив: поки ми ці двадцять років перебували у внутрішній еміграції, покоління вісімдесятників зовсім загубило становий ідейний хребет. Тому вони теж не стали конкурентами оцим першим шістдесятникам, і теж не вміли робити кар’єру, але вже з іншої причини. В нас це було через відчуження, в них це — ідейна деградація.

Зараз ви теж відчуваєте свою самотність?

— Це вже не та нестерпна самотність, яка буває в юності. Цю самотність вже можна витримати, бо ти її сприймаєш як реальність. Я переживаю її спокійно. Позитивне те, що самотність не заважає творчості. Я не писав шість років, що сидів. Лише наприкінці склав «вінок сонетів» і вивчив їх напам’ять, бо писати мені було заборонено.

Коли минув перший шок від волі, я легко переступив поріг мовчання, почав писати. Був період, коли я опановував нові жанри. Я бачив, що вичерпуюся в поезії, спробував себе у прозі, публіцистиці. А коли період навчання минув, у мене з’явилося почуття, що я не вчився нічому, що воно мені Богом дане.

Чим для вас є роман «Любиш — не любиш» — спробою підбити підсумки власного життя чи відповісти на питання, які для вас особисто були дуже важливими?

— Це роман про життя і спокуси, які переслідують людину — ревнощі, заздрість, п’янство... Як світ побудований із світу і темноти, так і людина — із доброго і поганого. І життя наше — вічне борсання між добром і злом, що живуть у нас рівноправно. Всі образи цього роману збірні, не треба шукати за ними якихось реальних людей. Але, звичайно, в ньому відображено і моє особисте ставлення до світу, бо починався цей роман із записів у щоденнику, який я, щоправда, кидав на другий-третій день після початку.

Є питання, які так і залишаються у ваших обох романах без відповіді: чи варто жертвувати щастям близьких людей заради щастя всього людства. У книжці «На протилежному боці від добра» є неперевершена за трагізмом картина побачення із сім’єю після ув’язнення: «Я сидів, обнявши своїх дітей, і розумів, що батько для дітей — це сонце. Що злочинно залишати дітей без батька. Але і Україна була в неволі, і мій народ зникав, і своїми стражданнями я його не порятував. Десь далеко бриніла думка, що треба збиратися на силі, щоб кинутись під танк, але поки що я обнімав своїх дітей і сміх, змішаний із сльозами, бринів у моїх примружених очах»...

— Відповідь на це питання дає саме життя. Коли я був засуджений за антирадянську пропаганду, в мене було двоє маленьких дітей, дома залишалася молода дружина, яку я любив, і батьки, які, до речі, ніколи жодним словом не дорікнули мені за мій вчинок. Сьогодні у нас з дружиною троє дітей (найменша донька Милослава народилася уже після мого повернення з ув’язнення). Всі наші діти закінчили філологічний факультет Київського національного університету ім. Т.Шевченка, з якого нас з Віктором Кордуном виключили з третього курсу за те, що понесли 22 травня квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку.

Усі мої діти свідомі українці, хоча я їхнім вихованням особливо не займався. Вся наша сім’я була на Майдані. Син залишався там у найважчі і найнебезпечніші дні. Може, це і є відповідь на ваше запитання?

Світлана БОЖКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments