Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Самотність на верхів 'ях

Поезія Ліни Костенко в часи «відлиги» і «заморозків»
30 липня, 2004 - 00:00

КНИГИ ОПАЛИМІ Й НЕОПАЛИМІ

1972 року у видавництві «Радянський письменник» мала вийти друком збірка поезій Ліни Костенко «Княжа гора», проте світу вона так і не побачила. Ця подія мала свою передісторію, і почати її варто здалеку.

...24 травня 1964 року, в дні, коли в Україні вшановували 150-ліття від дня народження Тараса Шевченка і 103-ю річницю повернення його тіла з Петербурга до Канева, у Києві було підпалено Державну публічну бібліотеку Академії наук УРСР. Зробив це співробітник бібліотеки В.Погружальський, який начебто мстився директорові. Злочинець мав дві вищі освіти й закінчив університет марксизму-ленінізму (!), але, як визнав суд, був людиною «морально ущербленою» і неврівноваженою. Отримав він за скоєне десять років, а заодно й славу Герострата доби космосу, атома й кібернетики. Процес над Погружальським набув широкого розголосу в світі; українські шістдесятники вважали, що в історії з пожежею не обійшлося без спецслужб, і трактували справу як політичну, оскільки знищено було саме відділ україніки. Постраждали архівні матеріали Центральної Ради, журналу «Киевская старина», Бориса Грінченка, спецфонди часів Миколи Скрипника, картотека... Всього вогонь знищив 600 тисяч томів! У дворі, між університетом і академічною бібліотекою, що на вулиці Володимирській, лежали купи обгорілих книг...

У вогні Погружальського горіли й поетичні збірки Ліни Костенко. В'ячеслав Чорновіл згадував, як поетеса показувала йому одну таку свою «обгорілу книжку», подаровану їй студентами, які розбирали недопалки (Чорновіл В. Твори: В 10 т. — Т.2. — К., 2003. — С.64).

Через кілька років після пожежі, десь на рубежі 1960—1970-х рр., пишучи свій історичний роман у віршах «Маруся Чурай», Ліна Костенко почала його розділом «Якби знайшлась неопалима книга»:

Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.
Горіли солом'яні стріхи над Ворсклою.
Плавились бані дерев'яних церков.
Вітер був сильний. Полум'я гуготіло.
І довго ще літав над руїнами магістрату
легенький попіл спалених паперів —
всіх отих книг міських Полтавських,
де були записи поточних судових справ.
Може, там була і справа Марусі Чурай?
Може, тому і не дійшло до нас жодних свідчень про неї,
що книги міські Полтавські «през войну под час рабованя
города, огнем спалени»?
А що якби знайшлася хоч одна, —
в монастирі десь або на горищі?
Якби вціліла в тому пожарищі —
неопалима — наче купина?

Важко позбутися думки, що ці рядки народилися з драматичних почувань поетеси року 1964-го, коли в Києві горіли тисячі українських книг...

Отже, про книги спалені, неопалимі й ненарожденні.

За рік перед пожежею в академічній бібліотеці у Києві ж таки мала вийти четверта поетична збірка Ліни Костенко — «Зоряний інтеграл» (з передмовою Степана Крижанівського). Проте світу вона так і не побачила, оскільки, не пробившись крізь цензуру, була розсипана. 1966 року у видавництві «Дніпро» мав вийти томик лірики Ліни Костенко в серії «Бібліотека поета», але й цього не сталося. Така ж доля через десять років спіткала й наступну книжку поетеси — «Княжа гора». Розповідають, що коли рукопис «Княжої гори» ще чекав своєї долі, у приміщеннях «Радянського письменника» спалахнув вогонь. Співробітники повибігали на вулицю, устигши схопити кілька рукописів, і начебто серед них були «Журавлиний крик» Романа Іваничука та «Княжа гора» Ліни Костенко (див.: Іваничук Р. Благослови, душе моя, Господа... — Львів, 1993).

Рукописи не горять? Можна тим втішатися, але краще б вони своєчасно стали книжками, були прочитані і стали живою часткою літературного процесу 1960—1970-х. Нині залишається тільки гадати, якою була б лінія творчої еволюції поетеси, якби це сталося. Вона надовго — на цілих шістнадцять років! — замовкла. Лише зрідка щось з'являлося друком. То в «Літературній Україні» чи «Дніпрі», то в московській «Юности», чи десь за кордоном, на сторінках мюнхенської «Сучасності», варшавського «Українського календаря»...

Але нових книжок не було. Принаймні в Україні. Ліну Костенко пам'ятали як авторку збірок «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958) та «Мандрівки серця» (1961). Присутність її особистості й поезії в Україні відчувалася багатьма. В очах сучасників вона була знаковою постаттю покоління шістдесятників...

ЗОРЯНИЙ ІНТЕГРАЛ

Сталося так, що хрущовську відлигу Ліна Костенко зустріла в Москві, де у 1951—1956 рр. навчалася в Літературному інституті. Перед тим було дитинство в учительській родині, яка до 1936 р. мешкала у Ржищеві, потім — «київська Венеція», перший вірш, «написаний в окопі», школа на Куренівці, літстудія при журналі «Дніпро», редагованому Андрієм Малишком, короткочасне навчання в педагогічному інституті... З педінституту імені М.Горького в Києві життєва дорога повела Ліну Костенко в літінститут імені М.Горького в Москві. Ще був живий Сталін. Як писав класик, «людина у сірій шинелі стоїть в зореноснім Кремлі...» Те монументальне стояння кремлівського тирана здавалося вічним, — аж поки не настала пора суспільного потепління, її початок був ознаменований громоподібною доповіддю М.Хрущова XX з'їздові.

З особливої атмосфери тих років і постало покоління шістдесятників.

Дух раннього українського шістдесятництва, без сумніву, був помітний і в невиданій збірці Ліни Костенко «Зоряний інтеграл». Реставрувати її можна хіба що гіпотетично; згадуючи твори поетеси початку 1960-х, що друкувалися в тодішній пресі. Особливо врожайним був рік 1962: добірки віршів з'явилися в «Літературній газеті», журналах «Прапор» та «Вітчизна» — всього близько тридцяти поезій! Більшість із них після того не передруковувалася, виняток Ліна Костенко зробила лише для кількох («Біла симфонія», «Іма Сумак», «Смертельний падеграс» та ще деякі).

Центральний мотив у її поезії тієї пори — вибір долі, естетичне і моральне самовизначення. Все, що з цього приводу було тоді написано Ліною Костенко, — то її МАКСИМИ. Поезія — це Доля, за яку «треба платити життям». Звідси — апологія самодостатності поета (на зразок пушкінського: «Я сам свой высший суд»), різке протиставлення себе «лицарям кон'юнктури», «дріб'язку строкатому, який міняє шерсть залежно від погоди», «тлінним речам», себто славолюбству і вигоді. Як спостеріг Леонід Новиченко (чия ґрунтовна рецензія на збірку «Мандрівки серця» була вміщена на сторінках «Літературної газети» 26 січня 1962 року поруч із поетичною добіркою Ліни Костенко), «сповідь» у Ліни Костенко легко переходить у «проповідь». Самовизначення її ліричної героїні відбувається в полеміці. Іронія, сарказм, дух інвектив, категорична афористика, якою нерідко вивершується поетична думка, — все це є в бойовому арсеналі поетеси.

Взагалі, загострений драматизм світовідчування — чи не найбільш характерна риса її Музи. На що вже ідилічна, здавалося б, картинка малюється у вірші «Дощі», в якому йдеться про веселі бешкети дітлахів, захоплених зненацька теплою літньою зливою, — а й він завершується несподіваним дисонансом, протиставленням маленької сільської ідилії — і просто-таки вселенської тривоги: «Так невже ж під багряним сонцем — / благодатні брати океанські — / ці дощі, отруєні стронцієм, / засвистять, як стріли поганські?!» Вельми характерний перехід! Подібною несподіванкою закінчується й вірш «Чумацький віз» із його неоромантичним протиставленням будня і Мрії (чумацький віз — і Великий Віз на небі).

Справді, гармонія являється поетесі «крізь тугу дисонансів», як написала вона у вірші «Смертельний падеграс»...

Є в корпусі лірики Ліни Костенко початку 1960-х і вірші «про любов». У них, між іншим, теж пронизливо звучать драматичні нотки («Гуде вогонь — веселий сатана», «Біла симфонія»).

Ще одне джерело драматизму — комплекс переживань, пов'язаних із долею українського в Україні: мови, національного самоусвідомлення, гордості й гідності. Ці мотиви є у вірші «Іма Сумак» (з характерною для Ліни Костенко грою алюзій!), є вони і в поемі «Зоряний інтеграл».

Поема ця мала дати назву «розсипаній» збірці 1963 року. У 1968 р. її надрукувала мюнхенська «Сучасність», проте писалася поема явно раніше. До свого «Вибраного» (1989 р.) Ліна Костенко включила тільки невеликі фрагменти цього твору, до того ж — грунтовно перероблені, адже чвертьстолітня дистанція не могла не позначитися на його авторській самооцінці.

Поему «Зоряний інтеграл» краще читати поруч із віршами Василя Симоненка й молодого Івана Драча, циклом «Людина» Едуардаса Межелайтіса, поезіями геніального вірменина Паруйра Севака з його збірки «Людина на долоні». Так гостріше відчуваються ті струми часу, які на початку 1960-х визначали певні смислові домінанти в поезії, яку тоді називали радянською. Ось кілька з цих домінант.

1. Футурофілія. Сучасність сприймається як пролог до майбутнього, а життя — як грандіозна будова. В основі світопочування ліричної героїні — історичне нетерпіння, пов'язане з тим-таки «світлим майбутнім», яке на початку 1960-х «керівною і спрямовуючою силою» в СРСР малювалося як близька перспектива. «Комунізму далі видні», — писав Павло Тичина, відгукуючись на прийняття XXII з'їздом КПРС програми розгорнутого будівництва комунізму. Частина українських шістдесятників переймалася тоді цілком щирими мріяннями про прийдешній день, вільний від сталінської скверни. Звідси — настрій святковості й патетика. «Філософи пояснювали світ. Такі ось хлопці світ цей перероблять», — радіє героїня поеми «Зоряний інтеграл». Її тішать енергія й інтелект молодого робітника, який уособлює будівничі сили суспільства, націленого на велику мету. Оживає «сліпе містечко»; прокладаються телефонні лінії й водогони; юнак-робітник поетизується як символ епохи... Все це дуже нагадувало б плакат хрущовської доби, якби надмір патетики не гасився в Ліни Костенко ліричним струменем. «Крутоплечий хлопець», у якого лоб — «соняшний зеніт», в потоці ліричних рефлексій героїні поеми певною мірою «оживлюється», хоча набути індивідуалізованих рис так і не встигає.

Досить високий пафос мріянь у Ліни Костенко урівноважується гострим відчуттям отієї самої скверни, від якої слід очищати майбутнє. Мажор переривається драматичними згадками про «вороння над Україною», про 33-й і 37 йроки, а також інвективами, адресованими кон'юнктурним митцям і всіляким «вірусам трутнів» уже нових, постсталінських часів... По-своєму типова для поезії Ліни Костенко неоромантична колізія між «сузір'ям Ліри» — і «головою Дракона», себто — між вабливою мрією і дисгармонійною дійсністю!..

2. Людиноцентризм. Початок 1960- х в українській літературі був прикметний утвердженням нової якості гуманізму. Горезвісній «теорії гвинтиків» шістдесятники протиставили ідею самоцінності людського «Я». «Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це, чи ні?», — запитував в одному з віршів Василь Симоненко, наголошуючи на неповторності кожного із сущих на землі. У Ліни Костенко — та ж нота: її футурофілія тісно пов'язана зі сподіваннями на початок «епохи гуманізму», із по-максималістськи загостреним відчуттям взаємозв'язку «людина — народ». Дужим є той народ, який складається не з гвинтиків, а з яскравих і самодостатніх одиниць. Звідси й смислове наповнення образу «зоряного інтегралу»: «з суми безконечно малих виникає безконечно велике...»

Поетика шістдесятників передбачала гіперболізацію. Маленька людина підносилася на п'єдестал. Як ось у раннього Івана Драча:

Поорані віком смагляві лиця:
Горпини і Теклі, Тетяни і Ганни —
Сар'яни в хустках, Ван-Гоги в спідницях,
Кричевські з порепаними ногами...

Звеличення простої людини, про яку Симоненко писав, що вона і є найскладніша, знаходимо і в поемі Ліни Костенко. Образна мова тут із того ж патетично-гіперболічного ряду, що й у Драча (селяни, батьки молодого робітника, наприклад, порівнюються з каріатидами й атлантами, які тримають «на собі світ», та й дід Мусій згадується як «гранітний Атлант»...)

3. Космізм. Поема «Зоряний інтеграл» залишає відчуття велетенських історичних дистанцій, мало не космічних вимірів того дійства, в епіцентрі якого перебуває лірична героїня. Природною є активність відповідної лексики: епоха, людство, планета, сонце, земля, сузір'я, майбутнє, світ... То був, окрім усього, «знак доби» перших космічних польотів і викликаного ними захвату. Розмах Ренесансу відчувався у хваленні творчих можливостей «нової людини» Едуардасом Межелайтісом:

Ноги мої о земну опираються кулю,
Руки мої на собі держать сонячне коло,
А між кулею й колом —
Між землею і сонцем —
Стою я...

(36. «Людина», 1961)

Ця книга-ода людині космічній (в моїй пам'яті вона залишилася в «ореолі» геніальної графіки Стасіса Красаускаса, який ілюстрував поезію Межелайтіса) в 1962 році була відзначена Ленінською премією. Знову — початок 1960 х, що для нашого контексту знаменно, оскільки йдеться про твори різних поетів однієї й тієї ж пори. Саме тоді І.Драч «вибухнув» поемою грандіозних метафор «Ніж у Сонці», в якій переймався тривогами за долю всієї планети (як і в Е.Межелайтіса, тут була й своя ідеологічна атрибутика: литовський поет робив акцент на тому, що його всемогутня «нова людина» — Комуніст; в українця ж Івана Драча поема завершувалася рішучою готовністю ліричного героя ціною власного життя врятувати поранене Сонце і тим самим виконати доручення Комітету порятунку Сонця, очоленого самим Леніним!).

А був же іще й «космічний» Микола Вінграновський, чий «поетичний космізм», кажучи словами І.Дзюби, «вів до землі та людини, а не від них, потрібен був для масштабної мови про свій народ, давав незвикло об'ємний і гострий ракурс бачення та осмислення людської історії, драматичних суперечностей буття, можливість згущеного відтворення сучасності» (Дзюба І. Духовна міра таланту// Вінграновський М. Вибрані твори. — К., 1986. — С.12).

Якщо існує така річ, як СТИЛЬ ЕПОХИ, то в поемі Ліни Костенко «Зоряний інтеграл» він відбився сповна...

4. Акцент на потребі національної гармонії. Майбутнє уявляється героїні Ліни Костенко вільним від усякої національної несправедливості, і вона говорить про це з особливим притиском, не остерігаючись ні «бронзи декларацій», ні рішучих інвектив:

Я люблю всі нації.
Я ненавиджу тільки одну націю
профанацію.
Ми не візьмемо її в комунізм.
Хай вона відійде вбік.
Час вішає на неї бубонці.
І коли вона йде,
уже здалеку чутно:
— Бережіться, йде прокажений!
Дезінфікуйте його слід.
Знищуйте віруси.
Врятуйте від них легені наших народів!
Ми знайшли спільну мову життя —
ми знайдемо і спільну мову мови.
Але перед цим кожна мова
повинна пережити свій розквіт,
не задихаючись від пилу,
який підіймають конкістадори міщанства.
Мати поезії мого народу,
А не жебрачка під тином власного двору!

Мине рік-другий — і Іван Дзюба напише свій знаменитий трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація?», в якому тривоги щодо профанації національної політики висловлювалися мовою логічних аргументів...

А загалом, я не знаю, чому збірка «Зоряний інтеграл» у 1963 р. була розсипана. Можливо, від поетеси вимагалося пожертвувати заради виходу збірки в світ якимись віршами, — вона в таких випадках не йшла на поступки. А можливо, комусь видався надто різким пафос очищення ідеалів, хоча йшлося, власне, про ідеали комуністичні, ленінські (звісно, в їхній особливій — навіть ідеалістичній! — «шістдесятницькій» інтерпретації), про те, що в часи «празької весни» буде названо соціалізмом із людським обличчям. Саме він, соціалізм із людським обличчям, був метою і бажаним взірцем. Далеко не всі шістдесятники ставили під сумнів сам суспільний лад, — багатьом із них ішлося власне про катарсис після трагедії сталінщини, про чистоту прапора...

Цікаво пригадати в цьому зв'язку опублікований московською «Литературной газетой» (14 травня 1964 р.) «Ответ клеветникам», авторами якого були Віталій Коротич, Іван Драч, Ліна Костенко та Євген Гуцало. Не вони, звісно, були ініціаторами тієї відповіді. Йшлося про статтю українки з Німеччини Анни- Галі Горбач в журналі «Остойропа» (ФРН), присвячену молодій українській поезії. У редакційній «врізці» повідомлялося, що західнонімецькій авторці «дуже хотілося б зробити з молодих радянських літераторів «бунтарів», які розходяться з «точкою зору партії», «ледве чи не бардів націоналістичної ідеології, які шукають сили народності в самобутньому старовинному селянстві».

Кожен відповідав так, як вважав за можливе. В.Коротич порівняв виступ «Остойропи» з поцілунком Іуди. Є.Гуцало просто і ясно дистанціювався від ідеологічних опонентів: «Ми по цей бік барикад, і «переманити» нас вам ніколи не вдасться». І.Драч доводив Анні-Галі Горбач, що його поема «Ніж у Сонці» — не «антикомуністична єресь» і нагадував, що в другій частині поеми «з'являється великий Ленін, який учить молодого героя правильно жити й діяти...

Ліна ж Костенко, згадавши «акул, які ховаються в тіні кораблів», і констатувавши, що стаття в журналі «Остойропа» — це продукція «застарілої пропагандистської машини», перевела дискусію з ідеологічної площини в творчу. Вона не погодилася з тим, що в назві її поеми «Чайка на крижині» заховано якусь символіку, а також розповіла про те, як розшукувала й видавала вірші вбитого на війні Володимира Булаєнка, який аж ніяк не належав до покоління тих, чиї твори на десятиліття затрималися в архівах... Ось, власне, і все. Вийшла полеміка по суті, без особливої риторики й заклинань... (Цікаво, між іншим, що саме завдяки Анні-Галі Горбач поезія Ліни Костенко наприкінці 1990-х «заговорила» по-німецьки)...

А через десять днів після публікації в «ЛГ» у Києві горіла підпалена Погружальським академічна бібліотека...

«ЩОСЬ У ЦЬОМУ РАЮ ВЖЕ НІЧОГО НЕ РОДИТЬ…»

Рубіж 1964—1965 років, судячи з усього, був для Ліни Костенко часом «переоцінки цінностей», причому цінностей світоглядних. Вона не належала до якихось дисидентських організацій, але коли в 1965 р. почалися арешти української інтелігенції, — підписувала протестні листи; коли у Львові судили В.Чорновола і його друзів, — була на процесі. «Ліна Костенко й Любов Забашта здумали... записати /вирок/, — згадував В.Чорновіл. — «Громадськість» буквально насильно відібрала в них ці записи. А ще Ліна Костенко після вироку кинула засудженим квіти. Квіти, звичайно, були негайно заарештовані, саму Ліну Костенко в сусідньому приміщенні «с пристрастием» допитали, але урочиста церемонія завершення закритого суду над «особливо небезпечними державними злочинцями», була геть зіпсована» (Чорновіл В. Твори: В 10 т. —Т.2 — С.121).

Український інтелігент — явище підозріле що в жандармські, що в кадебістські часи. Особливо якщо він, інтелігент, активний, помітний, талановитий. Талант же взагалі штука єретична. Зусиллями талантів твориться культура, а в історії України завжди виходило так, що з культурницьких прагнень нації проростали зерна прагнень політичних.

Чи ж дивно, що Ліна Костенко потрапила «під ковпак»?

Серед чинників, які зумовлювали підозріливе ставлення до неї з боку партійного офіціозу та спецслужб, був і той факт, що вірші поетеси друкувалися в закордонних українських виданнях. Таких, як пряшівська «Дукля», варшавський «Український календар» і — що найстрашніше! — мюнхенська «Сучасність». «Сучасність» тоді не можна було перевозити через кордон, це загрожувало ве-еликими неприємностями, оскільки часопис входив до переліку антирадянських видань. І все ж на його сторінках протягом 1960 хроків. дещо з нових творів «української радянської» літератури таки друкувалося, — зрештою, чимало! Редактор «Сучасності» Іван Кошелівець охоче віддавав журнальну площу для поезії Леоніда Первомайського і Миколи Бажана, прози Віктора Безрудька (повість «Нейтрино залишається у серці»), ба — навіть Юрія Збанацького. І звичайно, для письменників-шістдесятників — Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Голобородька, Ірини Жиленко, Ігоря Калинця, Віталія Коротича, Миколи Воробойова, Віктора Кордуна, Григорія Чубая, Василя Стуса, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Анатолія Макарова, Леся Танюка, Романа Андріяшика, Валерія Шевчука, Романа Кудлика, Оксани Сенатович...

А 1969 року у видавництві «Смолоскип» (Балтимор — Торонто — Париж) вийшла велика збірка Ліни Костенко під назвою «Поезії». Упорядкував її і видав той самий Осип Зінкевич, який у пізніші часи перенесе діяльність «Смолоскипа» в незалежну Україну й зробить чимало доброго для підтримки літературної молоді, а також для збагачення українського культурного ландшафту цінними виданнями. Вибрані поезії вийшли «без згоди і без відома автора», що й зрозуміло. О.Зінкевич вмістив під однією обкладинкою поезії з перших трьох збірок Ліни Костенко, а також практично всі її вірші, які друкувалися в періодиці до 1969 р. На жаль, чимало творів з'явилося на сторінках видання в... цензурованому вигляді: упорядник скоротив ті строфи й фрагменти, які промовляли про «радянськість» поетеси. Це було помічено не тільки на «цьому», а й на «тому» березі (див., зокрема, різку статтю Богдана Кравціва «Еміграційне видання поезій Ліни Костенко» — «Сучасність», 1970, № 3).

І ось настав рік 1972. У видавництві «Радянський письменник» (чи ж тільки в його стінах?!) вирішувалася доля збірки Ліни Костенко «Княжа гора». Збереглися внутрішні рецензії на рукопис, написані Миколою Бажаном і Леонідом Первомайським (див.: Ідеологія мертвеччини у війні з генієм //Молодь України. — 1995. — 29 червня). Визнані майстри не стримували свого захоплення прочитаним. «Мене вразила ця книга своєю силою, напругою, майстерністю, багатозвучністю... Органна многозвучність — так можна сказати про цю поетичну збірку», — писав М.Бажан. А Л.Первомайський порівняв свої враження від нових віршів Ліни Костенко «з тим потрясінням, яке пережив понад сорок років тому, вперше прочитавши для себе Павла Тичину «Плуг» та «Вітер з України»...

Втім, були в обох рецензіях і «але». Причому стосувалися вони не так поетичної техніки, як речей фундаментальних, власне — особливостей світосприйняття поетеси.

М.Бажан: «Напружено емоційна особистість поетеси пронизує, напоює всі вірші її. Їх не сплутаєш з творчістю будь- якого іншого поета, вони нерозривно зв'язані з найглибшими глибинами життя, свідомості і підсвідомості авторки, вони глибоко індивідуальні. Однак часто вони стають уже індивідуалістичними, пронизуються трагічністю і розпачливістю сучасного індивідуалізму, світогляду безрадісності і приреченості...»

Л.Первомайський: «Відбиток складного внутрішнього конфлікту лежить у ній (творчості Ліни Костенко. — В.П.) на поверхні. Часом навіть створюється враження, що поетеса навмисне загострює цей, не обов'язково неминучий, конфлікт, — тоді з'являються в її творчості речі по суті своїй суперечливі, хоч не ними визначається головний пафос «Княжої гори», книги яскравої, самобутньої, новаторської... Справді неперевершена самобутність і яскравість того нового довгожданного чуда, яким стає поетична мова в кращих творах Ліни Костенко, затьмарюється для мене загостреним індивідуалізмом, хворобливим самозаглибленням і відстоюванням в собі і своїй творчості пережиточних емоцій, приречених на неминуче відмирання...»

Тепер важко відповісти на запитання, чим саме були продиктовані ТАКІ застереження М.Бажана і Л.Первомайського (датовані, до речі, кінцем 1970 року.)? Вимога оптимізму, життєвого бадьору, примату колективістських почувань була обов'язковим складником уявлень про те, якою слід бути «радянській літературі». Зовсім скоро й самому Л.Первомайському — після появи його нової збірки «Древо пізнання» — доведеться прочитати судження критика (зрештою, цілком професійні й доброзичливі) про «неодмінний трагічний колорит» у багатьох віршах збірки, про «безрадісність» і «мужність... з болісно стиснутими устами»... Мовби повернулося бумерангом усе те, що зауважував Леонід Соломонович у «Княжій горі»!

Що ж, інерцію уявлень про належне в рецензіях літературних метрів не слід скидати з рахунку, але справа, думаю, не тільки в цьому. Як на мене, Бажан і Первомайський цілком щиро вважали, що поетесі не варто «зациклюватися» на дражливих, внутрішньо конфліктних моментах, на «пережиточних емоціях».

Про що, власне, йшлося? Бажан радив зняти такі вірші, як «Балада моїх ночей», «Райська елегія» та «Я пішла, як на дно». Ці вірші й справді не мали ніяких шансів бути надрукованими в книжці 1972 р. Не втримаюся, щоб не навести один із них — «Райську елегію» — повністю.

Зажурилася Єва, і Адам заклопотаний ходить,
і посивілі хмари висмикує Бог з бороди.
Щось у цьому раю вже нічого не родить,
Вже нічого не родить, тільки родять запретні плоди.
Бог трясе кулаками: та що це настало за врем'я?!
Кинеш оком з небес, а запретні плоди оніно!
Єва сушить узвар, Єва робить із них варення,
Засипає у бутлі, і вже шумує вино!
Бог їй каже: о жінко! Ти ж тільки слабке створіння.
Ти забула, що я унатурив тебе із ребра?
Не скузуйся зі мною, бо із того варіння,
Бо із того варіння не буде тобі добра.
А вона йому каже:
— На те ж воно, Господи, й літо,
Щоб плоди достигали. І що ж ти створив за світ?
Ще ж немає ні людства, ні преси, ні головліта,
а цензура вже є, і є заборонений плід!
Бог тоді до Адама:
— Ти приборкай свою половину,
Бо ж, анахтемська віра, отак розпустилася, ич!
— Я б їй, Боже, зварив незапретну якусь картоплину,
так збутвіло ж усе. І не родить в раю ані гич.
І підкрався тоді до Адама Змій-Іскуситель,
підтягнув портупею та й муркоче ласо, мов кіт:
— Тут же є гнилички, тебе ж хоче спасти Спаситель.
Ну зірви, ну скуштуй хоч один незапретний плід!
Безпринципний Адам, хоч боявся божої довбні,
А сказав, потонувши по самі вуха в гріху:
— Коли ж, Боже, плоди незапретні — такі невоздобні,
і червиві такі, що тільки й сказати: тьху!
— Так за те ж, що ви їли плоди запретного древа,
Покараю вас тяжко і безсмертія вам не дам!
Чимчикує із раю репресована Єва...
І трюхикає вслід «поражонний в правах» Адам...

Картина раю, в якому «вже нічого не родить», а якщо якийсь плід і з'являється, то відразу стає запретним, змальована Ліною Костенко так, що вся ця стара-нова біблійна історія про «репресовану Єву» виглядає як автокоментар поетеси до всього, що визначало її власне становище на межі 1960—1970-х років. Сарказм в «елегії» Ліни Костенко має своїх адресатів, до яких легко відшукати відповідники в українській дійсності часів пізнього Шелеста. Є тут всесильний Господь із його досадою, гнівом і навіть намаганням вплинути на Єву через застраханого Адама; є Змій- Іскуситель із кадебешними манерами (та ще й із архаїчною портупеєю!); є сумирний, «розполовинений» Адам... А чого варта сама Єва, яка варить із «запретних плодів» варення, робить вино й узвар! Цілком несподіваний поворот у прадавній історії про вигнання з раю...

Мотив змертвіння живого є і в «Баладі моїх ночей», тільки тут домінує не сарказм, а трагічна печаль, оскільки йдеться про вічний поєдинок Дон Кіхота — і «злого чаклуна», поєдинок, у якому Дон Кіхот зазнає поразки. Поетеса зводить у гострому конфлікті лицаря й отару, і тим посилює драматизм:

Стугнить земля. Ідуть великі юрми.
Ти думав — люди, глянув — барани!
Ти їм на поміч, лицар-недотепа.
Ти їх рятуєш, а вони у крик.
Ех, Дон Кіхоте, їм же не до тебе.
Не заважай іти їм на шашлик.

Схожого Дон Кіхота, якого не розуміє натовп, колись можна було зустріти в ранній повісті Юрія Яновського «Байгород» (1926 р.). Тільки в Яновського на першому плані — рефлексії ідальго, в Ліни Костенко — гірка іронія на адресу юрми, яка не відає, що творить...

Згадаймо ще раз Бажана і Первомайського, які дружно закидали поетесі індивідуалізм. Справді, про Ліну Костенко можна сказати словами Д.Донцова з його статті «Поетка українського рісорджіменто (Леся Українка)»: «Її герої не маси, а одиниці». Паралель «Ліна Костенко — Леся Українка», яка щойно виникла, глибоко закономірна. Адже і в Ліни Костенко тієї пори, яка нас цікавить, виникали подібні неоромантичні протиставлення героя і натовпу. І я не можу сказати про індивідуалізм Ліни Костенко краще, ніж сказав Микола Зеров про індивідуалізм Лесі Українки. «Її індивідуалізм — бурхливий протест проти кволості й дрімливості громадянства, проти його невільницького духу й пасивності, — писав М.Зеров. — ...А її самотність на верхів'ях, далеко «від пахощів облесливих долин», то самотність творця, що в горах повинен, як Заратустра, передумати всю свою мудрість, щоб у належний час понести її в долини, віддати людям.

А що у Лесі бували часом індивідуалістичні настрої, що її зброя оберталася проти громадянства, що вона ставала на прю з ним, — то це звичайне явище, коли «ватажок», поет чи мислитель переростає своє оточення, убоге, безсиле, не розвинене естетично, не піднесене культурно. Коли «провідники» бачать те, що має прийти, але повести маси за собою не можуть, бо в розвитку самих мас немає для того «відповідних передумов» (Зеров М. Леся Українка //Зеров М. Твори: У 2 т. — Т.2. — К., 1990. — С.400).

Сказано бездоганно точно — так, наче Зеров читав Ліну Костенко, в тому числі — і її вірш «Я пішла, як на дно». Такі вірші пишуться в час відчайдушної самоти, максималістських рішень, зціплених вуст і тріумфу гордості-гордині. Проте то лише позірна самотність! Адже «самотність на верхів'ях» насправді є напруженим діалогом — олімпійським діалогом із великими. У Ліни Костенко завжди вистачало таких співрозмовників, недарма ж у її поезії «оживають» Сковорода й Шевченко, Пушкін і Ван- Гог, Галілей і Ліст... Леся Українка в цьому ряду займає особливе місце; вона — найбільш «сродна» душа…

Нового директора видавництва «Радянський письменник» Анатолія Стася, який якраз у розпал скандалу зі збіркою «Княжа гора» змінив на цій посаді Анатолія Мороза, мистецькі тонкощі не цікавили. В той час в письменницьких колах «гуляв» афоризм Василя Козаченка, одного з керівників Спілки: «Мені аби ідейно, все інше до с…ки». Стась ретельно тримався цього правила: стеріг, щоб «запретні» плоди не пішли в люди. Тому й шпиняв поетесу за «вульгаризацію історії», за намагання (нібито) «стусати лобами народи», за рядки, в яких йому бачилися двозначності… А йшлося вже й не про рукопис — про верстку підготовленої до видання книжки!

Ліна Костенко з тим усім не погоджувалася, вважаючи претензії видавництва «необ'єктивними, надуманими, неаргументованими» (як повідомляв у своїй доповідній записці заввідділом поезії Юрій Петренко). Ба вона навіть зверталася до керівництва Спілки письменників з проханням ознайомитися з версткою і висловити свою думку про «Княжу гору». Керівництво ж в особі Ю.Смолича вмило руки. Завершилося все доповідною А.Стася, яку він адресував відділу культури ЦК КПУ. Тепер Стась писав уже навіть не про «тенденцію індивідуалізму, пересад суму та безнадії», а про те, що більшість творів із рукопису збірки Ліни Костенко мають «відверто антирадянський та пронаціоналістичний характер» і що видавництво готове розірвати угоду, укладену з авторкою 17 вересня 1971 р.!

Таким чином на збірці «Княжа гора» було поставлено «хрест». Що ж до рукопису віршованого роману «Маруся Чурай», який поетеса подала до «Радянського письменника» в 1972 р., то він, писав А.Стась, ще має почекати вирішення своєї долі…

Починалися нові поневіряння нової книги, які триватимуть цілих сім років. «Маруся Чурай» змогла побачити світ тільки в 1979-му… А поетесі залишалася самотність. Самотність на верхів'ях…

Володимир ПАНЧЕНКО, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments