Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Шукач і охоронець затонулої Атлантиди

Віктор Остафійчук робить для збереження важливої частини спадщини нашої музичної культури більше, аніж деякі державні інституції з державними бюджетами
27 серпня, 2021 - 11:17

Історію про аматора Віктора Остафійчука, який робить для збереження важливої частини спадщини нашої музичної культури більше, аніж деякі державні інституції з поважними бюджетами, можна почати по-різному. Адже сьогоднішньому посполитому читачеві часто вже й не завжди зрозуміло: а про що йдеться, що саме ми вже втратили, і що — потрібно терміново рятувати, щоб не втратити безповоротно невдовзі.

Отже, вступ перший: в повоєнній УРСР існували свої традиції звукозапису. У 1949 році у Києві на Хрещатику 26 був обладнаний центр звукозапису Радіокомітету УРСР. Пісні, романси, арії у виконанні українських співаків записувалися і виконувалися на радіо. Це була тоді справжня культурна революція, адже головним джерелом інформації лишалася радіотарілка у кожній хаті. Спершу ішлося фактично про прямі ефіри, самі записи не зберігалися.  Потім авторам творів та виконавцям запису почали платити гонорари, а записи клали на зберігання до фонду Українського радіо. Починаючи з середини 1950-х, у цьому Фонді почали з’являтися й трансляційні записи вистав Київської опери (тоді ще цілком україномовних).

Інтенсивно поповнювався Фонд і після спорудження Будинку звукозапису на вулиці Леоніда Первомайського на початку 1970-х. Але більшість цих записів досі залишаються не відцифрованими й недоступними загалові (а значна частина з них, напевно, вже й фізично загинула). А питома вага записів українських солістів на виданих за радянських часів грамплатівках (довговічніших від магнітних плівок) непропорційно мала — адже свого потужного заводу платівок в УРСР не було. А тому сьогодні постаті багатьох оперних легенд того часу навіть для людей, фахово причетних до музики, лишаються вже тільки іменами, за якими більше не звучать живі неповторні голоси.

Вступ другий. За природою своєю опера є музично-драматичним жанром, де розуміння тексту важить не менше, аніж спів солістів. Тому видатні оперні композитори минулого — Верді, Вагнер, Шостакович та інші — були переконані, що їхні твори потрібно ставити в перекладі мовою, зрозумілою для публіки. У другій половині ХХ століття домінувати, однак, стала практика виконання уніфікованими «мовами оригіналів». Сталося це під дією зовсім не мистецьких, а суто економічних чинників, щоб забезпечити функціонування такого собі всесвітнього оперного «фаст-фуду». І опера відразу ж фатально втратила в популярності. Адже, скажімо, тенор-китаєць, який удає, наче співає Ленського російською, зовсім не обов’язково викличе в німецькомовної публіки саме ті почуття, на які розраховував Петро Чайковський, пишучи передсмертну арію свого героя. Тому зараз вже відчутний зворотній процес, і це можна виразно простежити за «ютубівськими» записами доби «великого карантину». Назву бодай резонансні англомовні постановки «Леді Макбет Мценського повіту» та «Фіделіо», здійснені Бірмінгемською оперною компанією. 

Але ситуація саме з україномовною оперою була особливою. Річ у тому, що вона постала одномоментно рішенням Раднаркому УСРР у 1926 році, а відтак ніде більше в світі до створення корпусу оперних перекладів не було залучено стільки постатей першого ряду національної літератури. Високохудожні тексти Максима Рильського, Миколи Бажана, Павла Тичини, Миколи Лукаша, Бориса Тена та інших їхніх колег забезпечували публіці ні з чим не зрівнянне враження від тодішніх оперних вистав, на яке й близько не може розраховувати сьогоднішній середньостатистичний відвідувач Національної опери, слухаючи щось механічно завченою італійською чи французькою. Можу засвідчити це як опероман зі стажем, якому пощастило застати ще той україномовний театр.

На жаль, більшість із тих прекрасних перекладів ніколи не було надруковано, а тексти значної частини з них загинули вже безповоротно. І тому навіть ті молоді музиканти на чолі з композитором Андрієм Бондаренком, які першими взялися в нас відроджувати десяток років тому практику виконання творів світової вокальної класики в українських перекладах, донедавна фізично не мали змоги почути: а як звучали ці твори у виконанні їхніх великих попередників. Тепер, слава Богу, така можливість у них з’явилася — завдяки київському аматору музики Віктору Остафійчуку та створеному ним на «ютубі» каналу, де дбайливо зібрано майже все, що вціліло по різних трансляційних записах від тієї легендарної вже доби.

Інженер за походженням та за освітою Віктор Остафійчук у листі до автора цієї статті сам згадував, що був до певного часу звичайним зросійщеним киянином, вчився у російській школі та в КПІ й мав досить стандартні для свого покоління музичні смаки: слухав рокмузику. Ставши вивчати англійську, зацікавився американським джазом 1930-40-х років. Для того часу були характерні вокалісти, і Віктор раптом усвідомив, що на наших грамзаписах 1930-х років українські співаки нітрохи не гірші.

Далі на шляху пана Віктора опинився, на щастя, російський журналіст і український патріот Володимир Коваленко. Вони ніколи не перетиналися особисто: Коваленко передчасно помер 20 січня 2005 року на 57-році життя від ускладнення після грипу (умирали, на жаль, від цієї хвороби й до пандемії ковіду-19). Але ще до появи «ютубу» (який з’явився в лютому 2005-го і попервах не був загальнопоширеним) саме Коваленко першим створив в інтернеті сайт, присвячений класичній українській пісні. На цьому сайті, що існує й досі, він почав викладати власні відцифровки старовинних патефонних грамплатівок на 78 обертів із записами українських виконавців радянської доби. Ці записи голосів Оксани Петрусенко, Олександра Коробейченка, Івана Козловського та інших визначних співаків-українців минулого швидко розлетілися по інтернету, і більшість людей, слухаючи їх, навіть не здогадуються, що дав їм друге життя вже вже саме в інтернеті Володимир Коваленко. Після смерті аматора його колекцію записів було передано на зберігання у Бібліотеку української літератури у Москві. Зараз ніякої колекції записів Коваленка в тій бібліотеці вже немає, як немає і самої бібліотеки...

УНІКАЛЬНІ ФОТО СОЛІСТІВ КИЇВСЬКОЇ ОПЕРИ ВАСИЛЯ ТРЕТЯКА, ДМИТРА ГНАТЮКА,  ЛІДІЇ ЛОБАНОВОЇ ТА ФОТО СЕРГІЯ КОЗАКА З АРХІВУ ВІКТОРА ОСТАФІЙЧУКА

Але те, що робота Володимира Коваленка залишилася і люди нею користуються і після його смерті, спонукало Віктора Остафійчука продовжити справу з популяризації «архівних» українських аудіозаписів.

Герой нашої розповіді став цікавитися українськими грамзаписами 1930—1950 років. А, оскільки записані на них були здебільшого оперні вокалісти, сфера його зацікавлень плавно перейшла до київської опери — і відтоді радикально не змінювалася.

Потому було знайомство з київським філофоністом Віталієм Донцовим, автором виданої власним коштом книги про меццо-сопрано київської опери Олександру Ропську, та з його другом, економістом, працівником Інституту електрозварювання Володимиром Тольбою. У той час Віктор Остафійчук уже записав з ефіру фільм про його батька, славетного диригента: «Веніамін Тольба. Романтик 20 століття» — і виклав його у себе на каналі. Тольба-син був дуже вдячний, бо в нього самого не було копії цього фільму, знятого на каналі «Культура» за його ж участі. Наслідком спілкування Віктора Остафійчука з покійним уже, на жаль, сьогодні Тольбою-молодшим, який без перебільшення жив збереженням пам’яті про свого великого батька, стали розшукані унікальні записи, фотодокументи та книжки про київську оперу.

Потому на «ютуб»-канал Віктора Остафійчука звернув увагу Анатолій Солов’яненко-молодший і, розшукавши аматора, запропонував зробити окремий канал на основі записів його славетного батька. При цьому Віктор Остафійчук отримав право паралельно розміщувати те, що вважав за потрібне, і на своєму каналі. Так на його каналі з’явилося багато нових ексклюзивних речей. А нещодавно унікальний запис «Чіо-Чіо-Сан» 1975 року передала панові Віктору тогочасна «краща Мадам Баттерфлай світу» Гізела Ципола.

З часом герой нашої розповіді познайомився з багатьма родичами визначних вокалістів київської опери (окрім названих вище, згадаймо нащадків і спадкоємців Лариси Руденко, Миколи Фокіна, Миколи Ворвулєва, Бориса Пузина, Сергія Козака, Миколи Третяка, Анатолія Мокренка, Віктора Куріна, Георгія Красулі, Олександра Чулюка-Заграя — цей список вийде не повним), з численними музикознавцями, і зібрав у себе унікальну колекцію не тільки оперних записів, але й публікацій, програмок, афіш та світлин.

Усе це герой нашого нарису використовує для створення відеоряду «фільмів» на своєму «ютуб»-каналі, і його відвідувачі мають шанс бодай так долучитися до атмосфери оперної зали тих років. Щедро ділиться Віктор Остафійчук своїми скарбами з дослідниками. Скажімо, його афіші й програмки дуже допомогли авторові цієї статті при встановленні авторства оперних перекладів тих репресованих у 1930-ті авторів, які продовжували використовувати й пізніше — але вже під чужими іменами. Отже, поволі саме пан Віктор зробився знаним в Україні експертом не тільки в царині того, що, де і коли тоді записувалося (і де ці записи можуть зберігатися), а й з інших питань історії української та україномовної опери.

Сьогодні кожен, хто зайде на «ютуб»-канал «Viktor Ostafeychuk», буде вражений розмаїттям музичних скарбів, до яких він отримає доступ. Тут він знайде і народні, і естрадні пісні, і романси, і оперні арії у виконанні визначних українських співаків минулого. Але найцінніша й по-справжньому унікальна його частина — репрезентація надзвичайно цікавої (і знищеної, на жаль, уже в роки незалежності) Атлантиди україномовної опери. Тільки тут кожен може сьогодні почути, як прекрасно звучали українською «Ріголетто», «Травіата», «Трубадур» і «Бал-маскарад» Верді, «Лоенгрін» Вагнера, «Євгеній Онєгін» і «Винова краля» Чайковського та багато інших оперних скарбів.

Частина цих записів має для мене виразно ностальгійний присмак. Адже «Лючію де Ламмермур» з Євгенією Мірошниченко, Анатолієм Солов’яненком та Михайлом Шевченком, записану в 1974 році, чи «Ріголетто» з тим-таки Анатолієм Солов’яненком, Клавдією Радченко та Сергієм Козаком (запис 1975 року) мені щастило слухати саме тоді й саме з цими фантастичними співаками живцем — і вже ніколи потому я не отримував такого яскравого і глибокого враження від цих безліч разів чутих на сцені й у записах опер. І, звичайно, важливим складником цього враження була й прекрасна українська мова блискучих перекладів — у цих випадках Миколи Лукаша і Людмили Старицької-Черняхівської. Хоч у 1970-ті ці імена поставленого тоді поза літературою геніального Лукаша, і фізично знищеної в 1941 році дочки великого Михайла Старицького згадуватися не могли — але це вже окрема історія, варта окремої докладної розмови...

Внаслідок наполегливої, без перебільшення дослідницької роботи Віктора Остафійчука його канал весь час поповнюється. Зовсім нещодавно на ньому з’явилася записана 1970 року «Богема» Пуччіні з Гізелою Циполою, Євгенією Мірошниченко та Анатолієм Солов’яненком. У планах пана Віктора — видати записи «Аїди» (1953), «Отелло» (1968), «Травіати» (1968), «Лакме» (1966), «Шукачів перлин» (1971), «Севільського цирульника» (1970), «Демона» (1958), «Кармен» (1964). Утім, сам герой нашої оповіді додає: якщо вдасться отримати доступ до записів. Адже наші державні фондосховища часто виступають у ролі «собак на сіні», і дуже неохоче допускають сторонніх аматорів до роботи зі своїми скарбами. І, попри рекомендаційний лист Академії наук вищої школи України та обіцяну підтримку першого заступника голови Держтелерадіо Богдана Червака, архіви Фонду Українського радіо для Віктора Остафійчука все ще майже недоступні...

Але й те, що вже зроблено, не лише підтверджує давно відому істину — українська культура тримається зусиллями аматорів та волонтерів — але й дає надію на те, що материк україномовної опери загинув не навіки. Серед ностальгійних коментарів під уже згаданим записом «Богеми» (мовляв, як неповторно це звучало колись українською), з’явився й коментар директора Київської опери на Контрактовій площі Петра Качанова: «Наш театр якраз готує «Богему» в перекладі на українську мову. На початку нового сезону запрошую до нас до театру». Отже, процес відродження справжньої опери як музичної драми, для якої рівною мірою важливі музика й осмислене слово (замість набору практикованих сьогодні на більшості сцен беззмістовних вокалізів), схоже, починається не лише в Бірмінгемі, а й у Києві.

Максим СТРІХА, фото з з архіву В. ОСТАФІЙЧУКА
Газета: 
Рубрика: