РОЗБІР ПОЛЬОТІВ
Широка популярність у вузькому колі
Українські часописи як основна форма існування української літератури
Микола РЯБЧУК, "День"
Сподіваюсь, я не розкрию державної таємниці, написавши, що в більшості українських міст україномовне населення становить меншість - де більшу й впливовішу (як, скажімо, у Києві), а де меншу і взагалі непомітну (приміром, як у Сімферополі). Одним із наслідків такої соціальної деформації є фактично "діаспорне" функціонування української культури в усіх цих містах, і зокрема - літератури як найбільш "прив`язаного" до мови жанру.
Характерною особливістю "діаспорної літератури" є її некомерційний характер. Жоден український письменник не живе нині з гонорарів, та й узагалі мало хто їх отримує - бодай символічні. Жодна українська книжка не є нині самоокупною - практично всі вони видаються (якщо взагалі видаються) за того чи іншого спонсорського сприяння, або й за власний кошт.
Відтак найпоширенішою формою існування літератури стають журнали. Їхні наклади за останні роки різко зменшилися, натомість кількість видань дуже зросла. Чимало з них з`являється і зникає протягом одного року, більшість журналів "здвоює" і навіть "строює" номери, проте саме тут надибуємо майже всі варті уваги новинки.
Незаперечним лідером серед українських часописів від 1992 року є "Сучасність" - "діаспорний" журнал, перенесений після здобуття Україною незалежності з Нью-Йорка до Києва. Саме тут за останні роки надруковані мало не всі літературні твори, варті не лише читання, а й обговорення. Прозовими "бестселерами" "Сучасності" 1997 року, поза сумнівом, стали роман Олеся Ульяненка "Вогненне око" (№ 4-5) та спогади-щоденники поетеси Ірини Жиленко про 60-ті роки "Homo feriens" (№ 9-10).
Молодий прозаїк Олесь Ульяненко встиг зробити собі певне ім`я в позалітературних колах - почасти завдяки присудженню йому 1997 року Шевченківської премії за роман "Сталінка", почасти - завдяки колоритності самої його постаті. Газетна критика, втім, дещо прямолінійно звела зміст його прози до впливів російської "чорнухи", ігноруючи досить могутній шар релігійно-філософської символіки в його творах та специфічно "українську" проблематику, так би мовити, маргінальності "недоурбанізованої" особистості.
Ірина Жиленко напрочуд вдало дебютувала з прозою, запропонувавши живий, проникливий і суб`єктивно чесний погляд на добу і на постаті своїх сучасників -"шістдесятників" (Драч, Дзюба, Дрозд, Симоненко, Шевчук, Стус, Світличний, Костенко), що вже стали історією подекуди забронзовілою і, відтак, несправедливо "холодною" для сучасного читача. Ірина Жиленко зігріває цей світ, освітлює зсередини розумним, дотепним поглядом і, в певному розумінні, олюднює його.
У "Сучасності", як завжди, друкувались найкращі українські поети (Андієвська, Білоцерківець, Герасим`юк, Голобородько, Григорів, Жадан, Москалець, Неборак, Римарук, Фішбейн), культурологи й критики (Гриценко, Стріха, Скуратівський, Шерех, Дзюба, Зборовська, Моренець, Кошелівець, Леонід Плющ). На особливу увагу заслуговують дві розвідки Григорія Грабовича - про Шевченка та Костомарова (№ 3-4) і про Франка та Міцкевича (№ 11), а також Тараса Кознарського про Павла Тичину.
З інших літературних журналів найкращий рівень, здається, підтримують харківський "Березіль" та криворізький "Кур`єр Кривбасу". Перший опублікував, зокрема, дуже гарний роман Володимира Діброви "Бурдик" (№ 1-2) - саркастичну й водночас сповнену щемкого смутку розповідь про випадання нонконформістів-сімдесятників з офіційного життя. Другий дав розкішну антологію нової чи, краще сказати, модерної української прози у здвоєному жовтнево-листопадовому номері, де знову-таки чи не найяскравіше виглядає Володимир Діброва. Принагідно зазначимо, що цього ж таки року в поважному американському видавництві Northwestern Universiti Press з`явився однотомник цього автора - переклади його роману "Пентамерон" та циклу давніх, "самвидавних" оповідань "Про Пельце". В Україні ж окремою книжкою твори цього 46-літнього автора ще не виходили.
Як завжди, добротними були чергові випуски щорічника "Єгупець" (художньо-публіцистичний альманах Інституту юдаїки), львівського культурологічного альманаху "Ї" (дев`яте, єдине цього року, число з Робертом Музілем на обкладинці, присвячене головним чином Австрії) та відновленого після річної перерви альманаху "Хроніка-2000" (особливо - здвоєний, 17-18-й, номер, присвячений Києву). На жаль, десь зник після цікавого загалом початку журнал "Зоїл", шкода буде, якщо така ж доля спіткає й започаткований торік "загальноінтелектуальний" квартальник "Дух і літера", де в перших двох номерах серед хороших і різних, перекладних і оригінальних текстів, вирізняються жвавістю й злободенністю матеріали "круглих столів", проведених у рамках міждисциплінарних семінарів імені Івана Лисяка-Рудницького.
І нарешті, помітною журнальною публікацією року стало спеціальне здвоєне число квартальника "Світовид" (№1-2), присвячене так званій "київській школі" - групі надзвичайно талановитих, оригінальних поетів із "постшістдесятницького" покоління - Михайла Григоріва, Віктора Кордуна, Василя Голобородька і Миколи Воробйова та близьких до них авторів - Станіслава Вишенського, Івана Семененка, Олега Лишеги, Володимира Моренця, Миколи Сулими, чия молодість припала не на хрущовську "відлигу", а на брежнєвське "похолодіння", а відтак, і творчість їхня розгорталася не на сторінках офіційних видань, а переважно у захалявних книжечках та в богемних майстернях, кав`ярнях і кухнях. Хтось працював сторожем, хтось листоношею, хтось вантажником, але поезія об`єднувала їх у неформальне братство і підносила над рутиною й фальшем розвиненого соціалізму та соцреалізму. Від публікації віє певним просвітленням і водночас смутком, бо ж цілком очевидно, що українська поезія, та й самі згадані поети могли б бути сьогодні іншими, коли б їхні твори з`явилися друком на двадцять років раніше. "Всі ми - втрачене покоління", - перефразуємо сумний афоризм Гертруди Стайн.
Не виключено, що й сьогоднішнє покоління виявиться таким самим "утраченим", бо ж існування мало не всієї літератури в малотиражних журналах мало чим відрізняється від самвидаву і фактично замикає багатьох літераторів у вузькофаховому гетто. А тим часом чимало творів, що з`являються у журналах, заслуговують на кращу долю, кращі наклади і кращий розголос у суспільстві.
