В’ячеслав МЕДВІДЬ
Минула ще одна чорнобильська річниця, і автор цих рядків знову пережив
уже давно відчуте, отже, й усвідомлене. Адже багато чого, придбаного перед
вісімдесят шостим, ми й досі не наважуємося викинути, спалити, віддарувати.
Ну, там джинси якісь, сорочечку, кофтину. Якими б столичними грандами чи
грандесами ми собі не здавалися, та мало чим різнимося од тих поліських
бабць, що ночами верталися з висілок до своїх осель і городів, аби посадити
картопельку на аж мерехтливій од радіації земельці. У цьому не треба шукати
філософії: мене особисто бентежить повторюваність певних станів, ці, за
Робертом Музілем, паралельні акції. От хоча б свобода: як вона ввижається,
уявляється, усвідомлюється. Катастрофа 86-го означила не тільки пекельний
стан трагічного збентеження, не лише поділила людей на миттєвих втікачів
із цього проклятого краю та «патріотів», — вона вселила незнане доти почуття
вивільненості. Здавалося, віднині все буде інакше. Принаймні, мені той
стан пригадується аж надто зримо. Одну з постчорнобильських травневих ночей
довелося мені перебути з якоїсь нагоди в Ірпінському будинку творчості;
і було безсоння, і стеження за небесами — такого вирування небес не помічалося
раніше; і вранці вмився росою на пагорбі проти аж захмелілого й густого
сонячного сяйва...
Справжній сенс трагедій усвідомлюється не за перебігом фізичних та духовних
втрат, не кількістю смертей. Якщо історія наша аж віддавна часто сприймається
як шерег трагічних та несприятливих обставин, подій, усіляких непорозумінь,
то від 86-го нас осяяло інакшим знанням: трагедія і є історія. Надто катастрофічне
й несподіване, як на нас, усвідомлення, що прийшло раніше, аніж сама трагедія
як факт. Також і в мені оте поєднання величавості природи, людської безвиході,
а водночас і можливості якоїсь очікуваної свободи — як заслуженого акту
для людини-жертви, людини-невинуватця, породило цей бентежний і далі триваючий
стан: свобода є марення. Ми неспроможні нею скористатися — ані коли її
виборено, ані коли вона дарована, ані навіть коли вона усвідомлюється як
неминучість.
Але передчуття свободи у тому, 86-му, виявилось недаремним, її було
одержано в такому обсязі, аж не знати й досі, як нею розпорядитися.
Та за схемою паралельних акцій напрошується й новітня хроніка свободи.
Авторові цих рядків, ще зацикленому на проблемі й потребі радіоактивного
одягу, на незбулості свободи для і далі працюючих «від дзвінка до дзвінка»,
стає дедалі важче осмислювати цей феномен за умов його ідеального втілення.
Означити сьогоднішню свободу, на перший погляд, неважко: людина полишена
на саму себе. І як здавалося мертвотно спорожнілим місто у рік Чорнобиля,
і не лише через тотальну втечу киян (бо більшість пересиджували «на службі»,
виводячи радіонукліди дешевим «Каберне»), то ще більш порожнім видається
воно тепер — залюднене, як ніколи.
Зодягнений у давнє радіоактивне шмаття, автор цих рядків зважується
на доволі химерний здогад: на вулицях поменшало вродливих жінок. Нарешті
й ця трагедія оголилась — через навалу сповідей українських повій в нашій
пресі. Ми дізналися, як обдурювали наших красунь, зваблюючи на гарні заробітки,
і куди вони, зрештою, потрапляли. Здається нині держава збирається стати
на захист власності — «вродливого м’яса». Зі свободою, що породжує прокльони
на власну долю, щось не гаразд. Українські феміністки обіцяють оголосити
війну порнографії та соціальному упослідженню жінки. Ми прихищаємо наших
утеклих повій у домівці роду їхнього й народу. Врода дедалі більше асоціюється
з інфекційними хворобами. Українські дітки не одержали обіцяних вітчизняних
дешевих соків. Чи спроможеться держава на гуманітарні ліки для наших повій,
бодай тих, котрим вдалося втекти із пекла в рай (чи з раю в пекло)?
На цьому подорожування шляхами свободи можна було б скінчити. Новітня
історія твориться у сполуці зі свободою. Нам залишається медитувати над
інфекційною сутністю рідної доби.
Чи зрозуміло я висловився?
