Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж
Станіслав Лем, польський письменник-фантаст

Симфонії під... арештом

Сьогодні спадщина Бориса Лятошинського повертається до меломанів
2 березня, 2012 - 00:00
БОРИС ЛЯТОШИНСЬКИЙ

Національний симфонічний оркестр України і його художній керівник і головний диригент Володимир Сіренко продовжують довгоочікуваний проект «Всі симфонії Бориса Лятошинського», про який повідомляв «День» (№№ 198, 233 за 2011 р.). Зимові місяці сезону були присвячені Другій і Третій симфоніям великого maestro, які зазнали найтяжчих тортур після написання. Так розпорядилася доля, що музична концепція обох симфоній, закінчених перед і після Другої світової війни, в 1936 та 1948 роках, вперше в українській музиці піднімалася до рівня Прометеєвських висот, подібних кінополотнам Довженка та художнім пророцтвам «Гімалаїв» Реріха. Але, як справедливо відмічав Є. Маланюк, «...геній поневоленої нації завжди є покалічений Прометей».

«Як композитор я мертвий, і коли воскресну — не знаю...» — ці страшні слова були написані Лятошинським трагічного 1948-го, коли ланцюгова реакція свідомості натовпу привела людство до явищ масового гіпнозу — фашизму, геноциду, тоталітаризму.

Нелюдських душевних страждань зазнав митець через несприйняття й переслідування його двох найгеніальніших за силою впливу та правдивості трагічного відчуття епохи Другої та Третьої симфоній. Сьогодні, коли відкрилося листування композитора зі своїм вчителем Р. Гліером, можна відкинути міфи й легенди, що огортали твори, й реставрувати правду їхніх нелегких доль.

ІЗ ЯРМОМ ФОРМАЛІЗМУ

Історія Другої симфонії видається чи не найтрагічнішою в українській музичній культурі радянських часів! Подібно Шостій симфонії Миколи Мясковського та Четвертій Дмитра Шостаковича симфонія Бориса Лятошинського опинилася «під арештом».

Прем’єра Другої симфонії та фортепіанного концерту Левка Ревуцького планувалася в Москві в концерті з творів українських композиторів. Але через загальнодержавний траур по відомому діячеві комуністичної партії СРСР Г. Орджонікідзе виконання творів не відбулося. Даний факт не завадив деяким критикам спробувати «знищити» твір Лятошинського, який навіть ще «не народився» у звучанні. Цьому сприяло й псевдодемократичне нововведення в Москві — обговорення творів, котрі виконував оркестр, артистами цього ж оркестру, щоб, як писали критики, «підняти культуру оркестру та принести неабияку користь композиторам». Про «користь» такої акції можна судити, процитувавши лише деякі «висловлювання» газети «Музика» від 1937 року. Критик Д. Житомирський писав про «пустий і надуманий твір», що прикривається «імпозантністю та складністю звучання», твір, в якому «постійні злети і падіння, багатозначні громоподібні кульмінації відображають претензію автора на глибину думки». Але все це «не підкріплено живою емоцією», й композитор знаходиться в тяжкому ярмі формалізму.

Якої страшної душевної травми завдали митцеві ці події, можна тільки здогадуватися. Пізніше Борис Миколайович кілька разів намагався реабілітувати симфонію, повернути її до життя.

Найдраматичніші ланки цього замкненого ланцюга постали у горезвісному 1948 році, коли Друга симфонія отримала «клеймо» антинародної, формалістичної. Після нищівного «аналізу» творчості композитора в газеті «Советское искусство», в рамках Першого з’їзду радянських композиторів, ця «спущена згори» думка стає основою для страшного обвинувачення в Постанові ЦК ВКП (б)У «Про стан та заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв’язку з рішенням ЦК ВКП (б) «Про оперу В. Мураделі «Великая дружба». Б. Лятошинському винесений остаточний вирок: «Антинародний формалістичний напрямок в українському музичному мистецтві виявився перш за все у творах композитора Б. Лятошинського. Особливо чужа художнім смакам радянських людей Друга симфонія Б. Лятошинського. Твір дисгармонічний, захламлений нічим не виправданими громоподібними звуками оркестру, які пригнічують слухача, а відносно мелодії — симфонія та безбарвна» («Радянське мистецтво», 26 травня 1948 р.).

До кінця життя композитор так і не почув своє багатостраждальне творче «дитя» в концертному виконанні.

Цей період тяжких випробувань не зламав митця, не примусив піти наперекір своєму композиторському «Я». Б. Лятошинський працював далі, не підкоряючись примітивним смакам правлячих ідеологів і їхнім кишеньково-слухняним критикам.

ІДЕЇ ВІЙНИ І МИРУ ТА СОЦІАЛЬНІ КОЛІЗІЇ ЕПОХИ

Нове, глибоке узагальнення ідеї війни і миру, проблемне відображення категорії історії та сучасності, механізму соціальних колізій епохи — все це поставило наступний твір композитора, Третю симфонію, на рівень кращих досягнень сучасної світової музичної культури — творів Онеггера, Шостаковича, Стравінського, Шенберга.

В Україні одночасно з цією масштабною композицією була створена ціла низка яскравих світового значення шедеврів літератури, кіно, образотворчого мистецтва (Ю. Яновського, О. Довженка та І. Савченка, В. Сосюри та Л. Первомайського, А. Петрицького та Т. Яблонської). Проте всі ці зразки художньої творчості вступали в протиріччя з культивованими в державі теоріями та догмами «лжеестетики» безконфліктності, батьків і дітей. Конфліктно-драматичні концепції опинилися під нищівними ударами воскреснувшої РАПМовщини, вульгарного соціологізму.

Спочатку композитор кілька років «ховав» від громадськості Третю симфонію. Виконання її першої (підкреслимо) редакції, якій митець подав епіграф «Мир переможе війну», сталася в дні пленуму. Тоді диригент Н. Рахлін взяв на себе сміливість виконати цей твір вдень, у години, відведені для репетиції оркестру, а не на вечірньому концерті.

За спогадами очевидців, зал Київської філармонії рідко коли вміщував таку кількість бажаючих послухати нову симфонію. Публіка була в захваті від звучання, овації довго не припинялися, автора вітали стоячи. Про це згадує композитор у листі до Гліера: «...переповнений зал буквально влаштував мені овацію».

Однак дискусія високих функціонерів від музики й колег пішла за іншим сценарієм. Композитора звинуватили в «абстрактному розумінні боротьби за мир», а ідея симфонії нібито «не розкриває справжньої радянської дійсності» й концепція її — неправильна. Подальші публікації нагадували інспіровану змову. Це приклад войовничого, вульгарно-примітивного мислення, рабського служіння догматизованим лжетеоріям і просто людської заздрості й злості.

Ми менш за все хочемо «колекціонувати феномен масового психозу або всілякого компромату», за висловленням І. Дзюби. Сьогодні важливо зрозуміти, що саме підштовхнуло авторів до подібних висловлювань — сліпа віра хлопів у догми, що спускалися згори, страх, трагічна помилка виховання чи рефлексія через духовне знищення інших?

І дотепер існувала думка, що Борис Миколайович вважав симфонію творчою невдачею і спалив її в пічці. Листування з Гліером спростовує ці легенди. Майстер вважав симфонію своїм кращим творінням, називаючи «розправою» все те, що трапилося. «Це — страшна несправедливість», — гірко зауважував майстер.

Але... рукописи не горять. Блискуче виконання оркестром зовсім не простої партитури Другої й Третьої симфоній, відчуття правдивої вселенської трагедії епохи 1930—1940-х років аж до «морозу по шкірі» в кульмінаційних злетах — ось відчуття від емоційного сприйняття воскреслих творів.

Як приємно, з неприхованою гордістю, чулися в кулуарах висловлювання слухачів і гостей Києва, що прийшли у ці два вечори на концерт: «Якої гігантської сили мислителя має українська музична культура!» Оркестрові та його maestro В. Сіренку вдалося передати масштаб задуму композитора, силу його емоційних злетів, глибину філософських узагальнень. Партитура для виконання — не з простих, але збалансованість звучностей, архітектоніка різних груп, особливо мідних, дерев’яних духових, «дзвони вічності» у групи ударних змушувало слухачів вийти на відповідну внутрішню реакцію своїх інтелектуальних сил.

28 березня чекаємо на наступний концерт проекту «Всі симфонії Бориса Лятошинського», адже попереду — зустріч із найгеніальнішою симфонією ХХ століття — Четвертою!

Маріанна КОПИЦЯ, музикознавець
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments