Роман БОНДАРЧУК: «Світ моїх героїв – паралельна реальність!»

29 червня відкривається один із найкращих кінофестивалів світу класу «А», який уже 53-й рік поспіль вручатиме свої престижні призи. Один із явних претендентів на нагороду — новий фільм Романа Бондарчука «Вулкан» (Україна — Німеччина — Монако, продюсер — Олена Єршова, копродюсери — Таня Георгієва, Мішель Меркт і Дар’я Аверченко). Смішна й болюча, за всіма законами драмеди зроблена розповідь про наше сьогодення, пройнята любов’ю до рідного краю — Херсонщини. З погляду мирного великого міста чи сходу, де кращі сини вже чотири роки боронять Україну, такого примарного життя не буває. Але люди живуть саме так. І в стрічці це показано дуже професійно з усіх поглядів — від сценарію, захопливої картинки, музичного оформлення до акторських робіт.

Це — перша повнометражна картина режисера, який став відомим глядачу завдяки документальному фільму «Українські шерифи», широко показаному минулого року по всій Америці — як можливий претендент на «Оскар».

Режисер відкрив для себе США. Америка відкрила досі незнайому Україну. А ми сьогодні відкриваємо для себе майбутнього переможця, без сумніву, багатьох фестивалів.

ВІД ЗАДУМУ — ДО ВТІЛЕННЯ

— Романе, «Вулкан», знаю, замислювався як документальне кіно. Як вийшло, що документальний задум переріс в художній фільм?

— Перший поштовх до думок, що можна зробити фільм про цю землю біля Каховського водосховища і про людей, які там живуть, про їхню повну віддаленість від столиці, від наших уявлень про взаємодію в суспільстві, між владою та громадянами, виник, коли років десять тому ми з Дашею (тепер дружиною, тоді ми тільки зустрічалися) заїхали до її дядька в Берислав. За радянських часів він був головою рибгоспу, мав «Волгу», власного водія — був поважною людиною. А коли все рухнуло — став ніким... Намагався активно влитися в новий час, зрозуміти, як знову стати кимсь. Усі друзі й однокласники пішли «бодяжити» каховський коньяк, там є село Веселе, де в кожному дворі це роблять і продають на ринку. Хтось пішов у службу охорони тих, хто охороняє тих, хто «бодяжить». Якийсь там був абсолютно абсурдний бізнес (чи це не бізнес взагалі) — вони примушували водіїв туристичних автобусів, які їхали на море, зупинятись на цьому базарчику й щось купували. А хто не зупинявся — тих наздоганяли і проколювали колеса, щоб знали наступного разу. Така собі абсурдність просякала з усіх історій. Вова — доволі артистичний чоловік сам по собі. Якби він народився у більш сприятливій місцевості, може, став би винахідником чи актором. Він весь час дуже запалювався, переказуючи свої бізнес-ідеї. Вони були наївними й дещо дитячими. Наприклад, по телебаченню дізнався, що у Фінляндії очерет коштує 20 євро за в’язку, і косив цей очерет усе літо з мужиками, накосив дуже багато, і постало питання: кому його продавати.

— Як переправити до Фінляндії?

— Виявилося, що, як завжди, все «схвачено». І переправити ніяк, а тому  продали місцевому фермерові за копійки. Далі була історія з дискотекою, яку він організував у парку, це навіть приносило йому якийсь невеличкий прибуток, доки не організував конкурс... стриптизу на цій дискотеці. Люди напилися сильно і роздяглися, а вдягатися назад не захотіли. Міліція ловила всіх голих до самого ранку! І бізнес прикрили... У різних формах це потім увійшло до фільму, це були певні епізоди, які неможливо було вигадати. Потім Вова підійшов до своєї найновішої бізнес-ідеї — побачив по телебаченню чоловіка, котрий викопав кістки німецького солдата, знайшов родичів у Німеччині і продав за купу грошей. Запропонував мені приєднатися до цього стартапу, купити металошукач і знайти родичів у Німеччині, щоб разом все це продавати. Взагалі мене це шокувало, не думав, що можна торгувати кістками, і як взагалі можна до такого додуматися... Тоді вирішив, що варто познімати дядю Вову, бо це непересічна людина. Поїхали у Херсон на Блошиний ринок, і виявилося, що 80% товару на ньому — або металошукачі, або те, що було знайдено за їхньою допомогою... Там були прекрасні діалоги. Якийсь час ми просто ходили за Вовою і збирали їхні історії, пригоди, міфи, яких там дуже багато.

І сама віра в те, що зараз щось викопаємо і розбагатіємо — це наш типовий стан свідомості. Всі щиро вірять, що на дні водосховища досі лежить золото Полуботка, його просто треба звідти дістати. І це розповідає кожен зустрічний — від мала до велика. Усі вірять, дістають досі залізяки різних часів, але золото   — поки що зась! Через деякий час зрозумів, що це абсолютно окремий світ, екзистенція, паралельна реальність, де всі речі виглядають інакше і є не тими, чим здаються. Сюди ж додалися розповіді про ті землі до того, як там постало водосховище. Це були райські місця — рибу не треба було ловити, її просто діставали, коли  зголоднів. Про те як уже збудували дамбу і з-під води визирали верхівки дерев і птахи прилітали гніздитися, але не знаходили знайомих місць для гніздування, і вони просто там гинули. Я ще в дитинстві бачив труни, які там спливали з розмитих кладовищ. Магнетична зона, перехрестя всіх доріг, війн, яку, врешті-решт, затопило водою, але там воно десь є. Все почало складатися в яскраву метафору, яку вирішили в певний момент зробити ігровою, тому що багато речей складно показати в документальному фільмі. Вова бачив міражі... Хотілося передати цю містику, відчуття того, як вони сприймають реальність. І от ми взяли цілі сцени того, що зняли, й почали виписувати сценарій.

— Це довга історія — від задумки до втілення, але настільки за останні кілька років змінилася ситуація, наше життя, світогляд. І на екрані не просто містична земля, а будні «сірої зони». В оці нові часи це було вашим завданням? Війни немає, але вона відчувається?

— Не думаю, що вона відчувається сильніше, ніж на сході. У мене радше відчуття Дикого поля, яке — як дно океану... Нагорі відбуваються якісь процеси, перетворення, як Вова наш каже: «Майдан був там, війна — там, а тут треба призвичаїтись...» Насправді, це підводне царство і є, в яке вони занурюються. Чи хто робить спроби звідти виборсатися, чи комфортно на цьому дні сидить, можна говорити довго.Коли знімали, нам потрібна була допомога поліції, щоб перекрити дороги, зняти проїзди. Писали офіційні звернення, не отримуючи жодних відповідей, намагалися зустрітися з начальником поліції — нічого не виходило. Через деякий час місцевий водій, який нас возив, сказав: «Вам треба йти не до начальника, а до чоловіка, який сидить у нього в приймальні. Не треба жодних хабарів, листів, просто проявіть свою повагу і попросіть його...». Виявилося, що це колишній начальник поліції, який не пройшов переатестацію, тепер він без офіційної посади, але все одно до його думки всі дослухаються. 

Там на всіх рівнях склалася паралельна реальність, неофеодальна, навіть, не знаю, як її правильно назвати. Це не так про війну, як про окрему планету, яка має мало стосунку до того, як ми собі уявляємо життя тут, у столиці. І декому в столиці не завадить це розуміти.

— А як ми уявляємо?

— Тут принаймні, якщо подзвонити у поліцію, то вони приїдуть. Тут якесь громадянське суспільство існує, під тиском громадськості відбуваються процеси, які можна назвати перетвореннями на краще.

ЯК СТАТИ АКТОРОМ?

— Акторська гра в фільмі дуже правдива, професійна, але відчувається ваше особисте вміння працювати з акторами. За яким принципом здійснювався відбір?

— Із професійних акторів там — Віктор Жданов та Христина Дейлик. Принципове рішення для мене — запросити Віктора на цю роль — бо він сам із Херсонської області. Шукав людину, яка може говорити так, як там, не виділятися з цього пейзажу.  Христина нещодавно закінчила театральний, це її дебют в кіно. Власне, у нас більш немає професійних акторів. Довго шукали Лукаса серед акторів, але це не просто акторська задача, це стан, в якому важливо перебувати.  Після серії кастингів навіть виникла думка, що Лукас має бути іноземецем, якщо це місія ОБСЄ. Але стало зрозуміло, що з іноземцем не зможемо говорити досить глибоко, бо для нього видима тільки поверхня тутешнього життя. Для нього треба було б занадто багато пояснювати. А тут цікаво, що діалог відбувається між громадянами однієї країни, які  живуть на різних планетах. Виникла ідея покликати Сергія Степанського, який завжди мріяв бути актором, але у свій час вирішив вступити на звукорежисерський і зробив чудову  кар’єру   — зараз він один із кращих звукорежисерів в Україні. Зустрілись на кастингу, в нього переконливо вийшло практично одразу. Ми давно знайомі, і в цьому була величезна перевага —  спільний досвід, друзі, розчарування, успіхи. Багато речей не треба пояснювати, щось можна просто згадати. Тобто, легше направляти людину, пояснювати, що герой відчуває в цей момент, бо людина близька тобі. Таким чином  склалася історія із головним героємА всі інші герої — місцеві жителі. Акторами займалася Таня Симон, режисер за освітою, у неї є дуже гарний короткий дипломний фільм «Хлам». Вона — асистент режисера по роботі з акторами на «Вулкані» і дуже багато речей робила сама. Приводила у кадр неперевершених людей. Наприклад, водій автобуса на автостанції, вона його просто вхопила з масовки, привела за руку. Людина почала говорити таким прекрасним матом, який в її вустах не звучав брутально. Це був мелодійний і чарівний мат, причому кожен дубль все красивіший і красивіший. Так можна розповісти майже про кожного.

ШУМИ, МУЗИКА ТА СПІВИ

— Дуже органічний образ у фільмі — музика в поєднанні з шумами та хоровим виконанням. Як прийшло таке рішення?

— Музику написав Антон Байбаков. Ми знайомі з першого курсу інституту, багато працювали разом. В «Українських шерифах» створили багатсько треків, врешті-решт, у фільм не ввійшло жодного. Лише в трейлер. Антон був дуже засмучений з цього. Коли підійшли до роботи з «Вулканом», сказав, що в цьому фільмі музика має звучати безперервно, тому що я так більше не можу... Антон якраз закінчив роботу над «Небувалим походом». Він перебував у симфонічному стані, зробив перші ескізи прологу, там було сказано все. Після цього можна було фільм не дивитися, тому що він досяг піку, катарсису, і це було дуже красиво, але занадто потужно. Почали багато говорити і шукати якийсь ключ до розуміння, як це має звучати. Все-таки естетика самого фільму дуже аскетична: штатив і ручна камера — прості мізансцени, і хотілось би, щоб так само звучало в музиці. Багато було написано, сподіваюся, коли-небудь буде можливість це видати. Але у мене йокнуло в серці, коли почали думати навколо цього хору-міражу міражу із села Милового, який то з’являється в степу, то щезає. Село затоплене, вже і в живих нікого немає з цих людей, а хор є. Ми взялися за цей хор, почали його розбирати на голоси. З’явилося соло, так склалася вся партитура, врешті на фінальних титрах хор звучить у чистому вигляді,  вони  співають «Пливе човен...».

КОПРОДУКЦІЙНИЙ ДОСВІД

— Як працюється в продюсерському кіно? Які перспективи копродукції? Чи здатне наше кіно влитися у світовий, європейський кінопроцес?

— Основна школа для мене була — «Українські шерифи». Копродукція — Україна, Латвія, Німеччина, і в кожного продюсера із цих трьох країн було своє бачення та побажання до фільму. Врешті-решт, відправили фільм на Work-Shop, який допоміг його закінчити. Це була школа, куди запрошуються визнані експерти в галузі монтажу, піару, промоушну. Ми зробили те, що називається package (пакет), знайшли форму, в якій фільм відповідав критеріям картини з міжнародним потенціалом. Коли його структура максимально зрозуміла, головні герої експонуються із самого початку і є низка речей, які допомагають глядачеві зайти в цю історію. Це була величезна школа, місцями травматична, але зміг уберегти те, що важливо для мене. Прийшло розуміння того, як, що, для чого це потрібно.

У випадку з «Вулканом» було легше — я вже розумів певні речі на етапі роботи над ним. Можу сказати, якщо три-чотири роки тому для України копродукція звучала як щось дуже екзотичне й виняткове, то зараз таких копродукцій відбувається багато. Продюсери і їздять на великі фестивалі, комунікують, вчаться це робити. У творчому плані мені досі траплялися продюсери, які розуміли всю крихкість процесу — зламати чи нашкодити дуже легко, нам завжди вдавалося коректно вирішувати речі, які потрібні фільму. Складно говорити про якусь зміну в стосунках режисера і продюсера, я закінчив університет у часи, коли взагалі нічого не було. Робив свій дипломний фільм, і це, власне, був єдиний фільм, який зміг закінчити в інституті. Відбувся він тому, що ми вже, як студенти, почали робити комерційні роботи, були вже якісь гроші, щоб організувати свою зйомку. Знайшли стару, чорно-білу плівку в підвалах навчальної кіностудії, купили камеру, які продавали тоді всі старі оператори. Тобто не завдяки, а всупереч. Ми не отримали від інституту нічого крім проявки. «Таксист» — саморобний фільм. Треба було освоїти всі професії — від водія до художника з костюмів. Побувавши людиною-оркестром у кіно, зараз я не вимагаю неможливого: прекрасно розумію всі процеси — що потрібно, без чого можна обійтися і як звести все до розумного вигляду.

— Ваше кіно можна назвати жанровим? Який кіноряд ви продовжуєте?

— Може, жанр змалювання дійсності? Воно само так виходить. Немає бажання зробити так, як у когось. Мені дуже подобаються Луцик із Саморядовим і вся ця їхня «дурь», але це абсолютні 1990-ті, краще за них ніхто не зробив і не зробить. Хоча ідеї живі досі, це відбиток того часу. Дуже цікаві фільми Сергія Лозниці, хоч і зовсім інакший. Мене захоплює у людях і в моєму півдні, який знімаю весь час, — присутність дуже гарної самоіронії, а сприйняття цього світу не є абсолютно чорним. Тобто, крім цієї економічної безвиході й різних соціальних проблем, є стрижень  — у разі військової агресії вони цю землю будуть захищати. Я відчуваю, чому це відбувається. Адже під водосховищем є голка, могила Полуботка, чи що він там втопив, тому ці люди звідти не підуть. Якщо вони зберігають у собі оптимізм, я теж не можу робити безнадійні фільми про них. І — для них.