Завтра в Київському Молодому театрі показують виставу «Синій автомобіль»
Сергій ВАСИЛЬЄВ, «День»
Трагікомедію Ярослава Стельмаха гратимуть втретє чи вчетверте у маленькому,
тісному й, підозрюю, задушливому зальчику. І все-таки, навіть ненавидячи
тісноту й задуху, варто відірвати себе від справ чи телевізора й подивитися
цей спектакль. Хоч би для того, щоб «протестувати» свою душу, перевірити,
чи не зачерствіла, чи не висохла вона остаточно.
Тут, щоправда, спочатку сльози можуть бризнути від реготу, бо актор
Олексій Вертинський у дусі завзятої арлекініади зображатиме класичного
писаку-драмороба, віртуоза кон’юнктури, що пече новий сюжет. І це, справді,
буде сміховинним забавним видовищем. Не тільки тому, що актор завзятий,
розумний і винахідливий. Внутрішньо рухливий, як мавпа. Власне, гримас
і кривляння він відважить публіці повною мірою. І навіть подекуди занадто
старанно натисне на педалі, аби довести її до кольок.
Напевно, у цьому є якась інтуїтивна мудрість. Бо треба вилити безглузді,
безтурботні сльози, аби потім, коли емоційний регістр вистави зміниться,
з куточка ока викотилася сором’язлива справжня сльоза. Та, що від жалості,
від співчуття. До когось абсолютно чужого, але тому — й до себе.
«Синій автомобіль», на мій, що абсолютно не претендує на об’єктивність,
погляд, — краща п’єса, написана в Україні за останнє десятиріччя. Вона
настільки добра, що жоден театр не знайшов у собі нахабства й сили її грати.
Це здається незбагненним, бо компанійський і чарівний Стельмах знає тисячі
методів, як примудритися й свіжонаписану драму або інсценізацію в театр
прилаштувати. «Синій автомобіль» загруз, як у пустелі. Все здавалося, ось-ось
станеться прем’єра. То Богдан Ступка мав намір репетирувати цей монолог,
то Богдан Бенюк до нього пристосовувався, то метушливий і тонкошкірий Валя
Троцюк. І все закінчувалося пшиком, безплідними розмовами та обіцянками.
Тут, звичайно, загадка. Елементарна, втім. Увесь «гріх» «Синього автомобіля»
в його немислимій, бентежливій безхитрості. Тут немає ніяких навмисних
просторікувань і піжонського філософствування. Тільки нехитра правда, настільки
сповідально особиста й беззахисна, що розгублюєшся, не знаєш, куди від
такої чужої туги й безвиході сховатися. Бо п’єса так лукаво збудована,
що ти, справді, іржеш через репліку, як останній бовдур, і раптом розумієш,
що регочеш не над якимось карикатурним персонажем, а над самим автором.
І не це погано — скільки разів, читаючи сучасні п’єси, ти заливався над
безграмотними перлами або жлобськими афоризмами, іронізував над потугами
драматургів на дотепність або громадянську сміливість. Тут інакше. Ти неначе
знущаючись висміюєш дитину, що склала першу риму або ж створила перший
натхненний малюнок.
Стельмах писав свій «Синій автомобіль» на початку 90-х, сповідально
викривши механізм фабрикації письменницької брехні, цинічного ліплення
кон’юнктури. У тексті багато знаків і прикмет часу, який ми вже встигли
забути, хоч і продовжуємо в ньому жити. Не в побутовому, зрозуміло, сенсі,
а в психологічному. Бо так само безпардонно брешемо, виправдовуємо дрібні
й великі капості обставинами життя, намагаємося видати копійчані ідейки
за золото істини, служимо позірному, шкідливому, неправедному.
І надто старанно забуваємо ті хвилини, коли ми були по-справжньому щасливі.
А значить добрі й безкорисливі, як герой спектаклю, що возив підлогою у
затишному дитинстві в будинку ще живих батьків синій іграшковий автомобіль.
Цю п’єсу не могли зіграти, бо безхитрість і простоту неможливо зімітувати.
Потрібна особлива акторська наївність, дитячість, якщо хочете, аби не збрехати
в цьому відчайдушно чесному, нашпигованому хохмами й ледве не клоунськими
репризами й водночас тужливому, як завивання над небіжчиком, монолозі.
Слава Богу, що в Молодому театрі з’явився Олексій Вертинський, який
у майже 40 років зберіг дитячу пустотливість, безтурботність і чистоту.
