Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Слухачі у ролі снайперів,

або В чому різниця між академічним та естрадним виконанням
26 грудня, 2002 - 00:00


За кордоном працюють співаки Анатолій Кочерга, Вікторія Лук’янець, Ольга Пасічник, Марія Гулєгіна, скрипалі Анатолій Мельников і Олесь Семчук, піаністи Володимир Шамо і В’ячеслав Новиков… Та й ті артисти, які не хочуть поривати зв’язку з батьківщиною, більшу частину року проводять у гастролях…


Згадуючи старі часи, які ми так любимо лаяти, і не безпідставно, зазначимо, що колись обличчя митців, що присвятили себе академічному мистецтву, сяяли на екранах телевізорів, ці майстри були найбажанішими гостями на урядових концертах, вони були оточені увагою уряду і жили безбідно. Своїх кумирів народ пізнавав на вулицях і з нетерпінням чекав зустрічі з ними на святкових «Блакитних вогниках». Це, скажімо, співаки Бела Руденко і Юрій Гуляєв, піаністи Святослав Ріхтер та Еміль Гілельс, скрипалі Віктор Третьяков і Леонід Коган, віолончеліст Мстислав Ростропович. Тепер інші часи, державі тепер не до справжнього мистецтва, традиційно збиткового не лише у нас, а й в усьому світі.

Класика нині, здебільшого, Попелюшкою заглядає у вікна казкового палацу, де править бал шоу-бізнес. В обличчя народ знає лише естрадників. Бо їхні відеокліпи крутяться по усіх каналах телебачення, а для виконавців нетлінних творінь Баха і Бетховена, Чайковського і Рахманінова з кожним роком знаходиться все менше місця у теле- і радіоефірі. До речі, коли ви потрапите до Італії, Австрії, або Франції і спробуєте в машині чи автобусі впіймати щось по радіо — вам у вухо «кинеться» національно визначена музична інтонація. Тобто, із закритими очима перетинаючи кордони, ви на слух зможете визначити, в якій країні перебуваєте. У нас ще тільки державні канали якось тримаються на національній хвилі, там можна почути народні пісні у виконанні таких неперевершених майстрів, як Борис Гмиря, Марія Литвиненко-Вольгемут, із молоді — Валентина Степова, Володимир Гришко. А численні FM-станції заполонила російська блатна пісня про «Владимирский централ» і т.інш. Та це тема для окремої розмови.

Щодо святкових концертів, що транслюються по телебаченню — на них не часто вдається побачити улюблених солістів опери та філармонії, а якщо зірки класичної сцени і бувають запрошеними, їм доводиться виступати в одній компанії з такими, вибачте, «майстрами», що не всі на це погоджуються.

Споглядаючи, як один за одним на сцену виходять по черзі академічні та естрадні виконавці (і ті, і ті заслужені, або народні, і ті, і ті лауреати), пересічний глядач, звичайно, і гадки не має, що цим званням і лауреатствам різна ціна. Ті, що відкривають рота під «фанеру», мають такі ж звання народних і заслужених, як і трударі класичної ниви. А лауреатства у них також різної«ваги». Скажімо, на пісенному конкурсі «Золотий Ікар» у Черкасах усього два тури. І від учасників вимагається проспівати максимум чотири пісні. А от на конкурсі імені Королеви Єлизавети у Брюсселі для лауреатів міжнародних конкурсів — три тури, причому, другий складається із трьох частин, а для простих смертних — турів сім. І, скажімо, вокалістам треба підготувати 36 творів, починаючи від віртуозної музики барокко (XVIII сторіччя) і до твору сучасного бельгійського композитора. Як- то кажуть, відчуйте різницю. Тому третя премія співачки Ольги Пасічник у Брюсселі — дорогого варта.

Колись різниця між академічними та естрадними виконавцями не була такою разючою: і ті, і ті співали під оркестр, і ті, і ті «живцем» виконували двогодинну програму, і ті, і ті були особистостями. Із ностальгією згадую таких шансоньє, як Клавдія Шульженко, Марк Бернес. Нині… Я якось бачила, як одна із естрадних зірок змушена була співати під оркестр — ото сміху було…

Не маючи можливості, та й морального права співати і грати під «фанеру» (уявіть собі, що протягом трьох годин Джільда, Герцог і Ріголетто відчайдушно удаватимуть, що беруть високі ноти і виводять карколомні вокальні пасажі…), служителі академічного мистецтва на відміну від естрадників мусять дотримуватися суворого режиму. Вони не вживають алкоголю (вокалісти, щоб голос звучав, інструменталісти, щоб руки не тремтіли), перед виступом рано лягають спати, дотримуються дієти — бо хто ж тобі повірить, що ти сімнадцятирічна невинна Чіо-Чіо-Сан, коли на тобі плаття лускається. Своєму фаху (репетиціям) вони приділяють не менш як п’ять годин на день, щоб тримати форму. Після концерту або спектаклю, як правило, артисти, внаслідок емоційного та фізичного напруження втрачають кілька кілограмів ваги. Якось Володимир Крайнєв після виконання надзвичайно віртуозного прокоф’євського фортепіанного концерту сказав, що ледве не сконав на сцені. А відновити форму буває дуже важко, бо доходи у служителів муз не великі у порівнянні із представниками шоу-бізнесу. Пам’ятаємо, як свого часу в українських оперних театрах артисти балету непритомніли на репетиціях від голоду. Це, коли зарплатню місяцями не виплачували. Іноді з цього приводу траплялися і страйки.

Краса і гордість української оперної та філармонійно сцени, артисти, які виступають у найуславленіших залах світу, у себе вдома немов нерідні діти. На відміну від філармонії, де графік виступів чітко розпланований чи не на рік вперед, в оперному театрі народній артистці можуть сказати напередодні Нового року : «Другого числа співатимеш спектакль». А вона, ця артистка, вже три роки не співала запропоновану партію… Отож, Новий рік виявився зіпсованим. Тепер, як і раніше, в Національній опері немає перспективного планування спектаклів так, як це існує в усьому світі, коли афішу театру на наступний рік з прізвищами виконавців і цінами на квитки, можна дістати ще наприкінці минулого сезону у красиво оздобленому буклеті, причому безплатно.

Коли ж академічний музикант хоче влаштувати власний сольний концерт — будь ласка, але за свої кошти, бо адміністрація театральних і концертних закладів хоче бути впевненою, що зали не порожнітимуть. Адже слухати програму з творів Шостаковича, або навіть Шуберта, прийде лише невеличка кількість людей, добре обізнаних у серйозній музиці, а їх так мало, що можна вже заносити у «червону книгу». Те, що академічні музиканти вкладають у національне мистецтво свої гроші, які заробляють на Заході, у нас нікого не дивує. І, коли артисти, проголошуючи на вечірках тости, бажають один одному: «Дай тобі Боже наприкінці року в «нуль» вийти», — усі розуміють про що йдеться. Інша справа — пісенні хіти про Клеопатру з Афродітою, або Мадам Брошкіну. Їх послухати в палац «Україна» у виконанні російських монстрів естради приїдуть усі «нові українці», і за касові збори можна не хвилюватися.

Отож, як не крути, а усе зводиться до наявності «мерзенного металу». Він, що б не казали, у нас є, бо бачимо, як зводяться у столиці дорогі пам’ятники один одного жалюгіднішi, і наступні вже на черзі стоять, затримка лише за тим, щоби конкурс оголосити… А ось на що їх, цих грошей, не вистачає, так це на власні таланти. Вони їдуть з України дедалі частiше: за кордоном працюють співаки Анатолій Кочерга, Вікторія Лук’янець, Ольга Пасічник, Марія Гулєгіна, скрипалі Анатолій Мельников і Олесь Семчук, піаністи Володимир Шамо і В’ячеслав Новиков… На початку дев’яностих Національному симфонічному оркестру під керiвництвом народного артиста України Ігоря Блажкова було запропоновано усім складом залишитися в Іспанії, на зразок того, як туди, в Іспанію, переїхали свого часу «Віртуози Москви». Блажков із патріотичних міркувань відмовився, але, коли у двері постукала голодна старість, змушений був поїхати із сім’єю до Німеччини. (Хай спробують наші естрадники жити і творити десь у Франції чи Німеччині).

Та й ті артисти, які не хочуть поривати зв’язку з батьківщиною, більшу частину року проводять у гастролях: співаки Володимир Гришко, Михайло Дідик, Ольга Микитенко, трубач Андрій Ільків, піаніст Ігор Четуєв, камерний хор «Київ». Цей список можна продовжити. Щоб потрапити на їхні небагаточисленні виступи у себе вдома, треба бути снайпером.

Виникає питання: з чим, з якими духовними скарбами ми будемо рухатися у третє тисячоліття? Бо в ньому аж ніяк не обійтися без невмирущої класики, якщо, звичайно, ми хочемо залишитися Людьми, здатними високу мрію втілювати у дійсність. Інакше, борони Боже, маємо шанс перетворитися лише на споживачів їжі (для підтримування життєвого тонусу) і низькопробної шоу-продукції (суто для «розслабухи»).

Та незважаючи ні на що, хочеться вірити, що подвижників, які собі на збиток дбатимуть про некомерційне класичне мистецтво, на наш вік вистачить.

Людмила КУЧЕРЕНКО, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments