«Сьогодні кожна людина має не боятися говорити «я» і не ховатися за абстрактним «ми»!

Художник, графік, сценограф, режисер театру та кіно завжди виявляв свою активну громадську позицію. Під час помаранчевої революції 2004-го Сергій Маслобойщиков відзняв документальний фільм «Люди Майдану. Nevseremos!». Радикальним у назві стрічки є лише перегук із іспанським гаслом «Venseremos!» — «Ми переможемо!», що звучить девізом для людей, які стояли на Майдані й тоді, й нині. Свідчення як «східняків», так і «західняків» наповнені різними культурними цінностями, передані різними мовами, але, по суті, вони — про одні проблеми — про важкість долі простих людей. Нещодавно на YouTube з’явився трейлер кінорежисера С. Маслобойщикова до майбутнього документального фільму «Український аргумент», присвяченого подіям української революції 2013—2014 років. Про два Майдани та людей, які виходили на них, наше сьогодення та майбутнє.

— Давайте повернімося в недалеке наше минуле й розпочнемо розмову про головну ідею фільму «Люди Майдану. Nevseremos!».

— Моя мета — показати звичайних людей. Варто згадати, як західний Майдан кричав східному Майдану 2004 року: «Ми вас любимо!» Я потім запитував, чи повірили люди одне одному? Наступне моє запитання до них було простіше — що вони знають одне про одного? Тоді з’ясувалося — майже нічого! Я навіть просив їх малювати портрети одне одного. І практично завжди це були штампи, нав’язані ще радянською ідеологією. Найстрашніше те, що сьогоднішня російська пропаганда продовжує використовувати ті ж самі міфи і штампи, хоча люди вже давно змінилися!

— Через десять років ми отримали інший Майдан. Євромайдан не за вибір сходу чи заходу, а Майдан, який мав би об’єднати всіх людей, які хочуть жити за європейськими стандартами у вільній Українській державі. Багато хто каже, що перший Майдан був інфантильним, а другий — подорослішав. Перший Майдан не призвів до смертей, а другий став кровавим (рахунок Героїв Небесної Сотні росте — вже 103 загиблих).

— Як і в минулому Майдані, так і в теперішньому я — лише маленька «мураха». Я не герой, а допомагав чим міг: від будівництва барикад до передачі грошей і продуктів. Практично щодня був на Майдані і постійно знімав, брав інтерв’ю — і вночі, й у кризові моменти штурму, й у спокійний час... Прагнув знайти людей, що виходили і 2004 року, й нині. Знаєте, коли запитував: «Чим відрізняється минулий Майдан від теперішнього?», то більшість людей відповідали, що практично нічим, але теперішній Майдан став більш сердитий і не дозволяє помилок, що виникли після першого Майдану. Поступово сердитість протестувальників переросла в справжню боротьбу за свободу і наше майбутнє... Почалися більш жорстокі події, й стало ясно, що Майдан-2004 року абсолютно не порівнюваний з Майданом 2013—2014 років! Люди ті самі, але вони подорослішали. І головне, що зникло з того часу, — це інфантильність. 2004 року в інтерв’ю я казав: «Найбільша перемога революції в тому, що не зламали молоде покоління, що йому не дали захлинутися зневір’ям у свободу». І сьогодні це молоде покоління стало ударною силою нового Майдану. У наших сусідів — Росії — зовсім інша ситуація. Те, що зараз там відбувається під гаслом «великої держави», ніхто не думає про окрему людину. Про це презирство до малого світу, коли не помічають людину, до речі, казав мій учитель Данило Лідер. А Олександр Солженіцин зауважував, що «ми вічно штурмуємо Босфори і Дарданелли, але ніколи не зосереджуємося на житті людей у власній країні»...

— Вам не здається дивним, що, коли існує велика кількість різних інформаційних ресурсів, де можна перевірити всю достовірність подій, у Росії вірять у «страшилки» російських ЗМІ — «бандерівців, українських фашистів» тощо?

— Із одного боку, глобалізація нам допомагає, відкриває інформаційні шлюзи, але з другого — «шлюзи» можна наповнити й пропагандистським сміттям. Усе залежить від вибору людини. Усередині суспільного механізму існує певна соціальна драбина, соціальний ліфт. Якщо він рухається за особистісними та професійними якостями, то відбувається природній добір: чим вищі твої професійні якості, тим вище твоє становище в суспільстві. А якщо він рухається напрямком холуйства, так званою номенклатурною, або корупційною драбиною, відбувається деморалізація людини. У другому випадку необхідність у професійних якостях зводиться до нуля. Тоді молодій людині не треба навчатися, а лише орієнтуватися на принцип підлабузництва, що має виштовхнути її на вершину кар’єрного росту. При такому порядку в суспільстві навіть інформація мало що означає: вибір зроблено за людину, і виявляється, що багатьом так легше жити.

— Але ж більшість і вийшла на протест проти цього. Багато хто каже, що його «дістало таке несправедливе життя»!

— Жахлива підлабузницька вертикаль існувала в нас при різній владі! Я не кажу, що талановита особистість не могла за цих умов пробитися, або що в нормальному суспільстві не буде холуйства. Ні! Та коли це виведено в суспільну структуру, коли це вибудовує механізм збагачення та зміцнення певного мафіозного клану, стає страшно. Ми ж не можемо сьогодні порівнювати Німеччину або Північну Корею — ці країни працюють за різними соціальними механізмами!

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Нині холуйська вертикаль продовжує укріплюватися в Росії. Свідомість не змінюється миттєво, це — довгий еволюційний процес. Але через те, що сьогодні викривлено працюють із російською свідомістю, важко уявити найближчі зміни. Але хочеться вірити — в Росії багато свідомих і вільних людей, які здатні дивитися правді в очі, а не захоплюватися фальшивими ідилічними картинками. Колись Бернарда Шоу запитали, чому люди люблять дивитися трагедію, де все погано закінчується? Він відповів: «Для того, щоб вибирати між лінією найменшого опору та лінією найбільшої переваги». Тобто свідома людина обирає лінію найбільшої переваги, а людина безвольна обирає лінію найменшого опору.

— Відео, яке нещодавно з’явилося на YouTube під назвою «Майдан. Український аргумент», — це частина вашої нової стрічки?

— Поки що це спроба фіксації майбутньої роботи. Я вважаю, що байдужо пройти повз історію неможливо! Але історія рухається набагато швидше, ніж її можна зафіксувати й зрозуміти, що відбувається...

— Піаніст, який тільки-но вчиться грати на фортепіано, унаочнює публічну самотність. Чи є це образом України, яка тільки вчиться жити самостійно?

— Інтерпретувати цей образ кожен має право, як завгодно. Я просто зафіксував важливий момент. Це було, здається, через день після розстрілу людей, в найгарячіші дні на Майдані. Уже збиралися люди з квітами. Солдат намагався грати на піаніно, його внутрішня самотність і зосередженість на власних думках, можливо, про тільки що пережиті події, просто мене вразила. Його обличчя багато про що говорить...

— Давайте повернімося до вашої вистави «Буря» В. Шекспіра в Театрі ім. І. Франка. Хоча вона поставлена ще 2010 року, але нині, коли її дивишся, таке враження, ніби вона пророкує Майдан: острів унаочнений дерев’яними пандусами, що нагадують шматки корабля після бурі; напис на пандусі «Patria» з латини означає «Батьківщина»; Просперо, який шукає свободу, і навіть напівзламане фортепіано... Усе наче перекочувало із вашої вистави на Майдані, а фортепіано вже навіть зафіксовано в новому документальному фільмі...

— Фортепіано — це скоріше голос. А творчість у революції виявлялася скрізь — від дівчат, що варили їжу, й до хлопців, котрі йшли з дерев’яними щитами на смерть! У кожного є свій голос, це — багатоголосся Майдану... Нині я посварився з багатьма своїми російськими знайомими, бо вони не розуміють і не хочуть розуміти (!) того, що справді відбувалося на Майдані. Тому для мене дуже важко довести різним людям, які зомбовані путінською пропагандою, правду. Їх важко переконати в тому, що на Майдані не було ні антиросійського, ні антисемітського слова, що українці, росіяни, татари, євреї — всі стояли пліч-о-пліч! І це також ніколи не зрозуміють стратеги, котрі вирішують у кабінетах геополітичні проблеми.