Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою.
Михайло Грушевський, український історик, громадський та політичний діяч

Привласнення чуда

Італійський режисер Маттео Спіацці поставив у Києві виставу «Сімейний альбом/Album di famiglia», квитки на яку вже розкупили на кілька місяців наперед!
17 січня, 2020 - 11:01
ФОТО НАДАНО КИЇВСЬКИМ ТЕАТРОМ ДРАМИ І КОМЕДІЇ НА ЛІВОМУ БЕРЕЗІ ДНІПРА

Маттео Спіацці — відомий режисер, актор, викладач драми та організатор театральних подій. Працював у театрах Італії, Польщі, Словенії, Естонії, Австрії, Білорусі, Росії, Еквадорі. Він спеціалізується на сучасній Commedia dell’Arte («Комедія масок») — вид італійського народного театру, вистави якого створюються методом імпровізації, за участі професійних акторів, одягнених у маски. Маттео один із засновників проєкту THEAOMAI (театр, університет, місто) спільно з Університетом Верони, неодноразово брав участь у семінарах для «Театрального бієнале» у Венеції. «Сімейний альбом/ Album di Famiglia» — перша вистава італійця Маттео Спіацці в Україні і цей дебют виявився дуже вдалим.

Після перегляду вистави в Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра в мені боролися два дивно-суперечливі бажання: про свої враження кортить комусь розказати і водночас хочеться зберегти побачене в таємниці, щоб це чудо належало лише тобі. Ти чудово розумієш, що це неможливо, бо сам бачив на прем’єрі вщерть заповнений зал, тобто, ти там був не один. Але оте ревниве бажання привласнити чудо — сильніше за логіку.

А втім, якщо захочеш-таки поділитися з кимось тим чудом, то на тебе чекає не менший клопіт.

Оскільки вистава зовсім без слів — її чари важко вхопити словами! Це майже так само, як переказувати музику. Хоча, здавалось би, що тут переказувати? Все нібито елементарно: 1990-ті роки, маленька квартира, де уживаються три покоління однієї сім’ї. Звичний побут, звичні історії, звичні пісні по радіо й мексиканські серіали по телевізору, звичні вареники й навіть аромати кухні... Художник Юрій Ларіонов вибудував на сцені звичайну двокімнатну квартиру, стіни якої за потреби стають прозорими на всю глибину, отже, від вас нічого не приховують. Ви бачите саме те, що тисячу разів у своєму житті бачили. Все просто, як двері, при тому — відчинені. Стоп, а де ж чудо? Воно явно відчутне — й водночас невловиме.

Можна спробувати зайти з іншого боку й говорити про те, що це     — сучасна інтерпретація старовинної італійської комедії дель-арте (commedia delle’arte), де актори в масках розігрують нехитрі імпровізовані сюжети на задану тему (ах, ностальгічні 1990 роки!). Все це буде правильно — тільки все одно до кінця не пояснить, де ж ховалося відчуття чуда.

Можливо, секрет тут зовсім не в ностальгії за минулим і не в упізнаваності нашої нещодавньої історії («ах, все воно й справді отак було!»). Секрет — у магії гри, очищеної від побуту. Отже, це вистава не про те, що було, а про те, чого вже немає. Різниця нібито й невелика, але суттєва — вона робить видовище щасливо містичним, як сон, у якому сидиш за одним столом з тими, кого втратив.

Автор цих рядків бачив той склад вистави, де і чоловічі й жіночі ролі грали самі чоловіки (Олег Стефан, Антон Вахліовський, Олександр Піскунов Михайло Досенко,). Інша, «жіноча» версія ( Тетяна Круліковська, Катерина Качан, Анастасія Пустовіт плюс Михайло Досенко, Олександр Піскунов ) кажуть, вийшла так само чудовою.

Наступний показ вистави відбудеться 24 січня.

Іван БАБЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ