Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Прорив...

Приклад Одеси в особі Театру і Фестивалю — має стати заразливим
5 вересня, 2019 - 15:32

Нині слово «реформа» в професійному українському музичному середовищі звучить як лайка. Проте реформа, зроблена харизматичними, талановитими чи геніальними музикантами — завжди рухала музичну культуру вперед. Так сталося в свій час і з оперною реформою Вагнера. А відкриття саме вагнерівською постановкою міжнародного оперно-балетного фестивалю «Оксамитовий сезон у Одеській Опері», по суті є істинною реформою для України-музичної. І хоча йдеться про непересічну подію — прем’єру «Лоенгріна» Р. Вагнера на одній із найкращих оперних сцен, а недолуга реформа мінкульту стосується, на перший погляд, рутинного питання — дитячої початкової музичної освіти, — фестиваль у Одесі опосередковано довів, що це явища глибоко пов’язані між собою.

ЩЕПЛЕННЯ ВАГНЕРОМ

Отже, маємо ще одного «Лоенгріна» в Україні — в Одесі, що з’явився в одному році з Львівським і в розпал резонансних акцій протесту музичної спільноти проти нахабної спроби знищення мистецької освіти як такої. Це однозначний прорив і ознака реформування сучасного музичного театру, ознака зрілості керівництва цих театрів, наявності бажання рухатися вперед і нарешті ставати в єдиний контекст із європейськими оперними театрами. І сигнал «реформаторам»: культурна Україна вже інша, вона кардинально змінилася саме знизу, всупереч, а не завдяки, свідомість оновилася настільки, що з’явилися сили дієво відстоювати своє цехове і ставити Вагнера.

Симптоматично, що саме в свій ювілейний п’ятий рік існування Одеській фестиваль ризикнув відкритися саме вагнерівським твором, поставивши на кін усі сили театру, його творчий і менеджерський потенціал, адже ні для кого не секрет, що Вагнера на українських оперних сценах довгі роки ніби не існувало (не рахуючи донецького «Летючого голландця» 2013 року). Тож люди, пов’язані життям із музикою вітають одне одного, як із днем народження чи Днем перемоги.

 Ви спитаєте, а чому саме виникає асоціативна паралель прем’єри з «реформаторськими протестами»? Одним із пунктів реформи від мінкультівських чиновників є скасування для дітей перших років навчання уроків сольного вокалу і суттєве зменшення індивідуальних годин на спеціальність під прикриттям турботи про їхнє здоров’я. Звісно ж, серед тих, хто взявся за реформування такої тонкої сфери, як дитяча початкова мистецька освіта, немає жодної людини з музичною професійною освітою (тоді б вони знали, що діти починають грати і співати інколи раніше, ніж говорити). І тим паче, вони не в змозі осягнути того ж самого Вагнера в контексті світової виконавської практики та набір професійного інструментарію, аби його відкрити собі, глядачеві, рекомендуючи дітям вчитися на сумнозвісній у контексті реформи «Несе Галя воду». Їхня чиновницька, примітивна короткозорість і безкультурність не бачить так далеко, як от формування репертуарної політики сучасного українського оперного і балетного театру, міжнародна копродукція, новітні світові стандарти виконавської майстерності від соліста до оркестру і, врешті-решт, вибудовування концепцій і контента тих чи тих міжнародних фестивалів, народжених саме в Україні. Якщо б вони мислили категоріями сталого розвитку, усвідомлювали перспективи і наслідки, то розуміли б, що без того, що нині дає початкова музична освіта і коло людей, які її сповідують — Вагнера на українській сцені не було б і в 2019-му. Адже, співаки — не навчені його співати, оркестр, не в змозі зіграти, диригент — осягнути цю музику, а всі разом — не виховані культурно, аби замахнутися на Вагнера — об’єктивно одного з найважчих для виконання композиторів усіх часів і народів. Вагнерівська музика — це часи і часи опанувань — репетицій, навичка займатися, важка робота над собою — вивчення не лише німецької, а й занурення в зовсім інший музичний стиль і школу виконання, його «темброву драматургію». І якщо раніше Вагнера не ставили десятиліттями через певний ідеологічний аспект, сьогодні його відсутність у репертуарі — питання профпридатності трупи та її керівництва. Не секрет, що і Львівська й Одеська постановки пройшли й продовжують відбуватися, народившись уже на світ, потужний «тихий» супротив усередині колективів: вони себе реформують й випробовують Вагнером зсередини. Обидві постановки мають деякі вади, але факт появи цих сценічних творів — уже не в змозі зупинити еволюційний рух у цих театрах і появу нового музично-театрального контексту в Україні.

У Одеському «Лоенгріні», поставленому в форматі semi-stage, з певними купюрами в партитурі й поки що обережним намацуванням шляхів до глядача в режисерському трактуванні образів і філософії твору (Павло Кошка), — виокремилися кілька оптимістичних тенденцій.

Оркестр Одеської опери під орудою диригента-постановника Ігоря Шаврука на сьогодні найкращий у плані оркестрової інтерпретації Вагнера.

Є, так звані «вагнерівські голоси» за тембром і своїми можливостями — потужна співачка і потрясаюча актриса Тетяна Спаська (Ортруда), романтичний, цілісний, живий Олександр Шульц (Лоенгрін), артистичний запрошений соліст Дніпро Опера — Олександр Форкушак (Тельрамунд).

Хор Одеської Опери під орудою Валерія Регрута — хоровий прорив у вагнерівський світ із величезним професійним бекграундом, наявною музичною логікою і виразністю, відчутним бажанням співати таку музику.

У опері «Лоенгрін» Вагнер зробив перші кроки в формуванні оперної реформи, які втілилися повною мірою в тетралогії «Кільце нібелунга». Тож наступна вагнерівська прем’єра в Одесі ніби промальовується. Актуальність тем — навіть не обговорюється. Приклад Одеси в особі Театру і Фестивалю — має стати заразливим. А пришестя Лоенгріна на порятунок Ельзи — надія, вселення віри і сил, одвічна боротьба зі злом, приклад божественного і безкомпромісного служіння добру — особливий символ для усіх, хто стоїть на захисті інтересів майбутніх українських вагнерівських виконавців, якими пишатиметься увесь світ. Адже, «досліди минулого укладають у собі закони майбутнього», — Едуард Шюре.

ЛЕГКИЙ ПОДИХ

Одним із правильних темпо-ритмічних принципів формування фестивальної афіші цього року було поставити після ін’єкції Вагнером — лікувальну терапію сольним камерним фортепіанним концертом екс-художнього керівника Одеської Опери, а нині професора університету Мистецтв Folkwang (Німеччина), лауреата багатьох міжнародних конкурсів, видатного піаніста і диригента Бориса Блоха. «В силуетах зали Одеської Опери: погляд зі сцени» разом із феноменально тонким і віртуозним піаністом. Рояль — на авансцені, глядач — на сцені, обличчям до виконавця і відкритої порожньої глядацької зали. Програма — визнання в коханні Театру, Місту, Людям Театру, Музиці.

Шопен, Ліст, Бузоні, Рахманінов. Блискучий артистизм, аристократизм, чистота, прозорість звуку, культура музикування — відчуття, що ми пили музику і вдихали театр... Фестиваль дав можливість експериментувати з жанром камерного концерту. Навіть коли виконання бездоганне, еталонне — кілька делікатних нюансів і концерт перетворюється на вигадливу, зрежисовану міні-виставу.

Ми ж на фестивалі!

БАЛЕТ, БАЛЕТ, БАЛЕТ!

Європейська і вже суто одеська традиція — масштабний балетний Гала просто неба. Жива вода, цілюща музика, пластика тіл і пластика будівлі Опери, світло, фонтан і феєрверк — ось усе, що потрібно для фестивальної атмосфери в місті біля самого моря в оксамитовий сезон. 

 Класика та модерн, невагомість солістки Австралійського балету Мельбурна Наталії Куш та пристрасть солістів Національної опери України Наталії Мацак і Сергія Кривоконя, гострохарактерність Андрія Пісарєва та прем’єрство Олени Добрянської, скромна чарівність мужності й бездоганність ліній соліста American Ballet Theatre, Royal Opera House, Bayerische Staatsoper, Dutch National Ballet Метью Голдінга і красивий ансамбль артистів балету театру. А ще хор на балконі, оркестр на окремій сцені, зміна «пажеської варти» трьох диригентів, блиск і ритуали класичного балету, демократичність і відвертість сontemporary. Фестиваль має вражати і дарувати відчуття щастя.

***

Фестиваль мистецтв «Оксамитовий сезон у Одеській опері» з кожним роком набирає обертів та кристалізує своє обличчя (обов’язкова присутність української музики в афіші, щорічна продумана до дрібниць імпровізація на задану тему), не забуваючи при цьому аналізувати й узагальнювати щойно напрацьоване (дискусії на теми сучасного музичного театру з провідними музикознавцями і журналістами, критиками і творчими особистостями). Вміле ж використання внутрішнього фінансового та адміністративного ресурсу без сподівань на мінкульти і укрфонди дає абсолютне право вже порівнювати цей «Оксамитовий сезон» із найстарішим оперним фестивалем у Європі — Mьnchner Opern-Festspiele, який робиться виключно командою Bayerische Staatsoper, а не найнятим менеджментом під проект зі сторони, на чому закцентувала увагу музикознавиця, критикеса, членкіня Міжнародного Вагнерівського товариства і досвідчена фестивальна дослідниця Анна Ставиченко.

Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА. Фото Юрія ЛИТВИНЕНКА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ