— Ви могли б займатися іншою професією?
— Напевно... Напевно...
— Гуманітарною?
— Ні, радше медициною, яка мене і приваблювала, і лякала,
і давала мужність. Я завжди схилялась перед людьми, які працюють у цій
професії.
— Тоді що ж привело вас у театр? Адже актор — це особливий
стан душі.
— Вона-то і привела мене в театр. Я дуже рано зрозуміла,
що душа — це моє багатство, яке я повинна охороняти. Мені колись Ігор Ільїнський,
мій педагог, сказав: «Дівчинко, в тебе трагічний дар — його треба берегти».
Зрозумівши це, я стала в творчості дуже окремішньою людиною. Ми раніше
не знали поняття медитація. А це, по суті, є початковою школою в театральному
інституті: уміння зібрати себе. Тільки-но починаєш розуміти, хто ти є,
на що здатний, — приходить результат. Коли ти все знаєш і все всередині
тебе підпорядковане меті, ти неодмінно досягнеш її.
— Ви глибока психологічна актриса, яка володіє ще й віртуозною
технікою.
— Цій техніці я зобов’язана живопису і поезії. Ще в інституті
про мене казали: «Шаролаповій систему Станіславського читати не можна».
Тому що в мене така природа, яку треба постійно приборкувати. Тобто, якщо
сказати грубо, — щоб не було темпераменту задля темпераменту, щоб могла
себе контролювати. І оцей емоційний контроль мені дає вивчення живопису
і читання віршів. Учишся чіткіше розподіляти свої емоції, шукаєш залізну
логіку вчинку.
— Ви вважаєте, що реалізувались як актриса?
— На якомусь рівні, так. Колись у «Владі пітьми», в «Молодій
хазяйці Ніскавуорі» я грала ролі, які відповідали моєму віку. Потім різко
перейшла в іншу іпостась, зігравши в «Рядових» Дударєва божевільну. Тоді
я зрозуміла, наскільки багато ще в мені не відкрито. І сьогодні немає відчуття
реалізованості, хоч я знаю, що в собі шукати.
— А гострохарактерні ролі вам близькі?
— Узагалі мене мало використали в таких ролях, хоч у мене
запальний характер. От, наприклад, у Москві, після наших гастролей зі спектаклем
«Руслан і Людмила», де я грала Наїну, написали: «Спектакль називається
«Руслан і Людмила», але його сміливо можна назвати «Наїна». Свідомо до
гострої характерності в цій ролі я не прагнула. Грала так, як написано
в Пушкіна. Останньою вдалою характерною роллю, мені здається, була Служниця
в «Кривавому весіллі» Ф. Г. Лорки. Там я зуміла добитися поєднання характерності
і драматизму, тому що чиста характерність — це також не моє. Я серйозна
людина. Якщо серце не болить, не йде «кров і м’ясо», мені нецікаво. Мені
властива радше трагікомедійність. В «Уроках музики» у Віктюка в мене була
надто драматична, навіть трагічна роль, де було всього намішано, тому вона
й отримала такий резонанс. Роман Віктюк казав тоді нам, акторам: «Тут усе
від російського поля, від поля, яке вчасно не зорали...»
— Ви відомі своїм почуттям гумору, разючою іронією...
— Так, але комедію я майже не грала.
— А хотілося?
— Навіть не знаю. У розкішній комедії, щоб це були живі
люди, а не маріонетки, виконавці чужої волі, звичайно, хотілося б зіграти.
— А чому після Щепкінського училища в Москві ви поїхали
в Україну?
— Бо дурна... А якщо серйозно... Тут був режисер Ерін.
Він дивився наш курс і відразу запросив мене на велику роль у великому
спектаклі «Влада пітьми». Театр забезпечував квартирою. І я поїхала до
Києва, хоч мала запрошення з Ленкому і Малого театру. Пізніше мене кликали
в Ленінградський БДТ, але я вважала, що від добра добра не шукають. Не
можу сказати, що в Театрі російської драми мені було погано: весь час грала,
була зайнята, а якщо і були простої, то все одно професійну форму не втрачала.
— З ким із партнерів у театрі вам подобалося працювати?
— З Адою Роговцевою, Євгеном Паперним. З Олексієм Бакштаєвим,
який був дуже «теплим» артистом, а це завжди дуже важливо для того, хто
колючий, різкуватий, як я. Узагалі, гарний, розумний партнер, який уміє
прокреслити, а не прокричати роль, — велике щастя. У цьому плані мені шалено
подобалося і подобається працювати з Адою Роговцевою: в «Матінці Кураж»,
«Хазяйці», «Вечірньому світлі»...
— А з ким із режисерів виходило?
— З Еріним, Митницьким, Валею Козьменко-Делінде, Юрою Одиноким,
Романом Віктюком...
— Віктюка актори обожнюють. У чому його секрет?
— У нього є великий театральний дар і вміння спілкуватися
з молодими. Помічати все нове і, як губка, вбираючи це в себе, тут же перетворювати
його на благо своїй роботі. Крім того, в нього приголомшуюче чуття на акторський
ритм. Про ритмічну партитуру його спектаклів можна томи писати.
— До речі, ви самі не пишете?
— Вела щоденники в молодості. Тепер перечитую і думаю:
«Боже, наскільки я тоді була розумнішою!» А потім розумію — ні. Тоді я
описувала якесь вигадане життя. А сьогодні, напевно, стала мудрішою.
— Ви прекрасно читаєте вірші, ніколи їх самі не складали?
— Колись мені здавалося, що я маю і цей дар. І все-таки,
читаючи Пушкіна, Цвєтаєву, Ахматову, Северяніна, Волошина, Мандельштама,
я зрозуміла, що змагатися з такими поетами неможливо. Читання їхньої поезії
і є істинною творчою насолодою. Ти немов переживаєш чуже натхнення.
— Парадоксально, але призами ви, справжня театральна актриса,
нагороджувалися в основному за кіноролі...
— Я не люблю кіно. Однак мені приємно було працювати з
Михайлом Бєликовим у його першому фільмі «Ніч коротка», в «Каруселі» Попкова,
де був цікавий творчий альянс із Нейоловою і Будрайтісом. Я встигла попрацювати
в єдиній картині Георгія Буркова, яку він зняв перед смертю. У тій ролі
було щось російське, жіноче, те, що мені особливо дороге. Приємно було
працювати з Михайлом Іллєнком — тонким, інтелігентним кінорежисером. А
взагалі, з кіно у мене дуже складні стосунки. І в Москві в студентські
роки, і після приїзду в Київ мені не дуже-то дозволяли зніматися. Тому
я все свідоме життя віддавала театру, а у фільмах знімалась ледве не конспіративно.
Отож про кіно в мене склалась думка, як про щось не основне в кар’єрі артиста,
а заборонене і тому таке, що вабить.
— Ваше кредо в мистецтві?
— Не роби зла іншим.







