Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Саркофаг і купол

2 червня, 1999 - 00:00


У великому древньому соборі в центрі Тернополя, який у народі здавна називають Домініканським, декілька років стояли риштовання.

Подейкували, що в храмі трудиться якийсь художник із Києва. Нещодавно риштовання зняли, і всі побачили надзвичайно красиво розмальований купол. Чисті світлі барви, безліч образів, які зливаються у складну й витончену образотворчу симфонію. Автор розпису — Георгій Журавський. У минулому в нього навчання в педагогічному та художньому інститутах, робота в Художньому фонді й видавництвах, виставки, квартира в столиці. Все це він залишив і оселився в Тернополі, щоб розписувати храми.

Не без великих зусиль мені вдалося умовити художника дати інтерв'ю. Георгій Іванович не хотів говорити про себе і спочатку скептично поставився до моєї журналістської цікавості.

— Багато хто вважає розпис просто прикрасою храму, а як ви ставитеся до своєї роботи?

— Розпис у церкві з погляду художника — живий художній організм, котрий має величезну силу впливу на психіку людини.

А от ставлення до церковного декору лише як до прикраси страшенно спрощує цю надскладну справу, породжує море халтури. Це приблизно те саме, що вважати шедевр архітектури тільки навісом від дощу.

Коли я починав працювати в церкві, неможливо було дістати навіть Біблію, не кажучи вже про мистецтвознавчі дослідження з цього питання. Мова ж іде про найскладніше ансамблеве мистецтво, яке умовно можна назвати розписом або церковним декором. Тут своя специфіка. Інтуїція, знання різних теорій, історії і практичне уміння зливаються тут в єдину систему. Це не можна зрозуміти заочно, не підіймаючись вище письмового стола, не ризикуючи життям, не жертвуючи часом, спокоєм, здоров'ям. Знання приходить як нагорода за каторжну повсякденну працю з пензлем у руках, сам на сам із білою поверхнею стіни десь високо під куполом храму.

— А яке ваше ставлення до мистецтвознавчих рекомендацій?

— Церковна творчість цілком спирається на традицію, що йде з глибини віків. І художник просто зобов'язаний досконало знати всі тонкощі історії мистецтва від наскельних розписів до дня сьогоднішнього, від Китаю — до Патагонії. І в цьому мистецтвознавство може допомогти. Однак будь-який теоретик відповідає на запитання «що?», «де?», «коли?». Практик же повинен досконало знати відповідь на питання «як?». Бачити — ще не означає розуміти. Ось це «як?» у церковному мистецтві передавалося безпосередньо з рук у руки, від майстра до учня, як дорогоцінна посудина. Оскільки традиція перервана, все треба починати заново. І доки не напрацьовано практичного досвіду такої творчості, будь-які мистецтвознавчі узагальнення будуть не дорожчі від мильної бульбашки.

— А в чому особисто для вас полягає головна складність вашої професії?

— Напевно, в тому, що цю велику науку доводиться осягати самому, працюючи за вчителя й за учня. Тому малювання треба поєднувати з дослідницькою роботою. Тобто з ранку до вечора працювати на риштованнях, а вечорами й у вихідні дні аналізувати принципи зв'язку архітектури й живопису, вивчати філософію релігійної творчості, історію Церкви, символіку, психологію сприйняття тощо. А це купи опрацьованих книг. І, звичайно, треба читати Біблію.

До того ж, доводиться бути свого роду диригентом оркестру, в якому роль інструментів виконують різні засоби художньої виразності. Не вміючи, скажімо, ліпити чи позолочувати, ви не зможете ввести в декор ці елементи — і ваш оркестр звучатиме бідніше.

— А такий божевільний життєвий темп вас не стомлює?

— Тут дуже важливо жорстко запрограмувати своє життя на декілька років наднапруження. Щось на зразок багаторічного марафонського забігу. Треба вміти працювати без вихідних, не хворіти, не боятися висоти, малювати в спеку і холод. Іноді не обійтися без прямо-таки циркових трюків. Наприклад, треба пройти вузьким виступом на рівні 6-поверхового будинку. Без страховки. Або цілими днями безперервно малювати, балансуючи на вузькій дошці десь під куполом. Знадобляться і досить прості, але дуже важливі житейські навички, адже художник, який не вміє як слід забити цвяха, на риштованнях являє небезпеку для себе й інших.

— Наскільки тісно, на ваш погляд, мистецтво взагалі пов'язане з релігією?

— Цілим поколінням прищеплювалася примітивна думка, нібито мистецтво не мало нічого спільного з вірою. Треба дуже хотіти бути сліпим, щоб не бачити очевидного: у всі часи в усіх народів мистецтво було сакральним, супроводило вищі духовні спрямування людини. Через Красу, за допомогою символів живопис поєднував індивідуальну свідомість з Абсолютною Істиною. І тільки будучи провідником між Творцем і людиною, мистецтво досягало своїх вершин, розцвітало на всю потужність.

На жаль, розрив віри й мистецтва — це давня біда, і не тільки наша. Протягом кількох сторіч мистецтво повільно змінювало свій вектор, його серце захворіло на прогрес та індивідуалізм. Сучасні рафаелі працюють у рекламі, шліфують форми модних авто і кросівок.

— Нині, коли в країні будується досить багато нових храмів, часто чути нарікання на невисокий рівень їхнього художнього оформлення...

— Оскільки справа ця, як я вже казав, для нас нова, то й виникає багато проблем. Неминучі поспіх, помилки, не вистачає художників-професіоналів. Тому часто-густо церкви стали розписувати інші люди: зоотехніки, сантехніки, спортсмени. Їхній головний козир — швидкість. Вони покривають фарбою величезні стіни в храмах швидше, ніж маляр, який себе поважає, фарбує паркан. За три місяці вони замазують площі, на які Мікеланджело знадобилося б п'ять років. Не витративши жодного дня на вивчення основ мистецтва, не маючи жодного поняття про професійну етику, ці халтурники непогано заробляють, діючи за принципом «час — гроші». Але в церковному мистецтві швидкість другорядна. Уявіть собі прискорену молитву, службу, спів... Адже ми чекаємо, коли дозріє яблуко, звариться борщ, виростуть діти. Той, хто замовляє роботу халтурникам, здається, не підозрює, що отримує не твір, а його видимість, муляж. Халтура на церковних стінах може підірвати авторитет Церкви більше, ніж атеїстична пропаганда.

— Георгію Івановичу, хотілося б усе-таки дізнатися трохи про вас як про людину. Наприклад, як ви зважилися кинути столицю і приїхати в провінцію?

— Є навіть така київська приказка: «Життя дане тільки один раз, і прожити його треба в Києві». Я поділяю пафос цієї крилатої фрази, адже сам багато років мешкав у Києві. Що й казати, в ньому особливий дух, особлива енергетика... Але Справа, якій я служу, не знає такого поняття, як провінція. Знаєте, до Неба — що від Тернополя, що від Козови (районний центр у Тернопільській області. — В. Д. ), що від Києва чи Парижа — однаково. У давні часи столичні артілі будівельників, художники, архітектори подовгу жили біля Храму, який вони будували. Для них саме в цьому місці проходила вісь світу. Заради цього можна пожертвувати столичними благами. Нічого не буває без жертв.

— Ви почали розписувати храми ще при радянській владі. Чи не боялися ви?

— Особисто я чекав чотирьох років ув'язнення... Робота була підпільною зі всіма емоціями та страхами, що випливали з цього. Вважалося, що немає більшого професіонального падіння, ніж малювання в церкві. Як художник ти ставав інтелектуальним бомжем, що зрадив ідеали мистецтва. Як громадянин ти ступав на шлях зухвалої конфронтації з державною ідеологією. Через ці причини декілька років я не міг нікому говорити, де працюю.

— Як до всього цього поставилася ваша дружина?

— Спокійно. А нині Роксана із цікавістю вивчає спеціальну теоретичну літературу й навіть робить для мене цікаві підбірки.

— І все ж, що послужило тим переломним моментом, після якого кардинально змінилося ваше життя?

— Ви, напевно, здивуєтеся, але осяяння прийшло після аварії в Чорнобилі. Ця страшна катастрофа була сприйнята мною як прорив до особистої свободи. Зі своєї ініціативи мені вдалося двічі побувати в зоні. І, до речі, я був просто вражений мужністю пожежників, які дезактивували четвертий енергоблок. Ось тоді я прийшов до висновку, що все, час настав... Внутрішнє рабство закінчилося. Ті, кого ми боялися, самі приголомшені справою рук своїх, їм немає коли, їм, що уособлювали владу, невдовзі самим доведеться шукати місце в житті. Вибух для мене освітив усю сміхотворність розміреного совдепівського ладу. Так званий прогрес показав своє істинне обличчя. Сподіваюся, саркофаг (назва симптоматична!) увінчав минаючу епоху торжества науки й техніки і відкрив новий час — звернений до людського духу. Зрозумійте, я не проти прогресу як такого, але я не сприймаю технократичного фанатизму. Я переконаний, що церковний ансамбль як історико-культурний феномен не менш складний і сильний за мірою впливу на людину, ніж атомний реактор. Уся ця технократична гонка, зусилля науки прагнуть створити комфорт для тлінного тіла. Тоді як Справа, якою займаюся я, спрямована на формування духу й пошук життя вічного.

Розмову вів Вадим ДИШКАНТ, Тернопіль
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments