«Скорботна Богородиця»

Можливо, сьогодні Меккою українців була б Качанівка або Щекавиця. Можливо, музеям нічого було б сказати про основоположника національної ідеї, канонічної літератури та нової літературної української мови. Що було б із Шевченком опісля смерті? У спогадах, які залишили друзі Шевченка, читаємо, що все, що лишалося по смерті Генія, поміщики готові були пошматувати...

Тож страшно подумати що було би, якби не Гриць Честахівський — український маляр та товариш Шевченка. Справдешньо таких друзів зі свічкою не знайдеш — він, безкорисливо відданий, зробив усе можливе і неможливе, аби поет почивав у Каневі.

Одначе Честахівський цікавий не лише своїми дружніми стосунками з Шевченком. А тим, що є чим цікавитися. На сьогодні маємо лише скупі помітки про Григорія Честахівського та означення його як маляра.

Натомість унікальна знахідка, яка потрапила в Україну майже вчора, стверджує інше. Григорій Миколайович, окрім створених іконостасів та десятків інших образів, передусім автор двох унікальних ікон. Перша — ікона святителя Тарасія, написана на спомин Шевченка 1867 року. Сьогодні вона — в домовому храмі в ім’я святителя Миколая Чудотворця, що при Предстоятельській резиденції в Києво-Печерській лаврі.

ГРИЦЬ ЧЕСТАХІВСЬКИЙ І ТАРАС ШЕВЧЕНКО, 1844 р.

Друга — «Скорботна Богородиця», яка впродовж десятків років перебувала за межами України, а сьогодні прибула в Національний музей Шевченка.

«Скорботна Богородиця» потрапила саме з України в Україну», — не без ноток парадоксу каже Юріс Пісковий, латвійський підприємець, який зорганізував повернення ікони. Але насправді — через Латвію і довгі десятиліття історії.

Григорій Честахівський народився в такому собі територіальному військовому гетто, звідки ні вийти, ні в’їхати. Тоді це була Херсонська губернія, південні землі, військове поселення Нової Праги. Історія цієї Нової Праги сама по собі вабить. Спершу то був край козацької волі — зимівник. Оселився там, у притоках Інгульця, козак Петрик, який вступив у союз із кримським ханом, аби заколотом від’єднатися від Московії. Тоді в край Петрика — Петриківку тікали всі, хто бажав вольностей.

Потім царський режим жорстоко закріпачив людей: Петриківку було перетворено на військове поселення — Нову Прагу, ноу-хау графа Аракчеєва. Звірські умови життя в цих поселеннях передбачали подвійну експлуатацію: важку селянську працю та жорстку військову муштру.

Відтак виплутатися з цих умов, отримати освіту та розвивати здібності в кар’єрній перспективі було фактично неможливо. Але Честахівський був щасливчиком. Його талант маляра-самоука помітив барон Дмитро Остен-Сакен, який клопотав до губернатора Воронцова, а вже той до самого Миколи І. Так Гриць втрапив до Імператорської академії мистецтв, де й зазнався з Шевченком.

Ікону Богородиці Григорій Честахівський, імовірно, написав саме в Новій Празі, там вона зберігалася тривалий час. У поселенні маляр розвивав традиції іконопису, але згодом почав працювати у винятково академічному стилі.

Творіння впродовж тривалого часу не потрапляли в поле зору ні радянських, ні українських істориків. Лише тепер вдається віднаходити деякі уламки цієї важливої оповідки. Дмитро Стус, директор Національного музею Шевченка, розповів, що ікону Богородиці впродовж 150 років зберігала родина, яка давно виїхала в Латвію, переховувала святиню під час окупації, боротьби з релігійністю, гоніння. Ниточки української, а тепер ще й латвійської, історії відшукав саме Юріс Пісковий, рід якого походить якраз із Нової Праги. Друг його батька — Анатолій Удовик багато років тому виїхав із України й прихопив із собою ікону, що опинилася у власності його роду.

Юріс Пісковий займався дослідженням особливостей ікони «Скорботної Богородиці» й розповів, що ікона такого штибу до Другої світової в Польщі була першою за пошануванням. Роботу подібного зразка називають Васильківською.

Унікальність полягає в тому, що ікона належить до двох іконописних канонів — східного та західного. Композиція вказує на католицький канон, а окремі елементи — на православний візантійський.

Напис на святині — «И Тебе Самой оружие пройдет душу» — слова Симеона, який напророчив Богородиці страждання, що Господь буде розіп’ятий. Цікавим є зображення янголят на іконі, яке зовсім не схоже на будь-яке інше. Та й узагалі — тоді традиція зображення янголів-дітей не була вельми популярною.

Колористика творіння потребує окремого тлумачення. Наприклад, зелена одежа ангела символізує гармонію та єднання з Богом, перемогу над смертю. Але на інших полотнах зелений міг позначати щось абсолютно інше — від кольору куртуазності до зображення злих зміїв і драконів, хоча інколи використовувався романтиками як символ свободи. Жовтий, який підкреслює лик Богородиці, тут насправді випромінює золотавість. Жовтий мав здебільшого негативне значення, а от золотий — світло Царства Божого. На іконі бачимо асисти — золоті лінії одягу, які вказують на присутність Божества, символізують чистоту дівоцтва та царювання, асоціюються з пророцтвом. Унікальна ікона також і тим, що Богородиця вкрита не тунікою, як зазвичай у візантійському каноні, вона в хабіті чорного кольору. Чорний тут вказує на чернецтво, самопосвяту, відмову від задоволень і смерть заради життя.

Меч рідко зображують на іконах. Але тут він є. На іконах типу Mater Dolorosa меч — обов’язковий елемент. Поряд із ним зображують серце, що стало основою культу Скорботного серця Діви Марії.

«Скорботна Богородиця» потребує ще детального дослідження, меценати та натхненники її віднайдення кажуть, що готується окреме видання, присвячене святині. Й хоча ікона є частиною української історії, її повернуть у руки латвійських власників.

Доторкнутися поглядом до святині можна до 3 лютого в Національному музеї Шевченка.