Слово про друга

Кость Петрович (1928 -2004 рр.) походив із роду священиків. Його батько, Петро Петрович Волощук, був протоієреєм у селі Печеськах, що на Хмельниччині. В 1937–у отця Петра вперше заарештували. Він боявся за долю дітей. Тому після звільнення змусив дружину Євгенію Василівну розірвати шлюб і перевести дітей — Костянтина і Ігоря — на її прізвище Степанков. Власне, це було зросійщене українське прізвище Степанко. В 1939 році отця Петра Волощука розстріляли...   Під час Другої світової війни брат Степанкова Ігор пішов в УПА. Бився з німцями, витягав людей з німецьких ешелонів і збирався на Захід, де були міцні формування Повстанської армії. На боці Червоної армії воювати він не став — у 15 років ні збагнути, ні простити смерть батька не зміг (Кость Петрович також не зміг, але був молодший на п’ять років, і від нього мама приховала… Сказала, що зіслали)…

Степанков закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка–Карого. Його педагогом був легендарний Амвросій Бучма. Згодом більше трьох десятиліть Костянтин Петрович викладав у своєму рідному інституті. Він зіграв більше ста ролей у театрі та кіно. Є у його доробку ролі у видатних фільмах не тільки українського, а й світового кіно. Йдеться насамперед про картини “Захар Беркут” і “Камінний хрест” Леоніда Осики, “Білий птах з чорною ознакою” Юрія Іллєнка, “Комісари” Миколи Мащенка, “Вавилон ХХ” Івана Миколайчука та “Ашик Керіб” Сергія Параджанова.

Про геніального актора  згадує Іван ГАВРИЛЮК:

—У кожній людині Степанков  залишав частинку себе і свою філософію життя. Кожен, хто з ним спілкувався, хто навчався у Костянтина Петровича, отримував якесь особливе знання. Це було під час навчання, у першому семестрі першого курсу. З Костем Петрповичем я познайомився у квартирі Івана Миколайчука. Він  вразив – був красивою і витонченою людиною. Вмів зі смаком і стильно вдягнутися. Мав дуже красивий тембр голосу і розмовляв красивою українською мовою.

Після нашого першого знайомства Кость Петрович запросив Івана, Броника  Брондукова) і мене на прем’єру до Театру ім.І. Франка, де тоді грав. Посадив наше тріо в першому ряду. Це була якась п‘єса Корнійчука, в якій були задіяні чи не всі радянські вожді… Бронику було нецікаво і він задрімав (ми прийшли після гарного обіду). Пробудився, коли почув  шикарний тембр Костя Петровича.

— А коли у вашій компанії з’явилася Ада Роговцева?

— Аду Миколаївну добре знала моя Мирослава, адже вони разом працювали в Театрі російської драми. А ближче ми всі познайомилися на зйомках фільму “Анничка” у Верховині, куди приїхала Мирослава, Марічка Миколайчук і Ада Миколаївна з дітьми.

Це був 1968 рік, гарно вродили білі гриби. Кость Петрович дуже любив збирати гриби. А було їх стільки, що можна було косою косити. Возами люди возили їх на заготівельні пункти! Ми знімалися в кіно, а дружини наші разом з дітьми збирали гриби. Жили ми по гуцульських хатах... Мирослава і Ада  казали, що потрапили з ХХ у ХVІІІ сторіччя. Гуцули ходили в постолах, гацях, носили сардаки, кептарі. І все ж найбільше вражала щедрість місцевих

людей. Нам кіностудія видавала на прожиття 20 карбованців на місяць. Коли запитував господині, скільки заплатити, переважно казали: “Ой, п’ятку дасте, та й всьо”! На столі у хаті завжди був літр молока, літр сиру, будз чи овеча бринза. І ніхто з тим не рахувався. Приймали, як рідних.

Ада Миколаївна вже тоді мала всесоюзну популярність, якраз йшов на екранах фільм “Салют, Маріє”, де вона зіграла головну роль. Ми здружилися сім’ями і, може, не так часто зустрічалися зі Степанковими, як вони з Миколайчуками, але дружба була взаємною і щирою.

Чи не з першого ж дня знайомства я відчував, що поруч зі мною геніальні люди. Хоча тоді це так не цінувалося. Лише з роками зрозумів, як і наскільки мені поталанило в житті, адже потрапив у коло таких великих людей.

До речі, не знаю, де навчився Кость Петрович, але він дуже  вправно міг зарізати барана, тут же розібрати і смачно приготувати. Барана тоді можна було купити за 11 чи за 15 карбованців. Інколи через день чи два ми так чинили. Я ж на плечах тих баранів приносив…

— Жодна вечірка чи забава не обходилися без пісень.

— Заводіями завжди були  Степанков та Миколайчук. Боже, скільки вони переспівали гуцульських коломийок і віватів, старовинних пісень. Кость Петрович хоча й був старший на 13 років за Івана, все ж вважав його своїм учителем співу. Кость Петрович і сам знав чимало козацьких пісень. А як він читав напам’ять величезні поеми Тараса Шевченка! Інколи видавалося, що знає чи не весь “Кобзар” на пам‘ять...  

А скільки знали і співали колядок! Знову ж заводієм був Іван Миколайчук, потім вступав Кость Петрович, і затягували всі разом. Як шкода, що не зафільмовано жодної з таких незабутніх вечірок...

Звісно, що були в нас інколи й непорозуміння. Хоча зі Степанковим не мав жодних, навіть найменших сварок. Пригадую, як Миколайчук любив повторювати: “Талант в аптеці не купиш. Як і вірних друзів»…

Кость Петрович помер 22 липня 2004 року від раку підшлункової залози. Похований в селі Жереб'ятин Бориспільського району Київської області.