Україна — це вічність, не тільки сьогоднішня, але передусім майбутня й минула
Ярослав Стецько, український політичний та військовий діяч

Сергій ПIЛЮТIКОВ: «Для мене музика — шлях до самопізнання»

10 лютого, 2012 - 00:00
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

Поява Сергія Пілютікова в українській музиці наприкінці ХХ століття для багатьох була несподіваною і навіть загадковою. Історик за фахом, зі стажем роботи викладача в одній із харківських шкіл, він раптом буквально злетів на орбіту європейської авангардної музики. Як це часто трапляється, нашого композитора привели і показали в нашому ж культурному соціумі зарубіжні музиканти. Так, твір 28-річного Сергія Пілютікова журі, мабуть, найвідомішого європейського композиторського конкурсу Gaudeamus (Голландія) дібрало для виконання Xenakis Ensemble для фестивалю в Амстердамі, а один із найбільш розкручених авангардних ансамблів Ensemble fur neue Musik. Zurich відібрав його твір для «Днів нової музики» в Цюріху.

Твори Пілютікова зазвучали також на тих вітчизняних фестивалях, де лідирує творчість нового покоління. Музику українського композитора почали виконувати німецький Musik-Fabrik, Стокгольмський квартет саксофоністів, швейцарський Avalon-trio, Московський ансамбль сучасної музики, німецькі, американські, французькі, польські, японські солісти. На Батьківщині його твори грають кращі музиканти й оркестри. Переїхавши з Харкова до Києва, Сергій Пілютіков став одним із лідерів вітчизняного авангарду, очоливши Міжнародний форум музики молодих і створивши Ансамбль нової музики «Рикошет». Завдяки Сергієві українська культура одержала безцінну книжку бесід-роздумів з нашим видатним сучасником, композитором Валентином Сильвестровим «Дочекатися музики», яка вийшла у видавництві «Дух і Літера» («День» № 94, 2 червня 2011 р.).

«НЕОБХІДНО ЗНІМАТИ ВСЮ ОФІЦІЙНУ МІШУРУ І ДАВАТИ МОЖЛИВІСТЬ ПОБАЧИТИ, ПОЧУТИ, ВІДЧУТИ...»

Із надзвичайно цікавим Пілютіковим-співрозмовником відбулася, радше, бесіда, ніж інтерв’ю. Спочатку я попросила розповісти про його «швидкісне» навчання та осягнення надзвичайно складної музичної мови ХХ століття.

— Для мене, як і для багатьох композиторів, є важливою не стільки академічна освіта, скільки те, у кого ти навчався, хто твій Учитель, хто передав тобі, як кажуть у дзен-буддизмі, світильника з рук у руки. У дитячі роки я жив у Німеччині, — розповідає Сергій ПІЛЮТІКОВ. — І хоч батьки не музиканти (батько — військовий льотчик, мати — вчителька), мене віддали вчитися музики, інструмент — акордеон. Тоді було заведено, щоб діти вчилися володіти яким-небудь інструментом. У нас удома стояло піаніно, і хоч на ньому ніхто не грав, але батьки періодично запрошували німецького майстра його настроїти. Була велика пошана до інструмента і книжок, які ми сприймали як духовну цінність і пам’ятки культури.

Втім, моя класична музична освіта закінчилася дуже скоро. Мене більше цікавив футбол, а з 14 років я почав захоплюватися рок-музикою. Пристрасть до неї перейшла в любов до джазу, потім — до музики академічної, причому спочатку через зовнішній чинник. Я обожнював Бетховена: мене захоплювала не лише його музика, а й весь його вигляд: розпатлана шевелюра, промовисті очі. Для мене композитор узагалі був якоюсь містичною особистістю. Займатися композицією я почав самотужки, купуючи музичну літературу, підручники з гармонії, чим викликав глузування однокурсників істафаку: «Ось, мовляв, Бетховен!» Тоді мене підтримала лише моя дружина, вона сказала: «Займайся музикою, якщо ти так цього хочеш».

Якось я потрапив до джаз-клубу, де познайомився з композитором Олександром Щетинським (він старший за Пілютікова на п’ять років. — Л. О.). Розговорилися, і Олександр, мабуть, відчув у мені приховану енергію, бажання і завзяття. Запропонував займатися з ним, за що я йому дуже вдячний. До честі мого вчителя, він не брав ані копійчини за уроки, які іноді тривали годинами. Потім я вступив до його класу в консерваторію. Зараз бачу, що багато студентів, які закінчили виші й вивчили величезні обсяги зайвої інформації, насправді залишаються неосвіченими та безпорадними перед практикою творчості. Оскільки Олександр Щетинський був творчим композитором, то добре розумів, що потрібно давати учням, відсікаючи все зайве. Щотижня він вимагав від мене писати п’єсу, використовуючи певну техніку. Аби якісно виконати всі завдання, я займався щодня по вісім-дев’ять годин. Велику увагу ми приділяли технікам ХХ століття.

— Як ти думаєш, чому відомі західні музиканти звернулися до твоєї музики?

— Мабуть, тут є три складові. Однією з головних вважаю певне провидіння: так вийшло, що з величезної кількості нот, які приходять на міжнародні фестивалі, помітили саме мої. Друге: завдяки Щетинському я на той момент уже володів сучасною музичною мовою. І третє — найважливіше: в культурі Заходу сьогодні відбувається дуже серйозний пошук того, що ми називаємо банальним висловом «внутрішній зміст». Вони мають етикетку й обгортку, тобто професійну роботу, високе ремесло. А для нас важливішим є те, що міститься всередині. У нас композитори ближчі до загального розуміння музики як емоційного відгуку на життя, його події. Гадаю, там цього не вистачає, тому вони і звертаються до нашої музики: вона «торкає» тим, що музикантам треба не лише грати ноти, а й передавати певний драматичний процес, по-людськи зрозумілий та близький усім людям.

— Сергію, ти хочеш сказати, що українська музика не вписується у формат загальноєвропейської музики?

— А ми й не повинні вписуватися. Наша музика настільки якісна, глибока, настільки самостійна і перспективна, що ми просто повинні її пропонувати. Ти ж сама знаєш: приїжджають до нас зарубіжні ансамблі, дивуються і нарікають: як же ми раніше не знали про вашу музику!

— Чим же все-таки вирізняється українська музика в контексті сучасної культури?

— Дуже важливе питання. Наша музика мелодійна в найширшому розумінні і лінійна по суті, на відміну від західного вертикального мислення. Наприклад, українські пісні: велика частина з них починається вигуком «Ой!» або «Гей!», і далі звучить мелодія. Цей вигук — емоційний відгук на те, що вже було, що вже сталося і пережито, чи то трагічна подія, чи то радість або відчуття любові. Тобто кожен народний твір — не вигадана історія. Ось ця пісенність та мелодійність абсолютно унікальні. І наша сучасна, нова або авангардна музика у своїй основі все одно мелодійна, і це завжди відгук на пережите.

— Чому ж українська музика не звучить у світі на повну силу?

— А ось це проблеми тих організацій, які повинні цим займатися. У нас вони не працюють. На Заході їх безліч — тих, які займаються обгорткою та етикеткою. У кожній країні діють цілі структури, які замовляють композиторам музику, організовують їхні концерти, записи, друк, рекламують, просувають в ефірний простір, контролюють дотримання авторських прав, видають гранти тощо. У нас, на жаль, немає нічого подібного. Це випливає, вочевидь, із того, що для нас зміст був завжди важливіший за те, у що і як його загортають. А ось якраз цього не соромно б і повчитися!

— Але ж в Україні існує чимало структур, покликаних займатися культурою!

— Складається думка, що творчі процеси існують самі по собі, а держава не знає ні про них, ні про творців цього процесу — це її просто не цікавить. Люди, які належать до таких організацій, скажу жорстко, насправді не люблять української культури, хоча в усі рупори кричать, що вони «щирі українці». Не треба займатися шапкозакиданням, а треба хоча б знати, що і хто у тебе є, пишатися цим і любити по-справжньому.

Більшу частину свого життя я прожив у східних областях України, і коли чув з високих трибун, що Шевченко — великий поет, сприймав його формально. Але одного разу Валентин Сильвестров прочитав мені вірші людини, якій боляче і яка вся понівечена душевно. Коли я це почув, у мене все перевернулося. Поет зійшов для мене зі свого офіційного постаменту, і з’явилася жива людина, яка розкрила мені свою душу. На мою думку, необхідно знімати всю цю офіційну мішуру і давати можливість побачити, почути, відчути Поета, і це теж буде кроком любові до української культури.

«ПРОСТІ ПОЧУТТЯ, ЯСНІ ІДЕЇ ХВИЛЮЮТЬ І ЗВОРУШУЮТЬ НАБАГАТО БІЛЬШЕ»

— Ти пишеш музику переважно в камерних жанрах. Чому не звертаєшся, наприклад, до опери, балету?

— Часто нарікають, що, мовляв, театри відчувають репертуарний голод на сучасні твори. У солістів і танцюристів — туга і смуток, бо вони просто відпрацьовують, але не творять. Але композитор не пише опери чи балету тому, що точно знає: його твір все одно не поставлять. Виходить, що у нас процес сучасної творчості штучно загальмований. Хоча західноєвропейська культура вже давно винайшла камерні різновиди цього жанру. Наприклад, дуже популярні невеликі, інколи міні-опери, що виконуються в невеликих залах, розраховані на невеликі виконавчі склади, вони менш затратні. Ось це й було б конкретним виявом любові до культури — взяти і створити маленький театр. (Але ж як домагалася створення такого театру — Малої опери — незабутня Євгенія Мірошниченко, скільки сил, енергії вона вкладала в його створення! — Л. О.).

— У творчості ти починав із жорсткого авангарду. Але твої останні твори, той же «Легіон», виконаний на останньому «Київ Мюзік Фесті» Національним симфонічним оркестром, відкрив абсолютно нового Пілютікова-композитора. Це твоя внутрішня зміна, чи ти підлаштувався під слухача, бажаючи бути ближчим до нього?

— Класне запитання! Дякую тобі, для мене це дуже важливо. Як і будь-яка людина, озираюся назад і намагаюся зрозуміти, що відбувалося в моєму житті. Аж ніяк не відмовляюся від своєї попередньої творчості. Сьогодні розумію, що тоді, коли я займався так званим жорстким авангардом, у мені містився елемент гордині, який був пов’язаний з поняттям «розумності» в музиці. Коли я починав писати, була дуже популярною інтелектуальність у музиці, яка не заперечується й сьогодні. Але, повторюю, можу пояснити це радше гординею: через молоді літа здавалося, що чим більше «закручений» твір, тим більше ти розумний, а отже, й талановитий.

У певний момент я став відчувати, що прості почуття, ясні ідеї мене хвилюють і зворушують набагато більше, і мені захотілося бути більш ясним і зрозумілим, більш доступним у кращому розумінні цього слова. Мабуть, це пов’язано насамперед з віком: ти вже навчився і можеш висловлювати свої ідеї ясніше, а не так, як юнак, який мислить «потоком» і говорить плутано, хитромудро. Відкидається мішура, піна. Може, в цьому сенсі я потрапив під деякий вплив Сильвестрова, його «простої музики», хоча не думаю, що в мене музика зовсім проста. Колись Едісон Денисов зауважив, що інтелектуальна ідея може бути абсолютно позамежною, але висловлювати її слід дуже ясно, і лише тоді вона доходить до слухача. Інакше ти ризикуєш залишитися незрозумілим.

— Що для тебе головне в музиці?

— Для мене музика — шлях до самопізнання. Усвідомлюєш, що музика стає твоєю дорогою, проходиш шлях саморозкриття і пізнаєш себе завдяки музиці.

ДОВІДКА «Дня»

ПІЛЮТІКОВ Сергій Юрійович народився 3 квітня 1965 року в Узині (Київська обл.). У 1987-му закінчив історичний факультет Харківського державного університету. В 1989 році почав брати уроки композиції в О.Щетинського, пізніше продовжив навчання в його класі в Харківському інституті мистецтв (закінчив у 1995 р.). З 1985 по 1991 роки викладав історію в загальноосвітній школі. З 1991 по 1998 рр. вів клас композиції в дитячій музичній школі в Харкові.

З 1999 р. живе й працює в Києві. У 1993 році журі міжнародного конкурсу молодих композиторів Gaudeamus у Голландії відібрало для виконання його композицію «Голоси річок» для камерного ансамблю. Цей твір прозвучав у концерті «Ксенакіс-ансамблю» в Амстердамі на фестивалі «Музичний тиждень Gaudeamus.

Твори С. Пілютікова виконувалися на міжнародних фестивалях «Дні нової музики» в Цюріху (1998), «Київ травневий» (1999), «Два дні і дві ночі нової музики» в Одесі (1999, 2001), Міжнародному фестивалі сучасної музики «Контрасти» у Львові (1997), Міжнародному форумі музики молодих у Києві (1993, 1994, 1998), в концертній серії «Нова музика в Харкові» (1996), а також на концертах у Швейцарії, Польщі та Україні.

Серед виконавців його творів — Цюріхський ансамбль нової музики, київський камерний оркестр ARCHI, французький саксофоніст М. Сіффер, Київський квартет саксофоністів, Стокгольмський квартет саксофоністів, солісти Московського ансамблю сучасної музики, ансамблі «Кластер» (Львів), «Рикошет» (Київ), швейцарський піаніст Д.Блюм, «Авалон-тріо» (Швейцарія).

На Всеукраїнському конкурсі студентів-композиторів Gradus ad Parnassum (1994) С. Пілютіков був нагороджений Першою премією за «Варіації для альта соло». Відзначений дипломом Міжнародного конкурсу саксофоністів «Сельмер — Париж в Україні « за кращий твір українського композитора для саксофона (2000).

З 1999 року — художній керівник Ансамблю нової музики Київської організації Національної спілки композиторів України «Рикошет», з 2000 року — музичний директор Міжнародного форуму молодих (Київ).

З 2004 р. — секретар правління Національної спілки композиторів України.

Леся ОЛІЙНИК, мистецтвознавець
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments