Немає людини, яка б не любила свободу; але справедлива людина вимагає її для всіх, а несправедлива – лише для себе
Карл Людвіг Берне, німецький публіцист і письменник, поборник емансипації євреїв.

«Срiбним олiвцем»...

18 березня, 2011 - 00:00
СНІГ У ФЛОРЕНЦІЇ / ФОТО З САЙТА PHOTOSITE.RU
ФОТО МИХАЙЛА МАРКIВА

Цієї зими у Флоренції теж був сніг. Як того далекого 20 січня 1494 року, коли у занесеній снігом Флоренції П’єро Медичі доручив Мікеланджело зробити статую зі снігу.

Я зійшла з потяга в заметіль. Різдвяна Флоренція світилася перламутровим повітрям. Місто в реальному світлі дня чи ночі — навіть суворе: місто ренесансної міри, античної гармонії ліній, білого і темно-зеленого мармуру, перенасичене культурою, якістю, часом. Але сніг його полегшив, осріблив Арно, імпресіоністично розмив його втомлену довершеність. Це було так дивно: йти в гості до людини, яка колись жила в тебе вдома. Нечутно рухалась кімнатами. Розмовляла старим тосканським діалектом з його гортанним етрусько-українським «г». Знімала ренесансні альбоми з полиць, вдивляючись у знайомі малюнки. Гортала Вазарі. Так здалеку прийшов — і став такий близький, майже родич. Кілька років поспіль ділив з нами кожен наш день.

Немолодий вже чоловік — було йому далеко за п’ятсот років. На ім’я Джован Франческо Рустичі.

Тоді, у 1980-ті, коли Ліна Костенко почала писати «Сніг у Флоренції», про Рустичі в Італії не згадував ніхто. Забутий скульптор, чия тінь лишилася жити хіба на сторінках «Життєписів» Вазарі. І так — до цієї осені, коли Італія раптом відкрила ще одного свого видатного митця ренесансної доби. З вересня 2010-го по січень 2011 року проходила виставка творів Рустичі у Палаці Барджелло, де традиційно зібрані видатні твори італійського Середньовіччя й Відродження. Виставка стала результатом багаторічної праці мистецтвознавців та реставраторів, які зібрали твори Рустичі з різних музеїв Європи та Америки. Крім знаменитої скульптурної групи Йоана Хрестителя, Левіта й Фарисея, знятих з порталу флорентійського Баптистерія, було виставлено близько сорока робіт скульптора у бронзі, теракоті, мармурі, майоліці. Виставка була цікаво побудована: поряд з Рустичі — твори й інших митців того часу, щоб показати взаємні впливи й перегуки: Леонардо, Верроккйо, Філіппіно Ліппі, Донателло, Бенедетто да Маяно та ін. Вражаючий був і діапазон творів: від батальних скульптур, де людські й кінські тіла творили єдину судому трагічно агресивних м’язів, — до білосніжної Мадонни з Дитям космічного спокою і печалі. А за цими творами для порівняння — так само судомна леонардівська «Битва при Анѓьярі» — і біло-золоті Мадонни тогочасних майстрів у мармурі, живопису, майоліці... Завдяки Рустичі повернулася до Флоренції — вперше за 500 років! — і одна з найвидатніших картин Леонардо «Святий Йоан Хреститель», в якій учені віднаходять ремінісценції з Предтечею Рустичі: після смерті да Вінчі картина залишилась у Франції і тепер зберігається в Луврі. Організатори виставки — Беатріче Паолоцці Строцці, директорка музею Барджелло, та мистецтвознавці Філіп Сенешаль і Томмазо Моццаті. Виставку фінансували Фундація Кафедрального собору Флоренції, міжнародна організація «Friends of Florence», Міністерство культури Італії та інші інституції.

Про виставку я дізналась з газет. Свого часу в Римському університеті — ще в 1990-ті роки — була захищена дисертація, присвячена драматичній поемі Ліни Костенко «Сніг у Флоренції», друкувалися статті й переклади. Інформація перетнулася — і мене запросили на виставку. Власне, запросили автора, але не було вже часу на приїзд. Так я несподівано трапила в засніжену Флоренцію — і ця зустріч з Рустичі стала для мене потрясінням. Адже тут є багато тем для роздумів: шлях мистецького твору в часі та просторі, його життя на перетині різних культур, локальні й універсальні інтерпретативні парадигми... І найважливіше — постать, що жила в уяві письменника, який є тобі рідною людиною, а відтак постать, невід’ємна і від твого життя, — раптом матеріалізується, набуває конкретних рис завдяки тому, що ось сьогодні мистецтвознавці осмислили її значимість. А в твоєму домі цей митець жив уже добрих років тридцять тому. І питаєш себе: чи різні це люди, а чи письменник завдяки своїй інтуїції може часом бачити далі від мистецтвознавця? І які складні меандри культурних діалогів: можеш прозріти в іншій культурі явище, про яке сама та культура забула, але йдеш до нього через біль і проблематику власного культурного досвіду.

«The Great Rustici Emerges From the Shadows», написав «Нью-Йорк Таймс» про виставку. «Великий Рустичі виринає з сутінків»...

А сутінки були тривалі. Факт дивний як на тотальну увагу світового мистецтвознавства до Італії і особливо до Флоренції. І тим більше несподіваний цей італійсько-українский мистецький детектив.

Джован Франческо Рустичі народився 1474 року у Флоренції у родині золотих справ майстра та мініатюриста. Юнак «доброї і щирої душі, — як пише Вазарі, — та вільнолюбних поглядів» вчився в майстерні Андреа дель Верроккйо, з якої вийшов також і Леонардо. Працював у Саду Сан-Марко, де Лоренцо Медичі, правитель і меценат, створив першу в Європі Академію мистецтв. Сюди ж Лоренцо забрав і молодого Мікеланджело з майстерні Доменіко Ѓірландайо...

О, пригадай Флоренцію —
                 ті храми,
садів Сан-Марко
               виноградний мур,
де наш синьйор Лоренцо
               Незрівнянний
для нас відкрив славетний
             Сад Скульптур!

Директорка музею каже, що Рустичі належав до групи «ексцентриків», які вже жили передчуттям нервової і витонченої доби маньєризму:

... Мій дім стояв у лоджіях
                   і в ѓратках.
У мене був домашній дикобраз.
Я міг собі дозволити дозвілля,
себе ще не призводячи до скрут,
півроку роздивлятися сузір’я,
два роки заморожувати ртуть.
У мене був мій говорящий ворон.
Мій час життя у вічності
                 тривав...

Тридцятилітній Рустичі був уже визнаним майстром і здобувся на неабияку честь: його бронзова скульптурна група «Проповідь Йоана Хрестителя, Левіт і Фарисей» була призначена стояти в центрі міста над північним порталом Баптистерія Сан-Джованні. Предтеча, він же Сан-Джованні — патрон Флоренції. Це сталось 1511 року — якраз коли народився Вазарі. В роботі над скульптурою поряд з Рустичі був тільки Леонардо: насправді саме йому була замовлена група, але Леонардо передав її молодшому колезі. Над Баптистерієм працювали й інші видатні митці: Ѓіберті, Донателло, Сансовіно, Мікелоццо. Щоб створити цю композицію, Рустичі навіть «спродав материнський спадок»: «Мій перший твір. Мій вистражданий. Досі / я пам’ятаю жар того литва»... Однак не всі тоді його зрозуміли:

Замовники мої! Повірте,
                     не зухвальство —
це просто для митця найбільше
                    з його щасть.
Бо краще хай мій труд мені
                    не схвалить майстер,
ніж нетямущий хто хвалу
                   йому воздасть!

Але що? Всі герої одвічної драми митця на місці. Міняються лише декорації:

Ну, а вони покликали свого.
Принизили і заплатили скупо,
бо він сказав, що твір
                      щось не «ого»,
і що ціна — п’ятсот,
                      не більше, скудо.
Та краще б звір мене
                     ударив бивнем!

Я побілів, і я сказав їм так:

— Чи вам, синьйори,
                   не здається дивним,
що труд митця оцінює слимак?
І почалось. Погрожували
                    пальцем.
Злостивцем називали
                    і зухвальцем...

Для Рустичі це був великий удар. І сьогодні, як учора: «Я гордий був. Принаймні хоч гордині / ніхто не сміє збавити людині».

І ось аж тепер, з відстані півтисячі років, вчені визнають цю роботу новаційним шедевром. Рустичі вже був скульптором «осені Відродження», перефразовуючи Йохана Хьойзінѓу. Він і справді передчував добу маньєризму, яка ширитиметься Європою від 20-х років ХVI ст. — після смерті Рафаеля і під його впливом. Це чи не вперше в мистецтві — скульптурна група без жодної статики, рухома, театралізована, здається, от-от — і почуєш їхні голоси. Монументальні форми, але звихорена бронза фіксує рухи тіла, емоцію, напруження профетичного моменту. І цей до неба піднятий вказівний палець Предтечі, коли він — «глас волаючого в пустелі», як говорив про нього пророк Ісая, — віщує прихід Господа, відсилає нас якраз до луврського Йоана Хрестителя Леонардо: це один із наймістичніших його образів тривожної андрогінної краси, з теплішою, як у Джоконди, усмішкою на вустах і з космічним інеєм у погляді. Власне, і в постерах виставки були поряд поставлені скульптурний Предтеча Рустичі і живописний — Леонардо. Скульптура Рустичі завершена 1511 року, картина Леонардо писалась у 1508—1513 роках: хто кого цитував? А насурмлений Фарисей Рустичі, вважають мистецтвознавці, відгукнеться в обличчі «Мойсея» Мікеланджело — це вже 1513—1515 роки, — це саме той Мойсей, завершивши якого, Мікеланджело вдарив його скальпелем об коліно, надщербивши мармур, і закричав: «Говори!». Рафаель також промальовуватиме риси Фарисея в підготовчих начерках санѓіною Святого Павла. І Вазарі відтворюватиме Фарисея в постаті своєї картини «Шлюб Есфірі з Артаксерксом». А деякі вчені (наприклад, британський дослідник італійського Ренесансу Джон Поуп-Хеннессі) вбачають зв’язок рухомих скульптур Рустичі зі «скульптурним живописом» «Тайної вечері» Леонардо.

Коли династію Медичі вигнали з Флоренції, 1528 року поїхав звідти й Рустичі — до Парижа, на запрошення Франциска І, творця школи Фонтенбло: «Мисливець, красень, набакир корона»...

Були поети й музиканти там,
цвіли гірлянди преціозних дам.
Усіх країв зацьковані вигнанці
могли зустрітись в танці
                          і в альтанці.

І це стало початком його кінця. І причиною його забуття. У Франції він більше нічого не створив. Помер у бідності й самотності, всіма забутий, за нез’ясованих обставин, в монастирі міста Тур над Луарою. Від «тінистих ѓротів» Саду Лоренцо — до вбогого саду під вікнами монастирських келій:

Його нема. Той Сад уже руїна.
Лоренцо вмер. І ти — уже не ти.
Лиш пам’ять, наче дівчинка
                                     наївна,
все хоче ляльку в попелі знайти.

Власне, «Сніг у Флоренції» — це його самостійний психоаналіз у монастирському саду, діалог із самим собою. Розмовляють Флорентієць і Старий: «Ти — молодість моя, а я — твоя руїна». «Які ж то мали бути землетруси, / щоб так на мене обвалився час?!» — питає Флорентієць Старого. «Марнота днів, убитих на спокуси. / Хто може врятувати нас від нас?».

Третій невидимий учасник цієї розмови — Мікеланджело.

Велетень Відродження, він змушений був у січні 1494 року створити статую на вимогу нездарного нащадка великого Лоренцо — його сина, відомого в історії як П’єро іль Фатуо, П’єро Легковажний. Це була велетенська статуя Геракла. Мікеланджело скрижанів на риштуваннях, ліплячи порожнечу. За вісім днів статуя розтанула.

Та й не тільки це: папа Юлій — Юлій ІІ делла Ровере — замовив йому свою гробницю. Планувався гігантський монумент. Мікеланджело на своєму горбі привозив мармур з Каррари. Але оточували його заздрісники й пліткарі. Тож у якийсь момент кинув усе і повернувся до своєї Флоренції. Даремно папа слав йому услід своїх гінців. Буонарроті, так би мовити, відключив телефон. Але все ж довелося згодом таки зробити папі бронзове погруддя. І що? Повсталий народ його розтрощив:

А потім папі статую зроби.
А папа Юлій усмиряв повсталих.
Під сміх, і свист, і тюкання юрби
її розбили. Теж, вважай, розтала.
А потім щось завершить не дали.
А потім запідозрили в крамолі.
А потім зацькували, довели...
І що митцю лишилося від долі?!

І чи ж ця жертовна титанічна його праця варта була таких страждань?

Скажи, а де тепер
                         Буонарроті? (...)
Живе у Римі. Має свій куток.
Згорбатів у труді, посивів
                         у скорботі,
а людям чорно в роті
                        од пліток. (...)
Якби він, звісно, якось легше жив,
за кардинальську шапочку
                       служив
чи хоч вдавав догідника,
                       смиренця, —
а так його вже мають
                        за шаленця. (...)
В його душі республіка болить.
Він чує скрізь холодний подих
                         пустки.
Де в бронзі треба деспота
                         одлить,
там генії зникають, як етруски.
Біда служить володарям земним,
їм не потрібні сни його пророчі.
Усе життя крізь дні його і ночі
гробниця папи гналася за ним!

Одначе Мікеланджело, коли йому допекли, зумів пожбурити дошку з верхотури риштувань у свого замовника. Тому снігова статуя розтала — і не пам’ятається. А дошка, пожбурена Мікеланджело в папу, летить і досі в пам’яті мистецтва, — нагадуванням. Пересторогою. Попередженням.

А Рустичі — ні. Рустичі дошку у своїх замовників не пожбурив. Флорентієць каже йому сумно:

Оце умреш, ніхто й не спом’яне.
В надгробний камінь
                      не вкарбують дати.
Лише ім’я у тебе кам’яне.
Ти дошку в них шпурнути
                      був не здатен.

І проминуло стільки віків, але й сьогодні так само це актуально. Тепер уже Старий каже Флорентійцеві: «Вони — тебе, не ти їх переміг! / Вони твій хист поклали під фуганок». Питає Флорентієць: «Чого у тебе в пам’яті йде сніг?». Відповідає Старий: «Страшна ціна вельможних забаганок!».

Втомлений війнами і протистояннями у Флоренції, в Парижі Рустичі волів вижити. Не пам’ятати флорентійських повстань. Не бачити, як палають гугеноти. «Але у тій жасминовій альтані / хіба не пахло димом на світанні?» — питає Флорентієць. Старий розважливо відповідає: вогнище «пече лиш те, в якому сам гориш»:

Зробив камею, королю
                           присвячену.
Фігурку для алеї Фонтенбло.
Так, тутті-фрутті, всяку
                            всячину,
на щось велике часу не було.

І взявся за «вікопомний твір» — кінну статую короля:

Он подивися, що то був за Кінь,
яка від нього велетенська тінь!

Флорентієць іронічно відповідає:

Велика тінь, бо полум’я яскраве.
Смолисті дрова,
                             гарно палахтять.
Так там були хоч війни,
                             хоч заграви,
а тут же гугеноти гуготять!
Тут музи вже затягнуті
                            в корсажі.
Але підошви в попелі і в сажі.

Так Рустичі й не закінчив свого «вікопомного твору»:

Коня створив я,
                       вершника не встиг.
Уже була і форма для лиття.
Король помер, зчинилось
                       сум’яття. (...)
Новий король хотів нового
                        твору.
Віддав палац мій іншому
                        синьйору.
Закликав майстра
                       для нових скульптур,
мене, старого, витуривши в Тур.
А кінь мій, кінь, в могутніх
                        м’язах руху,
стоїть десь на задвірках
                       серед брухту.
Тепер його єдині верхівці —
паризькі голуби і горобці...

У гніві на своє змарноване життя — і на самого себе — Старий виламує з риштування дошку і жбурляє її у статую коня короля Франциска — але лише у своїй пам’яті, навздогін минулому.

Цей його запізнілий жест прокоментує єхидний Чортик, що шліфує свої кігті розбитим дзеркальцем — уламком «од жаху перекошених дзеркал» повсталої Флоренції:

Гай-гай, маестро,
                 чи не пізно трошки?
Було б раніш виламувати дошки.
Тепер шпурляйся хоч і навсібіч —
це вже на дрова
                     в монастирську піч.

А незакінчену статую Франциска розбив повсталий люд під час Французької революції.

Рустичі живе навспак, наздоганяючи свою долю. Молодого Флорентійця закручує вихор карнавалу. А Старий на схилі віку стає Савонаролою. Але вже було запізно не лише для виламаної дошки, а й для пророцтв:

Спиніться, схаменіться,
                                   в гупотінні
не чуть, як наближається біда!
Вже вас немає. Вже на ваші тіні
розлив бокал кривавий тамада.
Я вам кажу. І час такий
                                    настане.
Хто що посіяв, той те і пожне.
Флоренція болить.
                                 Флоренція повстане.
Флоренція тиранів прожене.
Вона змете палаци їхні й замки,
вона такий утне їм карнавал,
що тільки чорт знайшов би
                                 там уламки
од жаху перекошених дзеркал!
Чи ви тоді отямитесь
                                  прозрівши?
Вином не скаламучуйте уми!
Бо згинете, Флоренцію
                                   призвівши
до голоду, усобиць І чуми!
Я вам кажу. Я вас молю.
                                Я прошу.
О, схаменіться, поки ще живі!
Ви казитесь, ви тонете
                               в розкошах.
Волаю вам — потонете в крові!

Але навколо старого Рустичі танцюють дев’ять муз — дев’ять карнавальних флорентійок, як «хризантеми в карнавальних масках», — втягуючи в «суцвітті фейєрверків» у свій безтурботний танок Флорентійця. Та від іскрометного карнавалу на дні життя лишається мало:

Жаринки зір з небесної жаровні.
І той чернець, що веслами гребе.
І чорний хрест під місяцем
                                     уповні.
І цей старий, що згадує себе...

Тож лишається йому молитися на свої ж власні статуї:

Хто ти? Ніхто в своєму
                                    доживанні.
Всі знають: Мікеланджело —
                                  «Мойсей»,
Хто знає, що на церкві
                                  Сан-Джованні
твій Іоанн, Левіт і Фарисей?!
Мені, мабуть, уже й не до лиця
вважать себе творцем
                                такого твору.
Але яке ж це щастя
                               для митця —
на власний твір дивитися угору!

Рустичі з далекого берега Луари кланяється своїм статуям на березі Арно:

Спасибі тобі,
                            Хрестителю Іоанне!
Життя було до мене
                            невблаганне.
А ти мене уже й не бачиш
                             звідтам,
стоїш між Фарисеєм і Левітом.
І хмари йдуть, і вітер їх жене.
І коли-небудь, десь там,
                           за віками,
моє творіння, пригадай мене!
Я — Рустичі, я — рустика,
                           я — камінь.

Безмір прожитого часу, коли душа і руки творили: «Я, скульптор навіть іменем своїм, / я — Рустичі, я — рустика, я — камінь!». І безчасся змарнованого таланту, коли тільки й може сказати Рустичі про себе: «Та ще потроху доглядаю сад. / Отут я й стану деревом зимовим».

«Мене немає. Був. / Під вітром часу камінь розкришився».

На виставці дивилась фільм, як італійські реставратори працюють над статуями Рустичі, відчищають їх від смогу й патини часу. Під тиху музику бачиш тільки невагомі руки невидимих людей, які повертають первозданну красу творові. Тихо ковзає лазер, мелькають тоненькі скальпелі і щіточки зі скляних фібр, ледь торкаються бронзи м’які пензлики і стікає бганками летючої одіжі дейонізована вода. Та «базова травма» — Україна, як пише Ліна Костенко в «Записках українського самашедшого», залишається завжди. Дивишся на той лазер, що в ритмі музики торкається очей Предтечі — і думаєш про руїни за нашими плечима. Думаєш: У ФЛОРЕНЦІЇ РОЗТАЛА ЄДИНА СТАТУЯ — та й та зі снігу. Але навіть і це занотував Джорджо Вазарі — терплячий літописець, що вписував в історію твори митців Відродження, кожну найменшу деталь людського і мистецького життя, щоб мистецтво не розсіялось у часі, щоб і через століття й тисячоліття Флоренція відроджувалася магією своїх шедеврів, таємничою концентрацією неперевершених геніїв. І хай це буде статуя зі снігу — чи золота брама Баптистерія, чудо рук Лоренцо Ѓіберті, — все має знайти своє місце в Історії. Одну браму — південну — Ѓіберті робив понад двадцять років, а східну — з важкого золота — біля тридцяти. Мікеланджело називав її «Брамою Раю»... Вазарі знав, що Флоренція — це навіки. І що вічним може бути лише те, що зосереджує в собі красу, якість, віру, честь. Може, якби не Вазарі, розчинився б у Часі й Рустичі. А так він є — повернувся не тільки до Флоренції, а й до України, до нас усіх. До себе, зрештою.

А за нашими плечима — зруйновані храми, розтоптане і морально, й матеріально мистецтво. І тоді, коли Європа відшуковує свої мистецькі шедеври і з дистанції півтисячоліття, в Україні ставиться чергове одоробло кривавого шизофреніка Сталіна, а живих молодих людей кидають до тюрем за руйнацію цього потворного каменю.

Та й навіть чисто практично: міжнародний мистецький світ заново відкриває італійського скульптора, доля і творіння якого вже кілька десятиліть як живуть в українському слові. Аби йшлося про країну, що має культурну стратегію і прагне мати «гуманітарну ауру», — яка нагода для зустрічі з італійськими вченими, для круглого столу, для різних форм діалогу! Але це ж якби: якби ми мали аташе з культури, якби ці аташе були часом не сексотами, а перекладачами Данте і Леопарді, як колеги польські, чи чеські, чи словенські, якби ці аташе знали до всього ж ще й українську культуру, а також мову, якби взагалі знали, що вона існує, а не приїздили на п’ятилітні канікули до західних країн, — мабуть, статус України був би інакший у світі. І навіть би хтось повірив, що вона ж таки збирається інтеѓруватися до Європи, а не до п’ятої точки Євразії. Але умовного часу, як відомо, в історії немає.

Питаєш себе: і де ж ми є тоді? Це навіть не кам’яний вік, не час, що йде навспак. Це просто ВІДСУТНІСТЬ ЧАСУ. Як минулого, так і майбутнього. Точка перетину темних енергій, що поглинають усе живе.

Боже, як хочеться втекти від цього! Мабуть, як Рустичі з охопленої повстаннями Флоренції. І «хочеться чуда і трішки вина». Згадуєш, скажімо, іриси — іриси тернопільського селекціонера Ігоря Хороша. Він унікальний фахівець, отримував різні міжнародні відзнаки — також і у Флоренції. Нещодавно вивів новий сорт ірисів — «Сніг у Флоренції». А також — «Ліна Костенко». Королівські квіти. Перша квітка — з білосніжним верхом на кардинальському фіолеті, друга — переливання золотого, що переходить у прозорий перламутр. Ірис — квітка з фрески Кносського палацу на Криті, їй чотири тисячі років. Квітка богині, посланниці небес Іриди, що сходила на землю, ступаючи босоніж по веселці. Квітка, що росла в середньовічних монастирях і замках Європи. Квітка, що стала в часи Медичі символом Флоренції. І символом королівської Франції.

Скільки треба, щоб виростити квітку? Лише селекціонер знає, які в неї «батьки» і «старші батьки», з якої алхімії кольорів народжується той ЄДИНИЙ колір. Як тоді, коли писався «Сніг у Флоренції», пам’ятаю — цілі дні і ночі шукався один образ і рима, алхімія слова. Ранок, я біжу в інститут, під’їжджає автобус, але я не їду. Бачу, як мама показує мені з балкону: знайшла! І почуття щастя, і сонця крізь музику гілок старої верби під вікнами. І можна не поспішати. Головне вже трапилося.

Рустичі повернувся з небуття — після своєї смерті у французькому Турі — на сторінки драматичної поеми українського автора — і вже аж після цього на батьківщину, у Флоренцію. Випростався в часі, явив нам з глибини століть своє лице.

МИСТЕЦТВО І ВЛАДА. Вічна тема — як саме мистецтво. І як сама влада. Міняються політичні пейзажі, але не міняється суть. Влада намагається прибрати митця до рук — митець проламується крізь усі форми несвободи в майбутнє. Але хто насправді цькує художника? Хто вигнав Данте з Флоренції?

Вона його посміла проклинати.
Він був нелюбий, як усі митці.

Флорентієць каже Старому:

Цькувала не Флоренція, не мати,
а міста самоназвані отці.
О ті страшні, розбещені, погані,
усіх віків вельможні старигані!
В якій лиш не з’являлися личині,
який лиш бруд не мали на руках!
Вони помруть, а наслідки
                                            злочинні
відлунюють ще довго у віках.

Сьогодні, вчора і завжди. Тому Митець платить страшну ціну — щоб створити Сад Нетанучих Скульптур. А не статую зі снігу.

Ім’я Флоренції, ім’я його Міста і його соборів, ім’я Ріки стануть для Рустичі молитвою:

Сан-Марко, Сан-Джованні,
                                   Санта-Кроче.
О Фіоренца, щастя моє, горе!
Санта-Марія дель Фіоре,
Санта-Марія дель Фіоре!..
Сан-Спіріто, Сан-Сальві,
                             Сан-Міньято,
Сантіссіма Аннунціата.
Лунгарно, Арно...
                            чи прожив я марно?
(...)
Арно, Арно, Арно!
Етруська пристань, лілія долин.
Долинь до мене здалеку, долинь!
О Фіоренца, щастя моє, горе!
Санта-Марія дель Фіоре,
Санта-Марія дель Фіоре...

Звучить і сьогодні — і теж попередженням. І пересторогою. І тривогою. Імператив митця:

Як тісно в пам’яті сторіч!
Як рідко зводяться титани!
Створити річ,
створити річ,
котра ніколи не розтане!

А це можливо лише тоді, коли митець зберігає вищу вірність — вимірам, що мають непроминальний сенс. Бо марні питання: «І хто з вас кого зрадив — / ти свій талант чи твій талант тебе?».

На це немає індульѓенції.
Велика доля не збулась.
Ти обійшовся без Флоренції.
Флоренція без тебе обійшлась.

І життя страчене тяжко й безповоротно — «на риштування біля порожнечі».

Мікеланджело кликав до життя не лише свої безсмертні творіння. Він будував мури республіки. «Буонарроті захищав фортецю»:

Він захищав республіку. При ній
фортеці зводив, щоб жила
                                       Флоренція.
Коли ж настала влада тираній,
він скам’янів. Він сам
                                      уже фортеця.

Остання дорога Рустичі — це дорога повернення:

О Фіоренцо, мати моя мила!
Чого я тут, поклич мене, верни!
Я — Рустичі, я — рустика,
                                      я — брила.
Я хочу спати під твої терни!

«Руками ловлячи повітря, як сліпий», Рустичі питає в себе молодого, у Флорентійця:

Скажи мені,
                    в який тут бік Флоренція?

Флорентієць відповідає:

Уже у бік безвиході. Ходім.

Безслідно зникне Старий. Повернуться монахи — дограти партію в заборонену тоді гру — шахи. Вигулькне з «незапретної дірки в бузині» брат Домінік, вертаючись зі своїх нічних любовних ловів. Лишаться від Рустичі ефемерні знаки присутності:

Хтось уночі малину поколошкав.
На риштуваннях сходи поваляв.
Ти бачиш — повиламувані
                                          дошки,
хтось уночі тут дошками
                                           шпурляв!

І невтямки нікому, яка то була важлива дошка, — кинута Рустичі, нарешті, в обличчя владі. Але та дошка впала на траву. Лише «за клаптями летючого туману» проступить постать Маріелли — покинутої у Флоренції коханої жінки — віртуальним надгробком з ф’єзоланського мармуру над неіснуючою могилою Рустичі. І кликатиме його голосом античної флейти:

Де ти подівся, Рустичі,
                                    Джованні?
Джованфранческо Рустичі,
                                     де ти?!.

Зітхання Рустичі — це зітхання митців усіх віків і народів:

Як важко бути в наші дні
                                          митцем!
У наші дні... А завжди і понині?
Я, може,
                       хочу срібним олівцем
птиць малювати на лляній
                                        тканині!

Цим «срібним олівцем» малюється справжня мапа Європи. Мапа європейської культури. Петрарка говорив про «Res Publica Litterarum» — «літературну республіку», згодом енциклопедисти — про «Republique Litteraire». Це і є «САД НЕТАНУЧИХ СКУЛЬПТУР» — але треба вчитися блукати серед його античних статуй і вічнозелених дерев. Щоб рухатися в цьому Саду не як вандали, а як люди, здатні зрозуміти космічну невагомість «срібного олівця»:

Вночі із Хаосу безсоння,
коли мій Всесвіт ожива,
мов срібні птиці вилітають
ще не приборкані слова.

Завжди мамі на день народження бажаю «неприборканих слів», написаних «срібним олівцем».

Дивлячись на відродженого Рустичі у засніженій Флоренції, я зрозуміла, як можна бути ВІЛЬНИМ. І що треба подякувати письменнику за творення цієї свободи. Душа людська стає недосяжною для абсурдів політики — своєї і чужої. Для брутальності хамів — великих і маленьких, східних і західних. Для безвиході — бо мистецтво, ушляхетнюючи, рятує. Ідеологеми здуваються, мов повітряні кульки у Верховній Раді, якими ті борються проти цих, а ці — проти тих... Історія струшує з себе карликів різних мастей і жанрів — політичних і літературних, і всіляких. Стихають децибели інформації.

І можна, нарешті, почути, як «Мадонна Саду / балакає з Мадонною Ріки».

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments