«Соловецький реквієм»: з думкою про День гніву

Книжку «Соловецький реквієм» видало київське видавництво «Експрес-Поліграф». У її епіграфі — промовисті рядки з роману Ліни Костенко: «...Найбільше я люблю «Реквієм», а в ньому «Dies irae» — «День гніву». Потужна музика, крізь яку проривається клекіт барикад. І я раптом подумав: якщо українці ще здатні на День гніву, то Україна буде. А якщо не здатні, то вже ні». «Соловецький реквієм» — про тих патріотів, які в 1920—1930-х чинили опір сталінському режимові. Їхні останні земні адреси знайдено через десятки років у суворих навколосоловецьких краях...

Чорні справи більшовизму понад півтора десятиліття є провідною темою досліджень і літературної творчості Сергія Шевченка. Він вивчав розсекречені архівні матеріали в Україні та за кордоном, брав участь у міжнародних історичних конференціях і круглих столах.

У 75-ті роковини Великого терору — масових політичних репресій 1937—1938 років — суспільний інтерес до творчості дослідника зріс. Хоч як дивно, доклали рук до цього й чиновники сусідньої держави, які без пояснень заборонили письменникові — Сергію Шевченку — в’їзд на територію РФ. Факт набув розголосу в пресі, після чого київські доброчинці запропонували митцеві свою допомогу в перевиданні його творів. До слова, у статусі небажаних для влади РФ осіб певний час перебували й українські публіцисти Микола Хрієнко та Василь Овсієнко.

Збірка «Соловецький реквієм» обіцяє стати не лише вагомим здобутком у творчій біографії письменника, а й актуальним, соціально значущим внеском у формування та збереження національної пам’яті.

У вступній статті автор збірки звертає, зокрема, увагу на хиби у висвітленні «соловецької» теми, уточнює важливі деталі. Приміром, Петра Раєвського — одіозного в. о. начальника острівної тюрми — не розстріляли 1939-го, як це стверджували в публікаціях 2000-х років. Він до 1947-го відбував покарання в Унженському таборі — був завідувачем ізолятора на штрафпункті, а 1955-го його реабілітовано, поновлено у КПРС, згодом він вийшов на пенсію та помер 1967 року в Росії.

Згадаймо лише кілька імен соловецьких політв’язнів: геніальний реформатор театру Лесь Курбас, вчені Степан Рудницький, Матвій Яворський, Всеволод Ганцов (останній лише дивом виживе в таборах). Тут і звинувачені в «тероризмі» професори-філософи, і страчені літератори Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Мирослав Ірчан, Василь Вражливий, Геннадій Садовський, Гео Шкурупій, і державні діячі Микола Любинський, Володимир Чехівський, Михайло Полоз, Петро Солодуб, і працівники культури Ничипір Миколенко, Микола Нарушевич... Їхні долі, на думку академіка Миколи Жулинського, — свідчення воістину «гігантських масштабів українського етноциду, жорстокої послідовності у винищенні української духовно-інтелектуальної еліти, систематичності упокорення національного духу, поривань до свободи і незалежності України».

Історія здатна повторюватися, нагадує публіцист: «І нині час від часу з політичних хащ визирають вовки в овечих шкурах, зло часто вбирається в тогу добра... Тож дуже важливо, щоб здобутки пошуковців, дослідників, учених вчасно ставали надбанням широкого загалу... та слугували своєрідним щепленням проти амнезії».

Друга частина збірки — це актуалізована публіцистика різних років: пізнавальні, насичені деталями оповіді про експедиції на Північ Росії, статті про Соловки в контексті табірного минулого та подвижництво пошуковців — Юрія Дмитрієва з Петрозаводська та його колег із Росії та України. Йдеться про виявлені місця розстрілів і поховань на Біломорканалі, про спорудження коштом світового українства Козацького хреста в карельському урочищі Сандармох, про традиційні міжнародні акції поминання жертв репресій. Тут же вміщено чимало світлин, що раніше не друкувалися. Вони становлять основу змістовної добірки ілюстрацій із місць, де функціонували установи ГУЛАГу.

У третій частині книжки — «За обрієм архіпелагу» — вибрані твори про співвітчизників, які не були в’язнями Соловків у роки Великого терору, але всі вони — жертви репресій, невід’ємна частина безжально винищеної в 1920—1930-х роках інтелектуальної еліти нації. Уперше побачили світ на сторінках збірки й деякі віднайдені в Україні матеріали з доробку видатного архітектора Василя Кричевського (стаття «Переяславське відкриття»). Головного героя цього твору Володимира Чубука-Подільського — прадіда журналістки Олени Мех, віце-президента Всеукраїнського благодійного фонду «Журналістська ініціатива» — було репресовано в 1930-х. Володимир Андрійович, на щастя, не загинув у жорнах терору, а нащадки зберегли унікальні малюнки хати в Переяславі. Їх власноруч виконав 1924 року Василь Кричевський — автор зображення Тризуба (нині це Малий Державний Герб України) і майбутній творець архітектурного проекту музею Тараса Шевченка в Каневі.

Історія здатна повторюватися, нагадує публіцист: «І нині час від часу з політичних хащ визирають вовки в овечих шкурах, зло часто вбирається в тогу добра... Тож дуже важливо, щоб здобутки пошуковців, дослідників, учених вчасно ставали надбанням широкого загалу, доходили до читача, глядача, слухача, сприяли формуванню суспільної свідомості та слугували своєрідним щепленням проти амнезії». Чимало людей, які в 1920—1930-х повірили більшовицькій пропаганді, переконалися, що то була політика «національного гноблення і грабування селян у царстві не соціалізму... а всезагального обману, провокації та сваволі». Практикуючи в небачених вимірах рабську примусову працю, Кремль насправді наблизив економіку СРСР до «досягнень» східних деспотій.

Автор книжки цитує слова молодого учасника інформаційного проекту «Сандармох» Вадима Хащука про те, що важливо не залишатися байдужим до висвітлення та усвідомлення правди про злочини комуністичного режиму: «Якщо ми програємо боротьбу за правдиве висвітлення нашої історичної спадщини, ми можемо програти майбутнє». Не випадково кремлівська стіна (яка є і на Соловках, і в Москві) під пером Сергія Шевченка стає художнім образом. Публіцист зауважує: «Соловецьких страдників, усіх, кого зжили зі світу канальські каторги, сибіри, магадани, не маємо права забувати. Книжки про цих людей, статті, фільми, телепрограми, загалом кожний крок у сутінь кремлівської стіни — це водночас і пам’ять, і осторога проти втрати себе як нації».