У виставковому залі Музею однієї вулиці в Києві
триває виставка львівських художників Володимира Пінігіна і Іветти Ключковської.
В одній із публікацій Володимира Пінігіна назвали «відлюдником, якого
знає весь світ». І це не перебільшення. Хоча в Києві остання його персональна
виставка відбулася в 1987 році, а для його доньки І. Ключковської нинішня
— дебют, географія його виставок, як і виставок його доньки, довершена,
мов алфавіт — від Америки до Японії.
Володимир Пінігін народився і виріс у Петербурзі. Згадуючи дитинство,
він називає себе «музейним хлопчиком»: Ермітаж, клас скрипки в музичній
школі, зоологічний і кораблебудівний гуртки, спілкування з дядьком-моряком...
З цього великого міста, де він закінчив школу мистецтв, виніс художник
любов до старовинної архітектури, класичної музики і теплого, обжитого
світу речей. Далі був Львів, Поліграфічний інститут. Важкі 60-ті роки,
коли неможливо було виставляти те, що хочеш. У 70-х В.Пінігін працював
театральним художником і багато ілюстрував фантастику. Від цього періоду
залишилися у художника колажно-асамбляжне мислення та метафізичне світосприймання,
а також дещо сюжетна «щільність» робіт, прагнення вмістити в книжкову ілюстрацію
якомога більшу кількість деталей. Автор признається, що відчуває задоволення,
змушуючи читача вдивлятися в свою роботу якнайдовше.
Образи Володимира Пінігина інтелектуальні й чуттєві водночас. З лабіринту
тонесеньких заплутаних ліній проступають напівреальні-напівмістичні істоти:
жінки-птахи з могутніми, ворожими дзьобами; рицарі, закуті в декоративно-витончені
обладунки. Колісниці, вежі, потворні комахи, літаючі риби та кораблі з
жіночими грудьми замість вітрил... Все це рухається, бореться, нападає
і захищається, зачаровує і жахає.
У кожній з робіт, густо населених напівлюдьми-напівмонстрами, магічними
знаками та символами, ніби розгортаються один за одним акти великої людської
трагедії. Космогонія Володимира Пінігіна — це вихід за межі жахів підсвідомості,
зняття шор, подолання себе самого. Численні асоціації відсилають до біблійних
сюжетів, великих епосів і легенд. Ці роботи, як і «вічні книги», розраховані
на перечитування, на багаторазове повернення.
Художня інтуїція Володимира — дивовижна: тривожну літографію «Передчуття
квітня» він створив за кілька місяців до Чорнобильської катастрофи. Життя
на вістрі породжує своєрідне «відлюдництво»: обмеження контактів, насторожене
ставлення до моди, трепетне сприйняття природи.
У батька і доньки багато спільного. Іветта Ключковська закінчила той
самий Львівський поліграфічний інститут і, як і батько, стала графіком.
Спадкова в ній і наполегливість, і колосальна працьовитість, і творча невпокоєність.
Як і батько, вона надзвичайно допитлива. Обидва — великі шанувальники книжок
і збирачі знань, вражень, речей. В обох появі кожної нової роботи передує
тривалий період підготовки, ретельне вивчення конкретних предметів, зображуваних
зі скрупульозною точністю в деталях.
При цьому роботи І. Ключковської суворіші і лаконічніші, ніж у батька.
Центральне місце в її сюжетах — жінка — породілля, берегиня. Її героїні
мужньо протистоять вульгарності та брутальності життя. Як і сама художниця
— прекрасна тендітна жінка, яка жертовно оберігає від знегод і тривог свою
родину, ростить сина. «Життя жінки — це подвиг», — так коментує Іветта
багато своїх робіт. Але й любов, і турбота, і ніжність. Її офорти випромінюють
добро, в них неначе відображено найказковіші і найбезтурботніші дитячі
сни.
У нинішній експозиції багато зображень ню, але оголене жіноче тіло не
видається непристойним. Воно первозданно прекрасне. Зрештою розумієш, що
і гіпертрофована чуттєвість образів Володимира Пінігіна, і цнотлива стриманість
героїнь Іветти Ключковської — лише різні вияви єдиної й спільної для дивовижної
династії львівських графіків граничної оголеності почуттів.






