Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

Сповідь перед часом

Суперечливі почуття викликає збірка спогадів про поета та письменника Миколу Негоду
21 квітня, 2010 - 00:00

Книжку, яка вийшла у Черкасах коштом обласного бюджету, приурочили до роковини смерті митця. А про тих, кого немає з нами, як відомо, треба говорити або хороше, або взагалі не говорити... Нагадаємо, вершиною творчості Миколи Негоди став твір «Степом, степом...», який поклав на музику композитор Анатолій Пашкевич. І народилася пісня-реквієм українського народу, яку не можна слухати без щему в душі, без сліз. Більшість дослідників творчості поета сходиться в тому, що будь у його творчому доробку лише одна ця пісня, і то його ім’я заслуговувало б найвищої оцінки. Відомий український письменник Олесь Гончар писав: «Поет Микола Негода і композитор Анатолій Пашкевич піснею «Степом, степом...» обезсмертили себе...». На слова Миколи Негоди написано немало й інших відомих пісень — «Летять білі чайки», «Земле моя, земле», «Над колискою сина», «За полем розлогим», «Тоне море неозоре», «Молодість ветеранів», «Чигиринська дума», «Діброво зелена» та інші. У творчості Негоди Шевченкіана займала одне з найпомітніших місць. Найкращим твором на цю тему є драматична поема «Дума про Кобзаря». Вона розповідає про останній приїзд поета на милу його серцю Черкащину влітку 1859 року. Тема «Шевченко і народ» є наскрізною у поемі «Амангуль», циклі віршів «Тарасовими шляхами». Негода — автор історичної драми «Гетьман», нарисів «Галина Буркацька» та «Данило Нарбут», документальної повісті «Говоритиму з віками», романів «Холодний Яр», «Отаман Мамай», «Божа кара», автобіографічної повісті «Сповідь перед собою»...

Під час презентації книги «Наш Микола Негода. Спогади» публіцист Петро Жук запитав у присутніх, чи знають вони, хто першим почав процедуру «клювання» колишнього петлюрівця Володимира Сосюри за вірш «Любіть Україну!». Оскільки ніхто не знав відповіді, Жук пояснив, що ганебним «першопрохідцем» у цій справі був не хто інший, як... Андрій Малишко. Тоді, влітку 1951 року, Сосюру чотири дні поспіль засуджували на письменницькому пленумі. А розпочав кампанію осуду «ідеологічних збочень» саме Малишко.

— Згадав я цю історію після того, як прочитав спогади про Миколу Негоду, що їх написав побратим Василя Симоненка — Микола Сніжко. До речі, якби не було Негоди, то не було б і Симоненка (Негода працював парторгом редакції і був членом Спілки письменників). А те, що Василь у щоденнику писав: «Негода мені отруює життя», то треба знати, за яких обставин це писалося і як це писалося, — зауважив Петро Жук. У «Окрайцях думок» Василь Симоненко 25 вересня 1963 року записав: «Тепер я став у Черкасах ще самотніший, бо немає і того колективу, що був у «Молоді Черкащини». Приятельські стежки між мною та Оглобліним, можна сказати, позаростали буйним споришем. Одному з них я був потрібен, доки міг допомогти, другий виявився звичайнісіньким флюгером. Не сумніваюся, що він цькуватиме мене з таким же запалом, як раніше вихваляв. Та він це й сам продемонстрував з кількох трибун на різних нарадах. Але — нам своє робить».

Після смерті Василя Симоненка щоденник опублікували за кордоном. Це стало своєрідним лакмусовим папірцем для багатьох тогочасних митців. Що ж стосується самого Миколи Негоди, то він, як відомо, написав «викривальну статтю» «Еверест підлості», яка вийшла у газеті «Радянська Україна», із закидами в бік «так званих друзів поета», що віддали щоденник до друку (та ще й за кордон!). Пізніше був ще роман «Холодний Яр», у якому, як потім з’ясувалося, Негода використав уривки з відомого нині твору Юрія Горліс-Горського... Щоправда, вже пізніше письменник повернувся до теми Холодного Яру і написав роман «Отаман Мамай» — про науковця з чигиринської Боровиці Якова Щирицю, більше відомого як «Мамай». У передмові до свого роману Микола Негода зізнався: «... народився роман, яким я спокутуюсь перед пам’яттю полеглих холодноярців, мужніх борців за волю і незалежність України». Тобто, знайшов у собі сили, щоб сказати правду про героїв Холодного Яру.

Словом, зрозуміло, що Микола Негода був постаттю досить суперечливою. Ось як про нього відгукуються друзі та колеги по перу.

Микола СНІЖКО, журналіст, автор книги «Оводи Василя Симоненка»:

— Через багато років, коли галас, спричинений «Еверестом підлості», ущух, Негода зрозумів (флюгер повернувся в інший бік), що зробив тоді величезну помилку, яку йому й досі не можуть пробачити письменники-шістдесятники. Як би там не було, а, міркуючи над цією сумною історією, я думаю, що Негода в ній був все-таки героєм (може, правильніше — антигероєм), але... драматичним: він, дитя свого часу, може, й не знав, не відав, що чинив... То була його драма, гідна пушкінського пера, бо Негода стоїть поруч із Симоненком, як Сальєрі біля Моцарта.

Володимир ПОЛІЩУК, професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького, упорядник збірки спогадів:

— Рубіж 1980—1990-х і перша половина 90-х років для Миколи Тодосійовича-письменника... були, як зараз бачиться, дуже непростими, навіть болючими. То був час глибокого внутрішнього переосмислення поетом і світу в собі, й себе у світі. На всі ці роз’ятрені рани багатьох розчарувань накладалися відверті чи приховані нападки «друзів-правдолюбів», у тому числі — з колег-письменників, які раптом стали надпринциповими. Особливо гостро йшлося про взаємини із Василем Симоненком, із романом «Холодний Яр»... Свого часу я спробував якомога безсторонніше поглянути і на ці теми, і на весь літературний шлях Миколи Негоди, написавши статтю «Хай час розсудить...». Знаю, що Микола Тодосійович сприйняв її й висловлену в ній критику на його адресу.

Василь НЕЧЕПА, кобзар, лауреат Шевченківської премії:

— Коли я ходив до школи, у підручниках бачив портрет партизана-розвідника — юного героя Колю Негоду, якого в 1944 році написав художник Кузнєцов, коли Коля 16-річним вийшов із лісу. Оці великі очі Колі я завжди пам’ятаю... Це той Коля Негода, який після війни листувався з Павлом Тичиною. Відомий поет писав Миколі й писав про нього... У 1949 році Микола Тодосійович екстерном закінчив десятирічку, вступив до Київського університету, а після третього курсу разом із Ліною Костенко навчався у Московському літературному інституті. Негода 15 років очолював Черкаське обласне літературне об’єднання, 10 років був головою спілки письменників у Черкасах... Ми познайомилися у 1977 році. Тоді в Черкасах проходив Всесоюзний конкурс молоді і студентів. Відбирали лауреатів для фестивалю на Кубі. Я проспівав на заключному турі пісню «Діброво зелена». На Кубу мене чогось не взяли, хоча диплом переможця зберігаю. Я думав, що ця пісня — якась моя знахідка, а з’ясувалося, що її, ніби для мене, ще в 1957 році написав Микола Негода...

Олександр СОЛОДАР, поет:

— Насправді ситуація дуже неоднозначна. Це в Черкасах Негода і лауреат Симоненківської премії, і почесний громадянин, і висуванець на Шевченківську премію. А в Києві про нього зовсім інші відгуки: йому не пробачили Горліс-Горського і багатьох інших гріхів. Моя думка — він належав до когорти придворних письменників, які, незалежно від влади, співали владодержцям осанни і залишалися при мистецькому кориті... Був період, коли його відлучили від годувальниці — влади. Це сталося в епоху становлення України як незалежної держави... Отоді-то він ходив ображений на всіх і на все. А потім — перебудувався. І знову друкував за бюджетний кошт «Пиріжки з пасльоном», «Пісня на рушникові» тощо. Отака моя думка. Давно виношую задум написати статтю про мистця і владу...

Вікторія КОБИЛЯЦЬКА, Черкаси
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ