Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Проблеми імітації

На Камерній сцені франківців Андрій Приходько поставив п’єсу ірландця Брайяна Фріла «Лунаса»
30 жовтня, 2019 - 11:12
МАЙКЛ (СЕРГІЙ КАЛАНТАЙ) РОЗПОВІДАЄ ПРО ЖИТТЯ СВОЄЇ РОДИНИ: МАТІР, ЇЇ СЕСТЕР, ДЯДЬКА ТА ВІЧНОГО МАНДРІВНИКА, МРІЙНИКА БАТЬКА. НАСТУПНИЙ ПОКАЗ ВИСТАВИ «ЛУНАСА» ВІДБУДЕТЬСЯ 14 ЛИСТОПАДА / ФОТО НАДАНО ЛІТЧАСТИНОЮ НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ ІМ. І. ФРАНКА

Ми нерідко порівнюємо себе з ірландцями: і у них, і в нас мова й традиційна культура однаково загрожені, і у нас, і в них безповоротно втрачені цілі пласти культурної ідентичності... У цьому сенсі п’єса «Танці на Луназу» Брайана Фріла близька нам. Герой, старий Майкл (Сергій Калантай) — такий собі останній могіканин, що згадує своє дитинство й велику сім’ю, від якої на світі не залишилося нікого. А сумна іронія долі в тім, що ірландська «Лунаса» — якраз свято родючості, продовження роду, урочистий початок збору... Дія відбувається 1936 року...

Початок вистави задумано гарно: босий Майкл сидить на згорнутому в сувій килимі, що був колись травою на материному подвір’ї. Те, що сувій згорнуто — майже пряма цитата з Апокаліпсису. А на іншому кінці сувою стоїть крихітний макет рідного дому. Дім уп’ятеро менший, ніж радіоприймач — той монстр, що забрав у людей потребу розповідати казки й співати старовинних пісень.

Втім, надалі у виставі вже нема нічого апокаліптичного, її драматизм помітно слабшає. В усякому разі, так було на перед прем’єрному показі. Можливо, це сталося завдяки тій розмашистій приблизності, тій імітації, до якої охоче вдаються франківці (та й не лише вони), коли їм доводиться зображати на сцені «традиційних українців», особливо жінок. Ті «українці» обов’язково мусять бути надміру галасливими та метушливими. А тут ця галасливість ще й своєрідно підфарбована: практично всі герої специфічно вимовляють звук «ель», він у них, де треба, де й не треба, підкреслено пом’якшений («пішлЬа», «взялЬа»). Воно б і нічого, але ж у нашій абетці, крім «Л», є ще 32 літери. Так ось вони тут звучать з безбарвною теледикторською «правильністю». Мимоволі згадуєш, що в українській фонетиці — 38 фонем і безліч звукоутворень. А будучи відірваним від цього контексту, оте нав’язливе «еЛЬ» втрачає свої природні корені, й важко сказати — це «еЛЬ» полтавське, переяславське чи ще якесь. Воно ріже слух і звучить часом навіть знущально, як у малоросійському анекдоті. Отакий парадокс грубого пом’якшення.

Дивовижно, але ці самі артисти перестають будь-що імітувати, коли танцюють і співають. Старовинна українська пісня звучить у виставі двічі, наживо, і тут франківці — на рівні самих себе, справжніх. А склад виконавців чудовий, зокрема: Лариса Руснак (Кейт), Світлана Прус (Мегі), Олена Івасіва-Фесуненко (Агнес), Дана Кузь (Кріс). Актор, екс-зірка ТЮГу на Липках Олександр Ярема грає у виставі пастора Джека, і це його дебют на сцені Національного театру ім. І. Франка.

Це лише ті, кого довелось бачити на допрем’єрному показі, а «в запасі» — Наталя Корпан, Володимир Ніколаєнко, Христина Федорак, Ксенія Вертинська, Анатолій Чумаченко та інші.

Іван БАБЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ