Краще в ріднім краї милім полягти кістьми, сконати, ніж в землі чужій, ворожій в славі й шані пробувати!
Микола Вороний, український письменник, перекладач, поет, режисер, актор

Про взаємопізнання

Олександр ГАВРОШ: «Література має унікальну можливість зробити нашу історію цікавою для загалу»
24 березня, 2021 - 10:12
ОЛЕКСАНДР ГАВРОШ ІЗ СИНАМИ / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ОЛЕКСАНДРА ГАВРОША

Перші роки незалежності України ознаменувалися справжнім інформаційним вибухом — спраглий до свободи слова народ гостро потребував незалежних від політичної цензури ЗМІ. Наприкінці 1992 року на Закарпатті почала виходити перша приватна газета «Срібна земля», яку мені довелося тоді редагувати. Її відверті й актуальні публікації мали шалений успіх, наклад газети зростав щономера. Це спонукало нас дбати про розширення обсягу часопису, шукати і залучати до роботи здібних і сміливих журналістів. Саме тоді я запримітив публікації студента львівського журфаку, ужгородця Олександра Гавроша, який якраз завершував навчання. Наша перша зустріч з ним була короткою і результативною — відразу по отриманні диплома Сашко влився до нашого на загал молодіжного колективу. Цікаво написані талановитим і допитливим журналістом матеріали доречно доповнювали палітру публікацій срібноземельців, сприяли популяризації видання.

Відтоді минуло майже 30 літ, упродовж яких Олександр Гаврош безперестанку шліфував свій літературний талант і нині є яскравим представником тієї генерації красного письменства Закарпаття, життєве і творче становлення якого відбувалося в роки державної незалежності України. Він є автором понад 40 книжок публіцистики, поезії і прози, дитячої літератури. 26 березня він святкуватиме свій 50-літній ювілей — чудова нагода для осмислення прожитих років.

ЯК НАРОДИЛАСЯ ПЕРША ЗАКАРПАТСЬКА НЕЗАЛЕЖНА ГАЗЕТА

— Що спонукало тебе вступати на журналістику? Як ти відчув потяг до слова?

— У писане слово я закохався змалку. Батько, хоча був простим робітником, багато читав, книжки були повсякденним атрибутом нашого життя. Я зростав серед них. Читати навчився ще до школи і сам ходив до бібліотеки. А ще батьки передплачували з десяток газет і журналів. Тому весь вільний час я віддавав читанню. Якщо молодшого брата Юрка не могли докликатися додому з вулиці, то мене навпаки — витягнути на прогулянку.

До журналістики я залучився ще школярем. Тут важливу роль зіграв той факт, що мама записала мене в 8 класі до «Школи майбутнього журналіста», яку заснували при обласній газеті «Закарпатська правда». Тож вступати на Львівський факультет журналістики я їхав із доробком власних публікацій у наймасовішій закарпатській газеті (наклад понад 150 тисяч примірників шість разів на тиждень!) і рекомендацією патріарха закарпатської журналістики Михайла Бабидорича. 

— Пригадую, ти з Олександром Сочкою і закарпатським земляцтвом випускали у Львові самвидавівську газету. Про що ви в ній писали?

— Мені пощастило вчитися у Львові тоді, коли він став епіцентром українського політичного життя, як тоді казали, «П’ємонтом України», адже це були буремні 1988—1993 роки. Становлення незалежної держави відбувалося на наших очах. І, певна річ, ми брали активну участь у цих процесах, зокрема, привозили з Сашком нелегально надруковану українську пресу з Вільнюса, були учасниками студентського вертепа, постійно ходили на мітинги, маніфестації.

У Львові вчилося чимало закарпатців. Тільки на нашому курсі було семеро земляків. Народилася ідея створити закарпатське земляцтво, щоб активніше впливати на дрімуче і сонне тоді Закарпаття, де панував комуністичний заповідник. Так зародилася перша закарпатська незалежна газета «Будитель», яку ми вручну набирали на друкарській машинці, клеїли на ватмані у Львові, а у Вільнюсі вже друкували з фотокопій. Видали чотири номери в 1989 — 1990 роках. Коли стало більше свободи, потреба в такій підпільній пресі відпала. Писали про найзлободенніші теми, про які мовчали офіційні ЗМІ під недремним оком цензури. Зокрема, про однопартійну систему, про пробудження національної пам’яті, про боротьбу проти Пістрялівської РЛС неподалік Мукачева. Пригадую, як розхапували нашу чотиристорінкову газетку на мітингу в Ужгороді, хоча вона коштувала в десять разів дорожче за комуністичну «Закарпатську правду».

«МИ ВЖЕ ДОЖИЛИ ДО ТОГО, ЩО УКРАЇНСЬКОМОВНУ ЖУРНАЛІСТИКУ НА ЗАКАРПАТТІ ПІДТРИМУЄ УГОРЩИНА»

— Як тобі працювалося в газетах?

У журналістиці я вже понад тридцять років, бо й досі дописую в різні видання, хоча, ясна річ, значно більше тепер займаюся літературою. Мені пощастило працювати в найкращих закарпатських часописах — «Закарпатська правда», «Срібна земля», «ФЕСТ», «Старий замок», які тримали найвищу планку місцевих журналістських стандартів. Крім того, друкувався майже в усіх інших місцевих виданнях, вів прямі ефіри на ФМ-радіо, власну рубрику на телебаченні, був десять років власним кореспондентом «України молодої» на Закарпатті. Одне слово, в журналістиці я спробував майже все, знаю її і розумію. Тому так боляче спостерігати, як вона поступово занепадає і відходить у минуле. Закриваються обласні газети, суттєво скорочується штат телебачення і радіо. Скоро не буде кому професійно і вичерпно інформувати суспільство про життя, наші проблеми і виклики. 

Ми вже дожили до того, що українськомовну журналістику на Закарпатті підтримує Угорщина, яка фінансує окрему газету, сайти, телеканал. У той час як наші ЗМІ зменшують свою присутність у регіоні, іноземні навпаки — нарощують. Напевно, вони далекоглядніші за нас.

— Пам’ятаю, ти робив цикл інтерв’ю з видатними письменниками Закарпаття. Усвідомлення йти у велику літературу прийшло під час спілкування з ними?

— Ні, хоча розмови з такими потужними особистостями не минають безслідно. Просто я побачив їх зблизька, відчув їхню енергетику, стиль життя, глибину мислення. Література не може творитися похапцем, на коліні, як журналістика. Тут потрібен інший ритм, повна зануреність. Потреба висловитися ще й художнім словом виникла від того, що журналістика оперує лише голими фактами. А мені хотілося більшого. В мене добре розвинена уява, я легко вигадую сюжети, тож це мало рано чи пізно втілитися в щось вагоміше, як-от книжка, вистава чи кіно.

— Розмова з ким залишила найбільш глибокий і незабутній слід?

— Я завжди пильно добираю тих, з ким записую докладні інтерв’ю. Їх можна навіть назвати сповіддю перед мікрофоном, бо інколи вони тривали й по шість годин. Мені розповідали такі особисті речі, які я навіть боюся друкувати. І завжди я переконувався в тому, що жодна вигадка не зрівняється з правдою життя. Саме тому такі велетні, як Франко чи Толстой брали для сюжетів своїх творів реальні історії. Мені пощастило записати найбільші інтерв’ю з такими загальновизнаними авторитетами, як письменники Іван Чендей, Фелікс Кривін, народний єпископ Іван Маргітич чи карпатознавець із Пряшева Олена Рудловчак. А загалом таких розмов-сповідей уже назбиралося до пів сотні, і ця робота триває далі. Це вже унікальний авдіоархів справжньої закарпатської еліти.

«УКРАЇНА — ДУЖЕ РОЗМАЇТА, ТОМУ НАМ ЦІКАВО ПІЗНАВАТИ ОДНІ ОДНИХ»

— Низка твоїх книжок — творчий «рестайлинг» відомих подій: легенди про замки Закарпаття, розповідь про Івана Силу. Наскільки ці теми цікаві для загальноукраїнського читача?

— Україна — дуже розмаїта, тому нам цікаво пізнавати одні одних. От нещодавно у видавництві «Фоліо» вийшли «Героїчні канікули» — перша дитяча повість про Карпатську Україну 1939 року. Для багатьох ця тема буде відкриттям у такій формі. Адже література має не тільки пізнавального значення, а й діє емоційно, і це — найсильніший вплив на людину.

— Чим підкупили твою душу русини Воєводини?

— Наступного року виповниться десять років, як вийшов мій роман-подорож «Блукаючий народ» про найдавнішу нашу діаспору на Балканах — воєводинських руснаків. За два з половиною століття ці переселенці з історичного Закарпаття зуміли зберегтися. Але нині вони переживають складні часи, пов’язані з пришвидшенням асиміляційних процесів у сучасному глобалізаційному світі. Щороку їх стає менше. (За переписом десятирічної давності в Сербії нарахували 14 тисяч русаків.) Але сьогодні майже нема охочих навчатися в єдиній руснацькій гімназії в Руському Керестурі та на відділенні русиністики в університеті Нового Саду. Як на мене, це початок катастрофи. Бо без своєї інтелігенції немає національного життя.

— Розкажи про свої книжки на історичну тематику.

— Мене завжди вабила історія. Я довго вагався куди вступати — на журналістику чи на історичний факультет. Але історія мене все одно в житті наздогнала. Більшість моїх творів так чи інакше перегукуються з минувшиною. Пишу про видатних закарпатців у різних жанрах — дитячих повістях, драмах, документальній прозі. У видавництві «Навчальна книжка — Богдан» вийшла вже ціла серія таких авторських книжок про силового атлета Івана Силу (Фірцака), художника Адальберта Ерделі, останнього опришка Миколу Шугая, героїв Карпатської України і буквально днями — про будителя ХІХ століття Олександра Духновича. Як журналіста мене цікавить історичний факт, а як письменника — його художнє переосмислення. Маю і два власні історичні романи — «Донос» про Тараса Шевченка і «Капітан Алоїз» — про Ужгород 1871 року.

— Чому українці загалом, та й закарпатці, зокрема, мають таку «коротку пам’ять»? Що змушує їх роками ставати на одні й ті самі політичні граблі?

— Та тому що вони свою справжню історію ніколи і не знали! Якраз література (а через неї і театр та кіно) має унікальну можливість зробити нашу історію цікавою для загалу. Вдалий фільм переглянуть мільйони. Хто яскравіше нам показав козаччину, як не Єжи Гофман у фільмі «Вогнем і мечем», що постав саме з історичного роману Генрика Сенкевича? Берімо приклад з поляків.

— Твоя літературна спадщина містить і дитячу літературу. З чого ти починав?

— Почав я 2007 року з «Неймовірних пригод Івана Сили» — досі найвідомі-шої моєї книжки, яку вже встигли екранізувати і навіть вивчають у школі, хоча з того часу написано вже півтори десятки дитячих повістей, які мені, до слова, більше подобаються. Для мене як автора дуже важливим є не повторюватися. Тому стараюся весь час змінювати тему і навіть стиль. Будь-яка творчість можлива тільки в розвитку. Інакше наступає самоповторення.

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, для «Дня», Ужгород
Газета: 
Рубрика: