Історія - найвищий учитель, в якого найгірші учні
Індіра Ганді — прем'єр-міністр Індії.

Сербські вечори

Сучасна драматургія почуттів на київському кону
27 лютого, 2009 - 00:00
У «ПРОФЕСІОНАЛІ» ВІДБУВАЄТЬСЯ ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПОЄДИНОК ДВОХ АНТИПОДІВ: ПИСЬМЕННИКА ТЕОДОРА ТЕЯ КРАЯ (ЮРІЙ ЯЦЕНКО) ТА ЕКС-СЛУЖАКИ ЛУКИ ЛАБАНА (ВОЛОДИМИР ПШЕНИЧНИЙ) / ФОТО НАДАНЕ ЦЕНТРОМ ІМ. ЛЕСЯ КУРБАСА У ВИСТАВІ «ПРОВИНА» ІСТОРІЯ БРАЦА (РОМАН БІЛЛЬ) І ГОЦИ (ЛІДІЯ ДАНИЛЬЧУК) Є ПЕВНИМ УЗАГАЛЬНЕННЯМ ДОЛЬ БАГАТЬОХ ЛЮДЕЙ, ПОКАЛІЧЕНИХ ОБСТАВИНАМИ... ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Інтерес українських режисерів і акторів до творів сербських авторів можна пояснити якістю текстів (збірник «Новітня сербська п’єса» виданий Центром театрального мистецтва ім. Леся Курбаса) і схожістю проблем наших двох країн, виявлених у тематиці п’єс. Ці твори умовно можна назвати драматургією почуттів розгубленості, відчаю та безвиході, які все частіше охоплюють людей у два останні десятиріччя.

ПОЧУЙ МЕНЕ

Вистава «Провина» Небойші Ромчевич (переклад З. Гук) уже в назві п’єси дає певне виразне посилання до дії, яка відбувається в Творчій майстерні «Театр у кошику» Центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса в постановці Ірини Волицької. У цій виставі лише дві дійові особи — Гоца (Лідія Данильчук) і Браца (Роман Білль), але їхня історія є певним узагальненням доль багатьох людей, покалічених обставинами, складністю відносин із зовнішнім світом, дисгармонією світу внутрішнього. Ці процеси стосуються різних країн, які пережили розвал імперій, розкол держав, які породили зміну пріоритетів, ідеалів, які порушили систему цінностей. Почуття провини й переживання героїв — глобальне відчуття відповідальності людини перед собою та оточуючими.

Інтрига сюжету розкривається поступово, і глядачеві стає ясно, що в ньому є ще одна дійова особа — дитина. Але це — невидимий співрозмовник героїв «Провини» і не лише невидимий, але й безсловесний, оскільки десятирічний син Гоци замовк після того, як його батько повісився. Останньою краплею відчаю, який штовхнув його на цей крок, була відсутність грошей на купівлю кросівок, про які син мріяв. Від відчаю героїня вистави намагається забутися в обіймах іншого чоловіка, переконуючи сина, що Брац може стати новим батьком і зажити втрьох налагодженим життям. Але син мовчить...

Побудова мізансцен, прокреслена режисером, нагадує геометричну фігуру «трикутник». Дві його вершини — Гоца (Данильчук) і Браца (Білль). Говорячи з уявною дитиною, вони звертаються до зали для глядачів, роблячи публіку третьою вершиною цього психологічного трикутника, мовчазною й красномовною одночасно. Вистава «Провина» побудована ланцюгом епізодів із кінематографічними затемненнями (зміною кадрів), у яких через події сьогоднішнього дня розповідається про минуле. Мати та її коханець у бажанні розговорити дитину, заглушити власну провину. Вони винахідливі: співають і пританцьовують, до речі, роблять це чудово, приносять дитині подарунки, всіляко домагаючись почути від сина хоч слово, але все — марно. Акторське виконання вистави надзвичайно емоційне, з тонким психологічним малюнком настроїв, постійно балансуюче на грані внутрішнього стану очікування, надії, болю, розгубленості... Неможливість отримати відповідь від дитини перетворює розмову героїв на розмову з самим собою, зі своєю совістю, внутрішнім «я».

Певну зайву літературність невтішного життя режисер Ірина Волицька насичує дією. На уявному екрані осцилографа криві настрої героїв «малюють» нервовий і нерівний графік піднесень і спадів радості, гіпертрофованої ейфорії, за якими ховається відчай, неприйняття часу, крик про несправедливість буття та гіркоту від неможливості протистояти викликам обставин.

У виставі «Провина» немає оптимістичного фіналу. Не зумівши вивести зі стресу дитину, Гоца вирішує, що інший чоловік не врятує, і Браца йде. Знявши світильник з вірьовки, яка спускається посеред сцени, героїня немовби виправдовує цей можливий шлях — висяча петля, яка погойдується. А режисер залишає глядачеві право емоційного вибору... Світло в кінці тунелю у виставі є, але воно ледь жевріє, не зігріває й не дає надії...

ЖИТТЯ ПІД КОВПАКОМ

Схожа відсутність оптимізму і наявність жорсткої правди відчувається і в іншій сербській п’єсі — «Професіонал» Душана Ковачевича, поставленій в Академічній майстерні театрального мистецтва «Cузір’я» (переклад М. Василишин, А. Татаренко) режисером Божидаром Джуровичем (Белград) і сценографом Федором Александровичем. Тут історія майже детективна, творці вистави роблять натяк на жанр — «поліцейська комедія». Живе собі благополучний, успішний письменник-видавець Теодор Тея Край (Юрій Яценко), до нього приходить якийсь Лука Лабан (Володимир Пшеничний) і кладе на стіл рукописи. Призвичаєний відмовляти невигадливим графоманам, видавець відмахується, але виявляється, що в цих течках — його життя. День у день, рік у рік старанний поліцейський записував висловлювання письменника в різних ситуаціях. Приставлений держслужбами стежити за неблагонадійним літератором, поліцейський виявився творчо-винахідливим служакою і, розшифрувавши записи, переніс усе на папір. Так матеріали стеження стали зібранням творів окремо взятого життя. Якийсь окремий випадок стає узагальненням явища, так добре знаного тоталітарним суспільствам. Для Края—Яценка таке свідчення — цілковита несподіванка, він у розгубленості, навіть люті від усвідомлення свого життя під ковпаком. Між ним і поліцейським відбувається психологічний поєдинок, кабінет стає своєрідним рингом, а герої б’ють один одного... словами.

У постановці виразно відтворюється картина життя держави, де всі поділені на своїх і чужих, де неможливо знайти справедливість, де людина — гвинтик у механізмі системи, яка одним махом перемелює її, залізну, на порохняву, де влада спроможна забрати в людини все — матеріальне та духовне, саму людську гідність. А рахунок життя Края вийшов довжиною в декілька томів. Яким виразним характером виглядає втомлений служака, який чесно виконав свій обов’язок, який тінню прожив чуже життя. Скільки таких секретних працівників писали свої доноси і в колишній Югославії, і в колишньому СРСР... що примусило писаку принести свою «літературу» об’єктові? Можливо, совість? Афоризмом звучить фраза поліцейського: «Я не зробив зла більше, ніж міг!» І звичним жестом професіонала він виймає з сумки диктофон, навіть цю останню зустріч ним записано...

Алла ПОДЛУЖНА, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments