Тепер, коли ми навчилися літати у повітрі, як птахи, плавати під водою, як риби, нам не вистачає тільки одного: навчитися жити на землі, як люди.
Бернард Шоу, англійський драматург

Прозріння Емми Андієвської

19 березня мисткиня, посол України в світі, відзначить своє 90-річчя
15 березня, 2021 - 12:42
ФОТО UKRLIB.COM.UA

Народилася Емма Андієвська у м. Сталіно (нині Донецьк), потім її батьки переїхали до Києва. З 1943 р. жила в Німеччині, потім у США (має американське підданство), згодом остаточно оселилася у Мюнхені. Член ПЕН-клубу і Вільної Академії у Мюнхені, Спілки професійних митців у Німеччині, Національної Спілки письменників України. Була дружиною відомого українського літературознавця, тепер уже покійного Івана Кошелівця, котрий багато зусиль доклав у співпраці з В. Кубійовичем до випуску Енциклопедії Українознавства. Нагороджена премією Фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів за «Роман про людське призначення» (1984), має відзнаку «Інтелектуальна мужність» (журнал „Ї” – Львів, 2003), міжнародну літературну премію «Тріумф» (2003), премію «Глодоський скарб»  часопису «Кур’єр Кривбасу» (2009),  який оголосив 2005-й роком Емми Андієвської й цілорічно друкував її твори й розвідки про неї. Лауреат Шевченківської премії (2018). На противагу думці літературознавців заперечує свою приналежність до Нью-Йоркської групи. На її рахунку – близько десятка книг прози і понад тридцять поетичних збірок, які виходять у її художньому оформленні, понад 17 тисяч картин тощо. Позиціонує себе у світі українською миткинею: це підґрунтя багато років підживлювалося й регулярними приїздами до України.

ТРИ МИСТЕЦЬКІ СВІТИ: ПОЕЗІЇ,  ПРОЗИ,  МАЛЯРСТВА

Початок епохи «великого відкриття» Україні Емми Андієвської – найдивовижнішої української миткині  –  фактично припадає на 1992-й – рік її першого приїзду до Києва разом із чоловіком, відомим літературознавцем Іваном Кошелівцем. Доти в Україні вряди-годи траплялися досить спорадичні публікації, а основним джерелом знайомства з її творчими набутками була періодика та видання української діаспори. Тож її творчість прийшла до нас фактично з виданими  уже тут, у незалежній  Україні, книжками, виставками, літературними вечорами й зустрічами з шанувальниками. І ось уже три десятиліття мисткиня відкриває нам універсальний гіпертекст  власних прозрінь і парадоксів, витворений словом, фарбою, емоцією, перейнятий особливим виміром інобуття серед нашої звичної й почасти спрофанованої реальності.

Творчість Емми Андієвської поєднує в собі  три мистецькі світи: світ поезії, світ прози, світ малярства. І особистість, і творчість її феноменальні: і за стилем життя, і за способом спілкування зі світом, і за системою художньо-образних засобів творення художньої реальності, в якій українськість служить тією благодатною призмою, крізь яку розглядаються й оцінюються всі сприйняття навколишнього й пережитого. Навіть з-поміж талановитих творчих людей, яких завжди вирізняє індивідуальний стиль, важко знайти яскравішу, оригінальнішу особистість, у котрої той стиль так згармонізовано як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівнях, ніж Емма Андієвська, наділена енергетикою добротворчості. А все тому, що, за давніми словами Еммануїла Райса,  їй блискуче вдалося  якимось не зрозумілим нам чином «зберегти повнотою один з найбільших скарбів  кожної людини – її дитинство», до того ж  збагативши його «культурою й життєвим досвідом дорослої людини» і виявити в дуже своєрідній «складній поетичній суверенній  формі» (Райс Е. Поезія Емми Андієвської // Сучасність. –1963. – № 2).

У поезії своїм кумиром вважає Малярме й часто повторює, що після нього всі його наступники ходять у тих «залях», що їх він повідкривав. Письменниця прагне осягнути світ не стільки  розумом, який є надто обмеженим, налаштованим на програмування, скільки  підсвідомістю, довірливо звертаючись до сфери ірраціонального, щедрого як на творчі імпульси, так і на несподівані асоціації, відкриття, прозріння і – не дивуйтеся! – парадокси. Вона не підлаштовується під читача, а пропонує  йому прийняти правила її поетичної «гри». А для цього необхідно вийти за рамки буденщини, стандартного світобачення і трафаретних уявлень, іноді перевтілитися, подивитися довкола себе з пункту інакшого світовідчуття. Суверенне поетесине «Я» народжується з відчуття множинності реальності, багатовимірності світу, який вона  осягає з допомогою мистецьких прозрінь і прозирань крізь межі матеріального світу. Синтезуючи українську фольклорну магію та західний модернізм, письменниця робить прорив в інші виміри, які нам видаються фантастичними. Її несподівані, багатозначні асоціації апелюють до  емоційної сфери читача, його  образного мислення. Долаючи простір і час, поетичне слово Емми Андієвської показує все в русі, спроектованому на кількашаровість, багатоплощинність буття. Несподівана, оригінальна метафора, подана крізь призму сюрреалістичного бачення, робить її поезію багатовимірною. Упродовж десятиліть поетеса не припиняє свого “експериментаторства”:  її поезію називають герметичною, сюрреалістичною, експериментально-інтелектуальною. Фактично її твори є специфічним і захопливим  запрошенням разом із їхньою авторкою прозондувати перехідні, межові стани й реальності, які так само важко аналізувати й пояснювати, як і осягнути сутність бутття, де площини, межі, стосунки і зв’язки усього з усім розмиті, зміщені, а контури звичної логіки  здебільшого  уявляються  ламаною лінією. Тому авторка художнього віддзеркалення цих алогізмів і розривів сприймається чарівником, який відчайдушно намагається згармонізувати дисонанси, виладнувати в одне ціле  хисткі й розпливчасті, завше мінливі лінії, барви, тони й напівтони, зв’язати розірвані нитки речей і понять, аби відтворити якщо не цілісний світ, то бодай  уявну  модель світобудови, „логіку” ірраціональності. Тож саме так – через парадокси, містифікації, персоніфікації – вона й осягає сутність буттєвого. І тільки мистецька інтуїція – яка завжди безпомильна! – потверджує їй правильність власного творчого шляху і  переконання в тому, що тієї нездійсненної мети таки можна досягти.  Чар її слова,  сновидно-алогічного, часто аліричного, ускладненого, герметичного найкраще відкривається, коли слухаєш її поезії. Звісно, така комунікація поетеси з читачем потребує від другого особливо обережного входження у світ прозрінь і парадоксів,  культурно-естетичної толерантності. Іноді ж здається, що попри всю свою нібито відкритість, вона ховається у парадоксальне мислення, мов у якийсь дивовижний  позараціональний сховок, щоб бути почутою лише тими, хто має бездоганний мистецький слух і кому підвладний шум води, затиснутої в морську мушлю.

«ВТІШАННЯ СОНЕТОМ»

Останніми десятиліттями у житті Емми Андієвської відбувається справжнє «втішання сонетом» (за аналогією з висловом Боеція «Втішання філософією»), який потребує чіткої побудови, впорядкованої рими, а тому в лещатах цих обмежень, вважає вона, «революція більш помітна, ніж у вільному вірші, де все дозволено». Її сонетарій репрезентує  її потяг   до строгої композиції, “дисциплінуючої” форм, що, можливо, є  своєрідною компенсацією (чи пошуком рівноваги) за ті порушення мовних норм, до яких вона зухвало й беззастережно вдається, передусім відкидаючи дієслівні форми, замінюючи їх багатозначним, інваріантним тире. Експерименти з формою сонета виводять її на новий рівень експериментування: як, не втрачаючи своєї особливої манери нелінійного зображення навколишнього, зберігаючи канонічну сонетарну форму, наповнити ці старі жанрові «міхи» «новим вином» інтуїтивно-чуттєвого сприймання світу. Як? І тут доречно відповісти словами Ніцше: «Хто знає, той витримає «як»». Сонетарій Емми Андієвської (зб. «Вілли над морем», «Хвилі», «Ідилії», «Міражі», «Півкулі і конуси», «Рожеві казани», «Фульгурити», «Міста-валети», «Ламані коани», «Маратонський біг» та ін. – деякі збірки доповнені «білими віршами») репрезентують  її потяг   до строгої композиції, дисциплінуючої форми, що, можливо, є  своєрідною компенсацією (чи пошуком рівноваги) за ті порушення мовних норм, до яких вона зухвало й беззастережно звертається (передусім відкидаючи дієслівні форми, замінюючи їх багатозначним, інваріантним тире). І коли вдається, за її ж висловом, «насадити вітер волі» у канонічну форму сонета, коли словесна матерія втрачає свій опір й зникають останні бар’єри, зрештою народжується багатовимірність, багатозначність, кількаплощинність висловленого. На межі видимого/невидимого дошукується вона прихованої суті речей, ставлячи нібито парадоксальні запитання: «Лише – обгортка? –/Й обгортка/Буває – матрицею. –/ Скільки треб/Склянок,/Аби вмістити/ Світло,/ Яке – щомиті –/Навсібіч –/Сонце?» (зб. «Коани», 2011).

Конфлікт між розумом і духом, раціональним мисленням та ірраціональною суттю світу найкраще віддзеркалюють романи Емми Андієвської.  Уже перший – «Герострати» несе в собі спробу поєднати художній текст з філософським трактатом (ідеї людини, Бога, Вічності та великої людини подаються крізь призму геростратизму), наступні – «Роман про добру людину» та «Роман про людське призначення» перейняті патріотичними почуваннями, де Україна піднята до рівня символу, а міфологізація, біблійність виступають засобами переосмислення  дійсності (сюжети, до речі, побудовані на реальному грунті), то  роман «Лабіринт», над яким авторка продовжує працювати, – це задум показати  хаос ( а лабіринт –як його певну модель чи символ)  бездоганно виладнуваною системою вивершення людського духу, що пересічній людині, неспроможній побачити згори довершеного розпланування дійсності, може залишитись і  незрозумілим.

КОНТРОВЕРСІЙНЕ ВІЗУАЛЬНЕ ЯВИЩЕ

Третя дуже важлива творча іпостась Емми Андієвської – це малярство – рівновелика частина з означеної її творчої тріади. Мисткиня  і тут виявила оригінальне візуальне світобачення і своєрідний  інструментарій, які беруть у полон глядача своєю загадковістю. Годі позбутися враження, що її картини перегукуються з її ж поезією, і водночас це цілком оригінальне, притягальне і  контроверсійне візуальне явище: попри численні спроби окремих дослідників відшукати синтез української традиції  і світових тенденцій воно залишається фактично непоясненим. Антропологічна специфіка її візуалізації світу досить оригінальна: людиноподібні істоти, зображені Еммою Андієвською, звісно ж, не належать до нам подібних землян.  Тип такої сновидної, ірраціональної творчості, далекої від міметичних засад, дає підстави  говорити про певне згущення енергетики ірраціонального. У творчості Емми Андієвської останнього періоду виразно звучить і християнська  тема: це і візуальні зображення Христа, і поетичні молитви до Богоматері – звісно ж, у манері Емми Андієвської, яка й  тут залишається адекватною сама собі.  Картини цієї мисткині зберігаються у багатьох музеях та приватних колекціях, має вона й солідні каталоги, вони часто експонуються у багатьох країнах світу. Особливо пишається Емма Андієвська своєю експозицією з 32 картин у палаці Фаціо в італійському місті  Капуї, участю в Інтернаціональному Баварському кінофестивалі 2001 року, де було вшановано 80-річчя всесвітньовідомого кінорежисера Франческо Розі: його ювілей було відзначено  картиною Емми Андієвської „Золотий Христос” (розп”ятя) – нині вона знаходиться на Римській віллі Франческо Розі.  Згадаймо також її вернісажі для українських шанувальників: Київ (Державний музей книги й друкарства України, Державний музей українського образотворчого мистецтва, 1992; Національна Спілка письменників, Державний музей літератури України, Український Дім, 1993; 1994; Києво-Могилянська Академія, 1994/1995; галерея Тадзіо, 1997; НСПУ, 2002); Харків (Нова Харківська опера, 1994); Львів (Історичний музей, 2001; Український етнографічний музей, пасажна галерея, 1992;    Львівський Палац Мистецтв, 2003), виставки в  обласному художньому музеї в Донецьку (2006), Харківському художньому музеї (2007), культурному центрі «Вернісаж» у Чернівцях (2009, 2011), у музеї «Бойківщина» (Самбір, 2015) та ін., приїзд до Львова до Католицького університету тощо. Про її неповторні малярські роботи часто пише зарубіжна преса, залюбки вміщуючи як фото цієї яскравої і вічно молодої жінки, так і ілюстрації її картин, а численні вернісажі у різних країнах світу збирають численних глядачів, однак, за законами прагматичного світу,  не продаються (до речі, за ескізами її картин виходять надзвичайні ліжники – але масового виробництва не налагоджено).  Художниця ілюструвала також практично всі свої  поетичні збірки, зокрема  «Архітектурні ансамблі»,  «Знаки. Тарок», „Межиріччя”, „Атракціони з орбітами й без”, „Хвилі”, „Вілли над морем”, „Казки Емми Андієвської”, книжку новел „Проблема голови”, „Хід конем” та інші: візуальний ряд налаштовує на неповторні мандри у світі, витвореному її уявою. А радше – запрошує до несподіваних містифікацій, парадоксальних перевтілень, на які така щедра ця миткиня.

«ВТІШАННЯ ТВОРЧІСТЮ»

З багаторічного спілкування з пані Еммою, читання її книг і споглядання картин зробила неспростовний висновок: вона має власну філософію життя як «втішання творчістю», вироблену, очевидно, ще в молоді роки, яка базується на невичерпному оптимізмі, максималізмі, нетанучій любові до інтенсивної праці, якійсь дитинній зачудованості світом, який на знак вдячності відкривається їй усе новими й новими гранями своєї загадкової суті: «Вмить – помінявши – існування – начерк. –/Й щоденність – з’яв – одним – з найбільших – див./Й знов – вперше – зір: вуста! – листок! – вода!» (зб. «Маратонський біг», 2016).

А ще – це філософія безмежної інваріативності, що не дає домінувати відчуттю творчого переситу, не дозволяє зануритися в нудьгу й загорнути себе у спокій. Тому мисткиня досі поспішає поділитися своїми відкриттями з читачем, делікатно запрошуючи його до співтворчості біля джерел слова. Тільки уміймо це відчути й потрудитися сприйняти – і тоді той непізнаний світ відкриється й нам. Можливо, це і є одна з розгадок її активного творчого довголіття?

… Останніми роками поезія Емми Андієвської пронизана біблійними мотивами. Особливо щемливо сприймається її молитовний цикл сонетів, присвячений віншуванню Богородиці: це поезії «На честь Богородиці» і «Вшанування Богородиці», де пронизливо звучить мотив нездоланності людини під Покровом Богоматері: «О, Богородице, Ти – радощів – кринице,/ Дозволь – Тебе – і без – ілюмінацій./ О, сяйво незмигненне, дай – ще – моці –/Перетривати – все мерзенне – й нице./О, леготе, –  серед – боліт митарств./Сопілки подиху, який – пустир –/На закрутах, де – марність – всіх котурн/І вітер – коди  –  і позначки – стер…/ («На честь Богородиці ІІ», зб. «Бездзигарний час», 2013). Ці молитовні сонети також звернені до Діви Марії з палким і щирим проханням «розвіяти отруйний дим»; вони мають цілком конкретне змістове наповнення: «О, Рятівнице, хижий тлін – уговкай…[ ] Ропу – імперську, – з існування – вибий!». Так до кодів поезії Емми Андієвської – а це направду закодована художньо-естетична система світобачення з ускладненими асоціаціями, багатозначною метафористикою, напрацьованою своєрідною логікою, вона виразно інтелектуальна, пронизана магією того, «чого – ніде – нема», освячена тим осяянням, «що – ціль свою – знайшло» – додаються нові, які розмикають її слово у вічність на нових смислових регістрах.

Життя Емми Андієвської виповнене особливого сенсу – культивувати українське слово в іншомовному світі: Емму Андієвську можна вважати своєрідним послом України в світі (вона, громадянка Америки й довголітня мешканка баварського Мюнхена, завжди і скрізь принципово заявляє себе українкою, підкреслюючи своє українство), візитною карткою України в світових обширах, жінкою, яка пензлем сміливо розсуває межі знання й пізнання світом різнобарвної України.

Тож віншуючи поетесу з нагоди її поважного ювілею, побажаймо їй не втрачати своє феноменальне зачудування світом, яке допомагає  розфарбовувати світ у яскраві кольори неповторних образів, будувати «мости» між реальністю та вигадкою, між раціональним та ірраціональним.

Людмила ТАРНАШИНСЬКА, (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України)
Рубрика: