Петро ВЯЗЕМСЬКИЙ

(1792 — 1878)

Російський бог

Вам пояснення потрібне,

Що таке російський бог?

Знать, воно правдоподібне —

У тлумаченнях кількох.

Бог сніжниць, боліт стоячих,

Бог доріг пекельних, ох...

Станцій — клубів тарганячих,

Ось він, ось російський бог.

Бог голодних та холодних,

Убогих бог — не двох, не трьох,

Бог маєтків бездоходних,

Ось він, ось російський бог.

Бог тілес і дуп обвислих,

Личаків (одні на двох...) —

Лиць пісних, вершків закислих,

Ось він, ось російський бог.

Бог усіх з аннами на шиях,

Ситих слуг, хто ще не здох,

Дідича при двох лакеях,

Ось він, ось російський бог.

Бог наливок череватий,

Душ закладених — скількох?

Бригадир обидвох статей,

Ось він, ось російський бог.

Дурням слово — миле, гречне;

Мудрим — гнів, канчук, острог.

Бог усього, що недоречне,

Ось він, ось російський бог.

Бог усього, що з-за границі, —

Ананаси чи горох.

Бог скоромної гірчиці,

Ось він, ось російський бог.

Іноземців (не родимців!),

Вічних, як чортополох,

Бог — і насамперед німців,

Ось він, ось російський бог.

            1828

Михайло ЛЕРМОНТОВ

(1814—1841)

            Пророк

Відколи всеблагий суддя

Дар відання зіслав на мене,

В людських очах читаю я

Порочне, підле та злиденне.

Я проповідувать був рад

Любов і правду. До сумління

Взивав. Летів на мене град

Од ближніх дикого каміння.

Свою порфіру я роздер

І попелом посипав скроні,

В пустелі я живу тепер,

Кормлюсь з Господньої долоні.

Мені скорилося земне

Усе, що Божим є творінням,

І зорі слухають мене,

Сіяють радісно промінням.

Коли ж до міста раз чи два

На рік вступаю, скрізь за мною

Старі малим їдкі слова

Кидають з люттю навісною:

«Ось він увесь, як напоказ,

То приклад вам. Не зжився з нами.

Глупак, хотів запевнить нас,

Що Бог рече його вустами.

Дивіться, діти, ось пророк, —

Людський. Голодний, босоногий,

Дивіться, голий він і вбогий,

Усіма зневажений... пророк...»

Осип МАНДЕЛЬШТАМ

(1891 — 1938)

* * *

Холодна ця весна.

Безхлібний кволий Крим.

Як і за Врангеля,

на всім печать провини.

На дранті — клапті лат,

на стежці — кусні глини

І кисленький такий,

їдкий кусючий дим.

Та гарна все ж весни простора

й чиста даль,

Дерева, що з бруньок

вже вигнали оспалість,

Стоять, мов зайшлий люд,

і викликає жалість

Пасхальним бозна-чим

прикрашений мигдаль.

Природа ще свого не впізнає лиця,

Ще тіні від жахіть Украйни і Кубані;

Голодні на землі селяни бездиханні:

Пильнують хвіртку,

та не рухають кільця...

* * *

Живемо, під собою не чуємо ми

Ні країни, ні речень за крок між людьми,

А що вже піврозмовочки — згорбся,

Бо згадають кремлівського горця.

Його пальці, мов черви,

                                   товсті та масні,

І слова, ніби гирі пудові, ясні,

Тарганячі сміються вусища,

Блиском блиска халява — що ближча.

Довкола нього набрід тонкошиїх вождів;

Півлюдьми, півкаліками заволодів.

Хтось так нявка, хтось свище й курличе,

Тільки він лиш нюшкує і тиче,

Як підкову, клепа за указом указ:

Кому в дих, кому в лоб, в око — нараз,

Що не страта для нього — малина,

Та без меж — осетинська грудина.

Листопад, 1933

Максиміліан ВОЛОШИН

(1877  — 1932)

            Дім поета

Відчинено. Переступи поріг.

Мій дім відкритий для усіх доріг,

У келіях, де прохолодь вапняна,

Зітхає вітер, грима хвиль розкат,

Стихія прибережна та захланна,

Дух полину витає, тріск цикад.

А за вікном розплавлюється море,

Горить парчею, синню неозоре,

А пагорби обглодані з вершин

Колючим сонцем. Серебро полину

У шиферу окалину, у глину

Вп’ялось кудлатим заростом сивин.

Земля могил, молитов, медитацій —

Зростила при будинкові в тіні,

Скупий посів айлантів та акацій

Із тамариском надовкруж. Мені

За їхнім листям, шарпаним вітрами,

Скелястих гір зубчатий контур цей

Замкнув затору, мов строфу Алкей

Асиметрично-строгими рядками.

Тут — стик хребтів Кавказу та Балкан,

І побережжям цим дано убогим

Великий пафос лірики суміщень

З правіковічних днів, коли вулкан

Метав огонь із надр бездонних тріщин,

Кіптюжив смолоскипом небеса.

Он там — наскельний профіль нависа,

На ньому відображена подоба

(Мій лоб, мій ніс) — чим не моя особа? —

Немов готичний звершений собор,

Де кожен вилом гордий, ніби промінь,

Базальтовий костер, німотний хор

Мелодію камінну кида в стромінь.

Із сизої імли,з морських широт

Встає стіна... Легенду Карадагу

Не створить живописцева відвага,

Не висловить убогим словом рот.

Я різне бачив. Землі та споруди,

Пером і пензлем славив не одне,

Та це дихання не вмістить у груди,

Для цього слова горло затісне!

Заклепано язик вогненний плазми,

В застиглих надрах морок і зола,

Та пристрасть через судороги і спазми

Цю віковічну землю пройняла.

І пристрасть та ж, і той же дикий геній —

У зміні поколінь, борні щоденній.

І досі мої марять береги

Про ахеянські смолені струги,

І кличе мертвих голос Одіссеїв,

І кіммерійська непроникна мла

На всіх шляхах і долах залягла

Над пам’яттю недовчених спудеїв.

Напливи рік на сажень глибини

Начинені кремінням, черепками,

Могильників золою, кістяками,

В одне русло позносили дощі

І випали незграбні неоліту

І черепки тонких мілетських ваз,

І черепи якихось зайшлих рас

Обличчя стерто, від ймень — ні сліду.

Сарматський меч і скіфова стріла,

Герб Ольвії, скалки слізниць зі шкла,

Татарські глети зеленаво-бусі —

Сусіди ніжній венеційській бусі.

А в мурі прикордонного поста

Між квадрів, видобутих із надр пустелі,

Турецька візерунчаста плита

На пишній візантійській капітелі.

Яких відкладів у ѓрунтах нема

Для археолога і нумізмата —

Від римських блях

                        і грецького клейма

До ѓудзика російського солдата!

У складках моря, верствах кушпели

Людських культур не висихала плісня,

Столітній простір наростав, як пісня,

Допоки ми — Росія — не прийшли.

За півтораста літ од Катерини

Ми витоптали мусульманський рай,

Звели ліси, розкидали руїни,

Розграбували й розорили край.

Осиротілі, доживають саклі,

порубано, скорчовано сади.

Пропав народ. Мовчать джерела всяклі.

Без риби море. Чешми* без води.

Та лик заціпеніло-скорбний маски

Гомерову країну віднайшов,

І патетично, хоч розпався шов,

Зійшлись хребет, і мускули, і зв’язки.

А тіні тих, кого шукав Улісс,

Іспили крові, і вина, і сліз.

У літа недавні лютої негоди

Усобиці та голод, і війна,

Вогнем і сталлю хрестячи народи,

Весь старовинний жах підняли з дна.

У ці дні моя домівка бездиханна

Охороняла скривджених, як храм,

І відкривалась тільки втікачам

Рятунком від тюрми, петлі, нагана.

Червоний вождь і білий офіцер,

Фанати вір незмирених і сфер —

Шукали у поета, Бога ради,

Тепла і хліба, захисту й поради.

Я все чинив, щоб не могли брати

Себе згубити, знищити, звести,

І сам читав у стовпчиках кривавих

Своє ім’я у вироках-об’явах.

Але в ці дні доносів одмолив

Я сам себе і дім свій, наче грішник.

Не вкрала влада, враг не спопелив,

Не зрадив друг і виминув грабіжник.

Затихла буря. Догорів пожар.

Прийняв я в дім життя, неначе дар

Нежданий, даний долею моєю

Як знак, що я всиновлений землею.

Грудьми до моря, вікнами на схід

Повернута, мов церква, ця робітня.

І знов людські потоки від воріт

Течуть у двір від грудня і до квітня.

Увійди, мій гостю, скинь життєвий прах

І плісень дум біля мого порога.

Із глибини століть

тобі всміхнеться строга

Володарка-цариця Таїах.

Притулок мій убогий. Важко знов.

Але полиці книг стають стіною,

Ночами тут бесідують зі мною

Історик, і поет, і богослов.

А їхній голос, владний, мов орган,

Нечутну мову і тихенький шепіт

Не переб’є південний ураган,

Ні гуркіт хвиль, ні Понту грізний клекіт.

Мої ж вуста засклеплені. Дарма!

У нашім ділі кращого нема:

Із пам’яті читати, або зшитка,

Бо книжка — смертна,

вічна — слави нитка.

І ти, і я, усі ми мали честь

«Мир посетить в минуты роковые»,

Зіркішими зробитися, ніж єсть.

Я не ізгой, а пасинок Росії,

Я нині — докір їй тяжкий, німий,

Я вибрав сам пустельний скит тісний

Землею добровільного вигнання,

Щоб у добу брехні, падінь, розрух

В самотині виплавлювати дух,

Прийти до пізнання через страждання.

З уроків батьківщини научись,

Як Греція і Генуя колись,

Минуться так Європа і Росія,

І громадянських вихорів стихія

Розвіється. Новий закине вік

У життєві води інші мрежі-сіті.

Старіє все: людина, день і рік,

Лиш небо та земля — одні в цім світі.

Отак і ти минущим днем живи,

Свій синій горизонт благослови,

І схожим будь на вітер і на море,

Будь пам’яттю багатий, мов земля,

Люби далекий парус корабля

І пісню хвиль, що вийшли на простори.

Весь животрепет усіх століть і рас

Живе в тобі. Тепер. І повсякчас.

25 грудня 1926

Володимир НАБОКОВ

(1899 — 1977)

            Розстріл

Бувають ночі: ніби хмару,

В Росію сон страшний жене,

І ось ведуть мене до яру,

Ведуть, щоб убивать мене.

До крісла кинусь, що забуло

Давно підтримувати лад.

На мене наставляє дуло

Палахкотючий циферблат.

І затуляюсь, як умію,

Лице та груди бороню,

Та відвести очей не смію,

Зупиненого жду вогню.

Немов заклинило свідомість,

Але годинник час проб’є,

Щасливе вигнання натомість

Рятунок і покров дає.

Та, серце, чом ти рвешся в простір,

Де все направду — мар не мар:

Росія, зорі, ніч і розстріл,

І в білій черемшині яр...

1927, Берлін

* * *

Яким би полотном

не славлено батальним

Радянську, аж до рвот сусальну Русь,

Яким би власний жаль

не був мені безжальним,

Не поклонюсь і не змирюсь.

З мерзенністю, жорстокістю поводин

У німому рабстві, ні, о ні,

Ще духом я живий, розлукою голоден,

Поет по імені...

Кембридж (Масс), весна, 1943