Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

«P.S.» у Харкові

Як вижити недержавним професійним театрам?
20 січня, 2021 - 11:02
НИНІ ТЕАТР «P.S.» ВСТУПИВ У ПОРУ ЗРІЛОСТІ, ПРО ЩО СВІДЧИТЬ І ТЕМА БАТЬКІВ ТА ДІТЕЙ, ЩО РОЗГЛЯДАЄТЬСЯ В ЙОГО ОСТАННІХ ПРЕМ’ЄРАХ. СЦЕНА З ВИСТАВИ «СТАРШИЙ СИН» О. ВАМПІЛОВА / ФОТО НАДАНО ТЕАТРОМ

Харківський Театр «Post Scriptum» було зареєстровано в 1999 році подружжям випускників Харківського національного університету мистецтв ім. І. Котляревського режисерів Степана і Світлани Пасічник. Степан на той час був уже відомим актором Харківського академічного театру ім. Т. Шевченка, а першу режисерську нагороду здобув за «Адвоката Мартіана» Л. Українки (творча премія ім. М. Крушельницького, 2002).

«Театр Пасічників» є репертуарним, і кілька сезонів поспіль сполучає цю форму діяльності із акторською студією, проведенням інтенсивів, функціонуванням платформи сценічних ініціатив (вистави випускних курсів ХНУМ ім. І. Котляревського) та театральної школи прикладної психології. Тож, Театр «P.S.» де факто працює у форматі театрального центру.

Два роки тому колектив скромно відсвяткував двадцятиріччя, зігравши одну з улюблених вистав глядачів — трагікомедію «Чоловік моєї дружини» М. Гаврана, та отримавши від Міністерства культури України грамоту... Тож, очевидно заслугованої зміни статусу театру-що-виживає-власним-коштом на, приміром, статус муніципального; або виділення театру власного приміщення; або, хоча б, профінансовану постановку, гастролі чи видання про історію цього унікального колективу — ми так і не дочекалися. 

Важко собі уявити таку ситуацію навкруги театру (що, фактично провадить у життя громади ті культурно-освітні ініціативи, якими не переймаються театри, що існують на кошти платників податків) десь у Львові, Одесі або Києві...

***

Протягом двох десятиліть репертуар Театру «P.S.» складали твори українських поетів і прозаїків-класиків (а також українською пролунали з цієї сцени тексти І. Жаміака, М. МакДонаха, В. Сарояна, А. Чехова, М. Коляди). І це в той самий час, як державні театри, за винятком театру ім. Т. Шевченка і віднедавна Театру для дітей і юнацтва, досі не усвідомлюють потреби здійснювати постановки українською в Україні.

Питання про набуття театром статусу муніципального підіймалося його художнім керівником неодноразово, за різних суспільно-історичних моментів та різних керівників Харкова. Щоразу — безрезультатно. 

Несучи протягом всіх цих років надважливу ідеологію українського театру, «P.S.», природно, зазнав значної еволюції художньої форми. Спочатку естетика театру була зав’язаною на засадах театру-лабораторії, де молоді актори під керівництвом двох режисерів розвідували методологічні шляхи, випрацьовували спільний почерк, займалися тренажами голосу й тіла, творили єдиний ансамбль не на рівні окремої вистави, а на щаблі колективу. І на сцені власного театру, і на конкурсах сценічного слова акторів Театру «P.S.» завжди чути по особливій «мелодиці» акцентованої «пекучої» думки. Театр «P.S.» — поетичний театр. Цю тезу можна сприймати у світлі наявних в його репертуарі у різні роки вистав за творами: Л. Українки, Л. Костенко, О. Теліги. А можна (і треба!) розуміти це твердження ширше — як логіку режисерського мислення поетичними метафорами. С. Пасічник від кінця 1980-х орієнтується на методологію театру А. Васильєва, спочатку сприйняту від друга Володимира Кучинського, а згодом розвинуту власним практичним досвідом і поглиблену сталою цікавістю до «ігрового театру» М. Буткевича. 

Зрештою, якби у Театру «P.S.» була суто національна цінність, регіональне художнє значення, вистава С. Пасічника, здійснена із актором Сергієм Москаленком, «Ну, нарешті!» за П. Турріні не виборола б на міжнародних фестивалях диплом за кращу чоловічу роль («Solo», Москва, 2009) і Лауреатство другого ступеню (VII фестиваль «Монокль», Санкт-Петербург, 2011). Навряд чи за таких умов став би цей театр лауреатом міжнародних фестивалю «Добрий театр» (м. Енергодар) за виставу «Бойня» (Степан Пасічник), ІІ фестивалю «Театр. Чехов. Ялта» із виставою «Він, вона і тому подібне» за одноактівками А. Чехова (Світлана Пасічник) та фестивалю «Театронік» (Харків) із виставою «Сойчине крило» І. Франка (С. Пасчіник). Киянка доктор мистецтвознавства Ганна Веселовська високо оцінила «Весну, яка схожа на осінь» О. Гриніва в постановці С. Пасічника; європейська експертка з театру, театрознавиця і менеджерка Ніна Мазур з Німеччини була в захваті від «Сойчиного крила»; доктор мистецтвознавства зі Львова Майя Гарбузюк говорила як про театральне диво про виконання С. Пасічником ролі Задорожнього в «Украденому щасті» (Світлана Пасічник). Але Театр «P.S.» як був, так і лишається справою приватної ініціативи, а відтак і джерелом боргового зобов’язання двох ентузіастів.

***

Перша половина життя театру пройшла у «приймах» в Будинку Архітектора, дві старовинні зали якого художньо надихали режисерів та вабили поціновувачів вишуканого мистецтва. Дев’ять років тому розпочався етап винаймання театром приміщення на вул. Гіршмана, 16, яке, між іншим, ще довелося перебудовувати для потреб театру і глядача. Наприкінці першого десятиліття Театру «P.S.» майстерність його акторів засвідчила низка моновистав: «Я чекаю на тебе, коханий!» за Д. Фо (Ірини Усенко), «Шльондра з Гарлема» Е. Сверлінга (Ніни Батовської) і частина вистави «Циганська муза» за Л. Костенко у виконанні Надії Алюнової. Тоді ж С. Пасічник був відзначений почесним званням заслуженого діяча мистецтв України. Але в сучасному світі самих уз родини-театру замало, щоб зберегти колектив. Нерозв’язана за два десятки років проблема відсутності дотації, ставок роблять свою справу — в ювілейному сезоні Театр «P.S.» радикально оновив акторський склад. До акторів Катерини Бакай, Ярослава Соломка, Анастасії Гайовник доєдналися талановиті дебютанти Руслана Шевченко, Лариса Читака, Христина Воловик, Олександр Волков.

***

Нині Театр «P.S.» вступив у пору зрілості, про що свідчить і тема батьків та дітей, що розглядається в його останніх прем’єрах: «Старший син» О. Вампілова, «Вибір» Я. Влосека, «Ніч Гельвера» І. Вілквіста. На різних етапах у виставах театру грали актори Театру ім. Т. Шевченка, сьогодні це — заслужені артисти України Майя Струннікова, Роман Жиров, Валерій Брильов та молоді актори Євген Моргун і Данило Карабейник.

В Театрі «P.S.» репертуар з розрахунку на кілька щаблів глядацької культури. Популярні «Вічні французькі фарси про це...», «Вечеря для дурня» Ф. Вебера, «Екс-комеді літньої ночі...» В. Аллена, «Китайці» М. Фрейна та ін., перш за все, є школою акторської техніки. У другу чергу, С. Пасічник трактує комедії трагікомічно. Сьогодні в репертуарі є поетичні вистави «І мертвим, і живим» за Т. Шевченком, «Вечірнє сонце, дякую за день» і «Сніг у Флоренції» за Л. Костенко. Мало хто здогадується, що утримання такої частини репертуару театром без дотації теж є героїзмом.

***

Від дефолту внаслідок неможливості грати під час першого локдауну Театр «P.S.» врятувала хвиля матеріальної підтримки від глядачів та вболівальників українського театру в Харкові з усього світу. Завдячуючи ним лишившись в орендованому приміщенні, «пост-скриптумівці» відновили активну роботу влітку. Покрити нестачу коштів наприкінці року театру допомогла своєчасна підтримка УКФ. Зараз театр завзято репетирує вистави, що поновлюються в репертуарі («Пригоди ведмедиків панда...» М. Вішнека та «Сойчине крило» І. Франка), а також дві нові постановки: «Ніч Гельвера» (прем’єра наприкінці січня) та «Сирітливий Захід» М. МакДонаха. «Ведмедики...» нині відроджуються С. Пасічником з оригінальним складом — прем’єрним виконавцем чоловічої ролі в редакції вистави початку 2000-х Кирилом Лукашем, та вже третьою виконавицею жіночого образу К. Бакай. 

Якщо Театру «P.S.» не допомогти подолати нинішню кризу, досвід понад двадцятирічного мужнього опору русифікації сценічного мистецтва в Харкові буде змарновано. Однак, чи місія театру Пасічників не ширша за підтримку української ідеї в Харкові? Чи є деінде в Україні аналогічні недержавні професійні театри, що понад двадцять років без дотації грають для глядачів і виховують своїх акторів українською мовою? І чи не бачимо ми нині в масштабі всієї країни катастрофічні наслідки проблеми так і не вирішеної проблеми свідомої «українізації» Сходу та Півдня? Попри камерний формат, Театр «P.S.» — багаторічний форпост театральної українізації на цьому рубежі України. То чи не варто зараз допомогти утриматися на плаву театру, який так давно заслуговує на увагу і підтримку?

Юлія ЩУКІНА, театрознавиця
Газета: 
Рубрика: