«Щасливчик» Денис Прощаєв

Нарікаючи на несправедливість долі до молодих талантів, видатний піаніст і педагог Володимир Крайнєв сім років тому констатував: «Ми виховуємо практично безробітних. Утім ваш київський хлопчик, Денис Прощаєв, можливо, є щасливим винятком». Потрапити до лав «щасливчиків» уродженцю столиці, виконавцю-інтелектуалу Денису Прощаєву допомогла перша премія на престижному конкурсі ARD у Мюнхені, коли перед ним відкрилися двері концертних залів і було записано дебютний альбом для Sony Classical. Після закінчення Вищої школи музики й театру Ганновера (клас маестро Крайнєва) Прощаєв, не припиняючи концертної діяльності, почав викладати фортепіано у Веймарській музичній академії ім. Ліста й опановувати диригентську професію. Півроку тому, здобувши прихильність галичан одночасною грою на роялі й диригуванням оркестром у фортепіанних концертах Моцарта, віртуоз отримав місце диригента Львівського філармонічного оркестру. Утім головною метою його нинішнього візиту до України є сольні клавірабенди у Львівській і столичній Національній філармоніях з музикою Роберта Шумана та Петра Чайковського.

— Денисе, нещодавно завершився фінальний тур конкурсу на стипендію фірми Yamaha серед вищих навчальних закладів Німеччини. Як член журі поділися враженнями?

— Приємно спостерігати за зміною поколінь. Вона відбувається дуже швидко — народжуються й мужніють нові музиканти, лише дев’ять років тому я сам був таким стипендіатом. Цього року Yamaha виділила три стипендії замість двох. З одного боку, було простіше конкурсантам. З іншого — складніше журі: одразу намітилися два лідери, відрив між ними й іншими учасниками був настільки великий, що важко було обрати кандидата №3. До оргкомітету надійшло близько 50 заявок. Тішить, що переможцями стали представники Ганноверської школи: наш колишній земляк Олексій Горлач, кореєць Санг Чан і китайська піаністка Клер Хуангчі.

— Чи говорить це про те, що Ганновер у певному сенсі можна вважати фортепіанною столицею?

— В межах Європи — безумовно. За останні 25 — 30 років фортепіанне відділення Ганноверської школи стало досить відомим і на світовій арені. Насамперед завдяки діяльності таких педагогів, як Володимир Крайнєв, Карл Хайнц Кеммерлін, Ганс Ляйграф, Аріє Варді. На жаль, перспективи розвитку на майбутнє виглядають менш оптимістично. Корифеї йдуть, а на зміну їм приходять люди, які інколи не мають уявлення, в якому режимі ведеться робота з виховання концертного музиканта міжнародного класу. А вона передбачає певний рівень кваліфікації, знань і досвіду. Багато хто вважає, що із студентами у вищих навчальних закладах нема чого робити — мовляв, музикант уже сформований. Але маленький крок — від хорошого учня до артиста — може виявитися набагато складнішим і довшим, ніж усе попереднє життя молодої людини. Робота професора вимагає колосальної відповідальності й певного мислення, пов’язаного не з власною вигодою, а з перспективами школи на майбутні 15 — 20 років. Таких людей дуже мало, але ж головне — зберегти спадкоємність, аби протягом короткого часу Ганновер не розгубив все, що він мав.

— У Німеччині ти живеш з 1998 року, а чи легко дався від’їзд?

— Саме рішення було прийняте швидко, без якихось сумнівів. Йшлося про мою улюблену справу й згоду Володимира Всеволодовича Крайнєва, видатного музиканта наших часів, узяти мене до свого класу. З матеріального боку — це було дуже важко й досить ризиковано, але я ніколи не шкодував про від’їзд. Одного дня зрозумів: якщо б я не прийняв рішення тоді, в інший час було б уже запізно... Я розумів, що доведеться дуже багато й тяжко працювати. Німеччина — перша країна, яку відвідав у своєму житті. Я вдячний цій країні за те, що реалізувався в ній як творча особистість, знайшов тут своє місце, хоча на мене ніхто не чекав із розкритими обіймами.

— Не в останню чергу це також заслуга твого педагога — Володимира Крайнєва?

— Вже саме лише спілкування з такою розумною, освіченою, не замкненою виключно на музиці людиною дало безцінний досвід. Володимир Всеволодович допоміг мені усвідомити, що означає досягти певного рівня сприйняття, розуміння музики, а якщо пощастить, то й утілення.

— Заняття диригуванням — це потреба знайти нову опору в житті, творчості та кар’єрі?

— Я, мабуть, дуже непрактична людина, бо не мислив такими категоріями. Коли пішов на вступні іспити, навіть не уявляв, що пройду на другий тур. Моєму диригентському екзерсису сприяла поява в Ганновері нового професора, чудового диригента Еїджі Оуе, одного з останніх учнів Леонарда Бернстайна. До того ж я завжди захоплювався симфонічною музикою — репертуар цей набагато різноманітніший і захоплюючий, ніж фортепіанний.

— На своїх концертах ти часто диригуєш оркестром, одночасно граючи партію соло рояля. Мимоволі напрошується порівняння з Михайлом Плетньовим...

— Плетньов — унікальний музикант, з ним не можна порівнювати. Дуже вже великий його талант і широке коло творчої діяльності. А фортепіанні транскрипції Михайла Плетньова, на мій погляд, давно вже посіли місце поряд із обробками Ференца Ліста, Ферруччо Бузоні й Сергія Рахманінова. Щодо диригентів, які грають, то цим великою мірою заслужили своє визнання Даніель Баренбойм і Крістоф Ешенбах. Між іншим, блискуче грає на роялі симфонічні партитури й Валерій Гергієв, і Роман Кофман під час майстер-класів може спокійно сісти з інструментом у групу перших скрипок, щоб зсередини визначити, чи зручно грати «під руку» того чи іншого студента.

— Останнім часом ти прагнеш творчих контактів із Україною...

— За 13 років в Україні багато чого змінилося. Зміцніли творчі колективи, оговтавшись від розрухи 1990-х. Незмінною популярністю користуються абонементи Національного симфонічного оркестру, і попри все високий рівень зберігає Національна опера України. На момент мого від’їзду до Німеччини Симфонічний оркестр Національної філармонії був новим утворенням із дворічною історією, а зараз диригентові Миколі Дядюрі вдалося створити високопрофесійний колектив, що успішно гастролює в багатьох країнах, і з ним виступають відомі солісти. Після приходу до Львівської філармонії головного диригента Айдара Торибаєва і директора Володимира Сивохіпа вона стала теж нормально функціонувати. Філармонія розвивається на очах, запозичуючи європейський досвід роботи в організації робочого процесу.

— Тим часом у Європі, з легкої руки Нормана Лебрехта, вже друге десятиліття говорять про «кризу класичного мистецтва»...

— Один із негативних боків розвитку академічного виконавства пов’язаний із людьми, обслуговуючими бізнес. Часто, не маючи елементарної музичної освіти, вони мислять виключно комерційними категоріями. Сьогодні вони готові продавати класичну музику, завтра — поп-, а післязавтра зайнятися торгівлею автомобілями, тобто залежно від попиту. Звідси й помітний культ на сцені напіводягнених дівчат із величезними очима та хлопчиків із татуюванням, копицею волосся та сексуальною щетиною. Я не думаю, що це приверне до класики більшу кількість публіки. Скоріше, відштовхне тих, хто її колись любив. Погано ще те, що порівняно з 1960 — 1970-ми, які ознаменувалися появою десятків, якщо не сотень видатних імен, упав творчий рівень самих музикантів. Так само немає кому прийти на зміну Крайнєву, Соколову, Плетньову, Вірсаладзе... Якщо ми сьогодні подивимося на нашу зубожілу сцену, то побачимо Елен Грімо, Ланг Ланга й ще кількох підфарбованих дівиць і таких самих хлопчаків, які вміють грати швидко, голосно та чисто. Але, на жаль, до музики це мало стосується! Хоч якою б гарною була фотографія, вона ніколи не підніметься до рівня образотворчого мистецтва, наприклад, Ренесансу...