Рокер із етикетки

В кожному місті, мабуть, є люди, які визначають його обличчя. Їх упізнають на вулицях, із ними фотографуються тінейджери, запросто звертаючись до сивоволосого кумира на «ти», а наявність їхнього номера телефону в записнику є предметом особливої гордості власників. У Харкові одна з таких культових постатей — визнаний метр андеграунду, музикознавець, теле- й радіожурналіст, легенда харківської рок- музики Сергій Коротков. Його легко впізнати в натовпі завдяки густій «толстовській» бороді та довгому сивому волоссю. Більшість фахівців вважають Короткова одним із кращих музичних критиків і журналістів на безмежних просторах колишнього «совка»: зараз він веде дві радіопередачі — «Коротковолновка» і «Монстры рок-н- ролла», співпрацює з харківським телеканалом «Приват TV». Та й сам Коротков немов живе втілення тих часів, коли організовувалися перші харківські рок-групи, обмінювалися бобинами, на які записувалася музика з «ворожих голосів», ледве чутна через шипіння глушилок. Але головне — рок тоді не міг бути професією, він був просто улюбленою справою, сенсом існування тут і зараз.

У Короткова гігантська фонотека, зібрана завзятим колекціонером. На початку 90-х у нього була невелика звукозаписувальна контора, в якій музику з його особистого зібрання — мабуть десяток каталогів! — переганяли на касети таким же одержимим (якщо когось цікавить — небезкоштовно). В дитинстві Сергій закінчив музичну школу за класом фортепіано, яку, як годиться, ненавидів. «Можливо, на противагу музиці академічній я й зацікавився альтернативною — рок-н-ролом, джазом», — припускає Сергій Коротков, між іншим, кандидат хімічних наук. З цього приводу він вельми серйозно зазначає: «Мене часто порівнювали з Бородіним, який був і хіміком, і музикантом».

Нещодавно в Харкові видали його книгу «Історія сучасної музики». Власне, це збірник лекцій, що їх Коротков читав на курсах дискжокеїв, організованих харківськими профспілками 1979 року (вперше в Союзі!). Книгу уклали учні, й видали як подарунок вчителеві до 50-річчя.

Пам'ятник за життя йому поки не спорудили, зате його портрет прикрашає фасад одного з харківських нічних клубів, а ще зовсім недавно в усіх кіосках продавався джин-тонік «Коротков». Із зображенням музикознавця на етикетці.

— Як ви вважаєте, порівняно зі сплеском харківського рок-руху кінця вісімдесятих, стан рок-музики в місті на сьогодні змінився?

— Я думаю, зараз усе перебуває в певному занепаді. Часи змінюються. У 80-ті музикант міг дозволити собі бути аматором, у нього завжди був якийсь шматок хліба. Зараз своєю роботою треба заробляти гроші. Музиканти могли б заробляти, якби суспільство виявляло якусь цікавість до їхньої творчості. Але суспільству, як на мене, штучно нав'язується певний стереотип мислення — «рухай ногами і все».

— На ваш погляд, чому з Харкова не вийшло жодного крупного поп-виконавця?

— Щодо сучасних харківських виконавців, то вони просто не затребувані. Оскільки, не секрет, що всі гроші зосереджено в Києві. Раніше все стягувалося до Москви, а зараз — до Києва. Й це, звісно, дуже погано. Мені багато довелося їздити по світу, й такої дикої централізації немає ніде. На Заході просто немає поняття «провінція». Нікому в Манчестері на думку не спаде їхати до Лондона, щоб «пробитися».

— А чи є взагалі в такій ситуації можливість подальшого розвитку рок-музики?

— Думаю, що немає. За нинішньої політики — точно немає. Хоча в Харкові сьогодні дуже хороший рівень рок-музики: «Різні люди», «Білі крила» Діми Смирнова, «Ательє Драбіна», з молодих — «Альма матер» — і це далеко не все. Я взагалі вважаю, що Україна втрачає фантастичну можливість заробляти гроші на своїх музикантах. Ну, не вдається їй заробляти на своїх каструлях, бо каструлі неконкурентоспроможні, так в Україні є конкурентоспроможний продукт — музика, яка, коли в неї вкладати гроші, може принести віддачу. Протиставляти культуру й економіку, як це часто в нас робиться, взагалі безглуздо й недалекоглядно. Свого часу «Бітлз» отримали ордени Британської імперії за те, що британський експорт, завдяки їм, зріс. І таких прикладів у історії маса.

— При тому, що ви часто говорите, наче політика вас не цікавить, вона, як видно, займає певне місце у ваших думках?

— Говорити, що це не так, було б лицемірством. Ми все- таки живемо в конкретному суспільстві, в якому політика відіграє вельми важливу роль. Мені здається, що ті, хто займається сьогодні політикою, м'яко кажучи, не готові до цього. Ось характерний приклад — передвиборна кампанія Кучми йшла під лозунгом «Обери майбутнє». При цьому абсолютно не враховується, що, приміром, у Харкові, де більшість мислить передусім російською мовою, це прочитується як «Оббери будущее», тобто, минуле вже обібрали, нинішнє оббираємо, й ще пропонується обібрати майбутнє.

Найголовніше, я проти нагнітання пристрастей на національному грунті. Знаєте, Бен Джонсон колись сказав: «Патріотизм — притулок покидьків». Коли людині нічим пишатися, вона починає пишатися тим, що вона тунгус, татарин або росіянин. Адже тут пишатися нічим, усе від Бога. Народився ти, приміром, в Україні, отже, твоєї заслуги в цьому немає. Паскаль говорив: «Пишатися тим, що я француз, так само безглуздо, як пишатися тим, що я народився у вівторок». Так вийшло. Але, напевно, сьогодні це єдина об'єднуюча ідея — оскільки ні економічної, ні політичної немає.

— А яким ви бачите музичне майбутнє України?

— Незважаючи ні на що, блискучим. Дуже хочеться вірити. Бо основна тенденція сьогодні в музичному світі — це дуже уважне ставлення до різних етнічних музичних культур. Я бачу сьогодні майбутнє музики в індивідуалізації творчості, коли в принципі кожна людина просто при перетворенні своїх біотоків у музичні звуки може стати творцем і далі представляти свій продукт на загальний огляд. У цьому випадку в України шансів маса, оскільки українська нація все-таки дуже музична. Й коли хоч трошки уваги влади буде звернено в цю галузь, я думаю, Україна отримає хороше джерело прибутків. Саме за рахунок музики. Адже музика була, є й буде, навіть якщо зараз у нас усе так погано. Все-таки є ще люди, які вважають, що прості коливання повітря — а музика це й є прості коливання повітря — заслуговують на те, щоб ними займатися все життя. Знаєте, в мене є такий афоризм із цього приводу: «Реальність — це ілюзія, викликана браком музики».