Тоді всі навколишні села були неймовірно бідними, це була справжня глушина,
до найближчої станції Віттгенштайн ходив лісом десять кілометрів. У великому
незграбному будинку зберегли його кімнату: сконструйоване ним самим дуже
незручне ліжко, стіл, нічну вазу, таз для вмивання. Харчувався Людвіг Віттгенштайн
усе життя кашею -вівсянкою та молоком.
Учителювання Віттгенштайна в селах далеко від Відня було навіть сенсаційне:
уявімо собі, що кудись у провінцію поїхав син, скажімо, Рокфеллера або
Круппа. Людвіг Йоганн Йозеф Віттгенштайн був спадкоємцем невдовзі померлого
сталевого короля Австро-Угорщини, одного з найбагатших людей країни. Він
відмовився від батькової спадщини на користь рідні і зобов’язав її виплачувати
чималу допомогу бідним інтелігентам. Віттгенштайн мав німецьку інженерну
освіту і перед війною отримав ще й англійську, але головне, що його захопило,
була нова філософія, яка спричинила відкриття в галузі логіки й основ математики.
В Англії Віттгенштайн учився в Кембриджському університеті в Мура і Рассела.
Його добре знали й цінували. Щоправда, на Рассела спочатку він справив
враження божевільного, але вже за короткий час великий англійський мислитель
схилявся до думки, що Віттгенштайн радше геніальний. У роки війни Віттгенштайн,
звільнений з армії за станом здоров’я, жив у Відні і працював. Напружена
й самовіддана робота завершилася публікацією «Логіко-філософського трактату»
1921 року. Під кінець війни і напередодні поразки Австрії Віттгенштайн
(щоб страждати, як і всі!) записався в армію добровольцем, невдовзі опинився
в італійському полоні, а після звільнення з полону — тут, у школі коло
Кірхберга.
Віттгенштайн був дивним учителем. Він закінчив спеціальні курси, але
бодай елементарних правил не дотримувався. Урок, якщо так можна це назвати,
в нього міг продовжуватися дві години і більше, ніяких програм він не визнавав.
Віттгенштайн не розумів, для чого вчити арифметику, коли можна розв’язувати
задачі алгебраїчним способом, а діти не розуміли, як можна рахувати літери.
Він сердився, лаявся і навіть бився. За це, власне, і був звільнений зі
школи. Утім, Віттгенштайн щоразу дуже переживав свою нестриманість і ходив
до ображених додому вибачатись. Батьки, може, і не заперечували б проти
строгості, але вчитель залишався незрозумілим, не ходив випити до шинку,
побалакати, не збирався стати чиїмось зятем. Словом, його самопожертва
виявилась нікому не потрібною.
У шкільній історії Людвіга Віттгенштайна видно не тільки його особистість,
але й характер його світогляду. Він був людиною несамовитої чесності і
в повсякденному житті, й у філософії. Віттгенштайн відкидав принади житейського
благополуччя, бо вважав, що багатство заважає відчувати справжні радощі
життя. Аскетичним залишався його побут і в Кембриджі, де він став професором;
заняття він проводив у тій же кімнатці, де жив і де були лише стіл, ліжко
і кілька стільців. Видрукував Віттгенштайн лише невеликий «Логіко-філософський
трактат» та словничок для учнів початкових шкіл, яким ніхто не користується.
Зате все життя думав над найпростішими, здавалося б, речами. Зрештою, він
знайшов відданих послідовників, на яких і залишив 30 тисяч аркушів нотаток.
Та ще пляшку від молока, яку, кажуть, демонструють у Кембриджі. На основі
записів його учнів опубліковано після його смерті книжку «Філософські дослідження».
Оце й усе, що залишилося від невгамовного, нетерплячого, сповненого жаги
пізнання і прагнення віддати все людям мислителя.
Бертран Рассел, який розв’язував чимало складних технічних задач у логіко-математичній
сфері, після спільної з Віттгенштайном роботи вигукував: «Яка проклята
ця логіка!» Віттгенштайн працював важко і не відчував, що хтось не витримує
його навантаження. Одного разу його вчитель Мур після операції мав із ним
дуже важку і тривалу дискусію, під кінець якої леді Мур зауважила, що впертість
і гарячкуватість Людвіга може зашкодити здоров’ю її чоловіка. Віттгенштайн
відповів, що для філософа смерть під час дискусії є почесною.
Після «Трактату» і невдалого вчителювання Віттгенштайн вирішив, що його
життя фактично закінчене, бо все у філософії, що міг, він зробив. Урятувала
його сестра: вона втягнула Людвіга в будівництво свого нового будинку у
Відні. У цьому будівництві Віттгенштайн розкрився як архітектор, із високим
почуттям новітньої естетики. Хоч як дивно, але це стало початком його повернення
до філософії. 1929 року він виїхав до Англії і почав працювати на кафедрі
Мура. Через десять років Мур передав йому завідування цією найпрестижнішою
філософською кафедрою Англії.
Після аншлюзу Австрії 1939 року його сестру було арештовано, а потім
випущено з в’язниці. Річ у тім, що Віттгенштайни мали єврейське походження.
Це славетне в Австрії князівське прізвище вони носили тому, що колись були
власністю знаменитих аристократів Віттгенштайнів. Батько Людвіга прийняв
християнство, але для нацистів це нічого не важило. Проте гауляйтер Австрії
Зейсс-Інкварт знав сім’ю Віттгенштайнів і клопотався перед Гітлером за
неї. Кажуть, що Гітлер особисто пам’ятав Людвіга Віттгенштайна: вони були
однолітки і вчились у Лінці в одній школі. Так чи інакше, але сестра одержала
довідку, що сім’я Віттгенштайнів є німецькою і до неї рейх не має претензій,
а Людвіг Віттгенштайн після цього прийняв англійське підданство і добровільно
пішов в армію, де аж до перемоги служив простим санітаром у військовому
госпіталі.
Людвіг Віттгенштайн помер від ракової хвороби 1951 року у віці 62 років.
Перед смертю він сказав: «Передайте їм, що я прожив щасливе життя».
А до чого ж усе-таки тут Кірхберг? Річ у тім, що, власне, Кірхберг тут
ні до чого, в ньому Людвіг Віттгенштайн ніколи не жив. Зате в Кірхбергу
1974 року народилось філософське товариство імені Віттгенштайна, і сталося
це завдяки відданості і наполегливості місцевого ветеринара, доктора Адольфа
Гюбнера та його нині покійної дружини, фрау Лотти. До 1991 року доктор
Гюбнер був президентом товариства. 1976 року на 25-річчя від дня смерті
Віттгенштайна зусиллями цього товариства було проведено Перший міжнародний
Віттгенштайнівський симпозіум. З того часу такі симпозіуми проводяться
щорічно. У них беруть участь учені з усього світу. Щороку визначається
тема симпозіуму; цього року предметом обговорення були проблеми етики,
зокрема в політиці.
Доктор Гюбнер водив нас гірськими стежками, якими любив гуляти Віттгенштайн
і які сьогодні прикрашені табличками з його афоризмами. Кажуть, що ці думки
сьогодні чудово розуміють усі місцеві жителі, які до них уже звикли, як
до свого інтелектуального оточення. Я дуже в цьому сумніваюся. Віттгенштайна
зрозуміти важко. І в цьому його привабливість. Адже філософ хотів оцінити
не те, про що ми говоримо, а те, про що мовчимо.
Він прагнув не стільки давати людям відповіді, скільки сформулювати
найглибші питання, привідкривши безодню замовчуваного. Тому всі конкретні
і практичні відповіді залишились уже в історії, а питання Віттгенштайна
вимагають нової і нової роботи думки.
Кияни не вперше беруть участь у віттгенштайнівських симпозіумах, одному
з найавторитетніших філософських форумів Європи і світу. До речі, як раніше
неодмінно зазначалося в радянських біографіях зарубіжних діячів, Віттгенштайн
мав ліві симпатії і 1936 року відвідав СРСР (його запрошували чи то на
професорство в МДУ, чи то на кафедру в Казань). Він відмовився й ніколи
не коментував своїх поїздок у Росію. А втім, люди, які мали з ним контакти,
або зникли, або відсиділи своє «за зв’язок із ворогами народу».
№175 15.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
