Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Сьорбнувши вод кастальських...

У Київському музеї західного та східного мистецтва триває виставка графіки «Життя у просторі паперу»
6 квітня, 1999 - 00:00

Тож видається гідним захвату, коли галерея «Ірена» зібрала
чотирьох митців — Наталку Кохаль, Оксану Стратійчук, Івана Кириченка, Віту
Хайдурову, — аби ті на території Музею західного і східного мистецтва відстояли
«свою територію». І пробудили «чувства добрые» — цілковитий анахронізм
у наш суворий час! — от тільки не лірою. Ударом різця, штрихом олівця.
Що не кажіть, а графіка — графиня серед мистецтва, але вже не королева.
Благородство в неї вроджене, тендітність — із діда-прадіда.

У якийсь момент огляду експозиції надмір емоцій змінюється
на контремоцію, суть якої можна передати словами філософа: не можна двічі
увійти в одну й ту саму річку. Вже колись тупотів кентавр Кириченка. Вже
грала плакуча гітара Хайдурової. Стати б розкутими, відтанути душею, пустити
сльозу, як віртуальний Скоропадський у Булгакова. Не виходить. Back to
the past, не future!

The past? Київські митці тільки «клеять із себе» архаїків.
Насправді — не на словах чули і про комп'ютер, і про «нові технології».
Присяга минулому — гра, де не буває, не може бути переможених. Лише трапляється
цейтнот... уваги глядача. Треба було прожити кілька років — максимум десятиліття
— аби втямити, що графіка у нашому житті — не тільки й не стільки оаза
(як це було в радянський час), як один із можливих затишних куточків, куди
можна завітати на вихідні. А можна і не завітати — діло хазяйське!

Найанахронічнішим мені здався розділ Наталки Кохаль. Її
гуашам годилося б прикрашати якийсь із 200 томів «Бібліотеки Всесвітньої
Літератури» (саме 1-ї серії, де нас радували зразки давніх літератур античної,
східної, епохи Ренесансу чи бароко). Узяті безвідносно до тексту, вони
втрачають у своїй внутрішній переконливості.

Оголені жінки (та що там жінки — діви, дами, феї!) Оксани
Стратійчук — спокійно- рухливі, наче риби, що струсонули з себе луску,
та не життя. Середовище їхнього побутування — вигадливі акваріуми, де їх
ніщо й ніхто не може зворушити. Навіть Сфінкс, зустріч із яким для будь-кого,
окрім кульгавця Едіпа, була фатальною... Раз — і в провалля! Та ні, плетуть
нитку розважливої бесіди. Технікою кольорового офорту авторка володіє блискуче,
занурюючи глядача в осяйність передранкового марева — при умові, що світанок
той — безхмарний, погожий, променистий. Але млість засіла в тілі, гасячи
в зародку найменший потяг до дії. Анабіоз, що оволодів персонажами, позначився
і на всьому стані графічного мистецтва сьогодні, і це є по-своєму символічним.

Трохи енергійніший Іван Кириченко. Але він — попри видимі
перекочування м'язистих горбиків під шкірою — лише імітує дію, а не безпосередньо
діє. Хизується можливістю руху. Його «грішні ангели» тільки збираються
«відтягнутись». Його Юдіф ще не бралася до своєї «чорної справи». І не
розпочне її ніколи.

І якщо його твори стосовно якогось графічного абсолюту
займають невизначено шлюзове становище, то згравійоване Вітою Хайдуровою
— це графіка в кубі, у квадраті, в енному ступені акценту. Наче хтось розлив
молочну калюжу на паперовий аркуш і з-під неї вигулькують тремтливі, як
крильця бабки, лінії. Сюжети, пов'язані з музикуваннями чи псевдоазартною
грою, — не є для неї випадковістю. Її штрих з'являється нізвідки, як і
судома струн — і, здається, так само розтане в тиші чи на папері.

У 70-ті роки, коли графіка була гіперактуальною (согрішу
спогадом), критика висунула термін «тихої графіки» — на противагу «бурхливим
60-м», з їх культом плаката й лінорита. На мій погляд, істинна графіка
не може бути іншою, окрім «тихої». Але коли сьогодні часто-густо треба
кричати, аби тебе почули, прекрасне мистецтво дозволяє собі бути неактуальним,
не втрапляти «у струмінь»... І, попри все, вдруге, втретє вступати в ту
саму річку. Навіть якщо ніхто поруч і не розчулюється.

Олег СИДОР-ГІБЕЛИНДА, «Art-Line», спеціально для «Дня» 
Газета: 
Рубрика: