Станіслав ГОВОРУХІН: «Я противник етичного прогресу...»

Станіслав Говорухін — режисер, актор, сценарист, публіцист, громадський діяч, політик. Після авіакатастрофи під час зйомок знаменитого фільму «Вертикаль», у якій Говорухіну дивом вдалося вціліти, переконаний, що Господь залишив йому життя, призначаючи його для виконання особливої місії. І він виконує її, не відступаючи від власної ідеології та власних понять справедливості, добра й зла. Він зняв близько двох десятків художніх, п’ять публіцистичних фільмів, написав 14 сценаріїв і три книжки. Його акторські роботи прикрасили багато фільмів відомих режисерів — досить пригадати Сергія Соловйова та Георгія Данелія.

У режисерському архіві кіноробіт Говорухіна екранізація бібліотечки романтики мандрівок, що дорога серцю кожного з нас: «Життя та дивовижні пригоди Робінзона Крузо», «Пригоди Тома Сойєра», «Діти капітана Гранта». Крилаті фрази з серіалу «Місце зустрічі змінити не можна» цитують уже понад двадцять років щоразу нові покоління глядачів. Прихильники суду Лінча, які активно ностальгують за залізним кулаком радянської епохи, витирають сльози, співпереживаючи червоно-коричневому «Ворошиловському стрільцю». На вершині перебудовної щирості глядачі заповнювали зали кінотеатрів, де показували художньо-документальний фільм Станіслава Сергійовича «Так жити не можна», що отримав у 1990 році премію «Ніка». Потім один за іншим вийдуть документальні фільми «Вторгнення», «Росія, яку ми втратили», «Час негідників» і книжка публіцистичних статей різних років — «Велика кримінальна революція».

Від цього часу Станіслав Говорухін із головою занурюється в політику, стає депутатом Державної думи РФ, очолює Комітет із культури. Політик він, на мій погляд, не гнучкий — його висловлювання різкі, позиція непримиренна. З цим можна сперечатися і складно приймати беззастережно. Але головне — він залишається «кіношником», і його внесок політика в «розконсервування» індустрії російського кінематографа неоцінимий.

Невелика перерва в депутатстві, — сьогодні він знову депутат Держдуми, — подарувала глядачам його нову кінороботу. Фільм «Не хлібом єдиним» (за однойменним і майже забутим романом Михайла Дудінцева) показали київським глядачам в грудні в кінотеатрі «Жовтень» у рамках минулого фестивалю «Кіновернісаж. Богдан Ступка запрошує друзів». Картина розмовляє із глядачем класично- інтелігентною літературною мовою. Вона призначена не інтернет-інтелектуалам, звиклим левовими порціями споживати швидку інформацію, а тим, хто звик розмірковувати над сторінками книжки, відчуваючи справжній смак справжньої літератури. У професіонально розказаній кіноісторії видно дбайливе ставлення постановника до першоджерела. Стильна чорно-біла картинка — не претензійне ретро, вона гранично точна та логічна для відтворення атмосфери часу. Актори Віктор Сухоруков, Олександр Розенбаум, добре відомі глядачу, відкривають свої нові грані, освоюючи час і місце в просторі фільму.

Розмова зі Станіславом Говорухіним відбулася на фестивалі «Лики любові», який уперше минулого року відбувався в Сочі, а деякі доповнення отримав на «Кіновернісажі».

— Станіславе Сергійовичу, ви неодноразово в інтерв’ю різним ЗМІ називали себе традиціоналістом. Думка не змінилася?

— Звісно, ні. Я традиціоналіст і ретроград. Противник етичного прогресу, бо такий за нинішніх умов нічого доброго не несе. І це вже трагедія. Поміркуйте самі. Був період, коли всі старі засади були зруйновані. Потім дали свободу слова. І що? Будь ласка, кажіть. А сказати ж нічого! Це стосується не тільки життя, а й кіно, телебачення. Практично всі фільми знімають за одним сценарієм, відсутній інститут цензури, редактори, зрештою, відсутні професіонали.

— Зачекайте, а як же фільми Сокурова або резонансне кілька років тому «Повернення» Звягінцева?

— Мені здається, що фільми Сокурова, як і Тарковського, взагалі не мають жодного стосунку до кіно. Хоча їхні фільми називають одним словом — мистецтво. Важко уявити людину освічену, яка багато читає і при цьому дивиться сокуровську нісенітницю. Адже все це містифікація, яка до кіно не має жодного стосунку. Тоді вже краще дивитися «Антикілер».

— Але, наскільки я знаю, ви не апологет і такого кіно. Повернімося до вашої останньої роботи. Чому ви вирішили сьогодні зробити саме це кіно?

— Важко сказати, режисер часто не розуміє, чому він хоче робити це, а не те. Тобто розуміє, але інтуїтивно, серцем. Словами часто й не скажеш. Крім того, це якоюсь мірою фільм про актора, про нинішній кінематограф, у якому один як Тарантіно, другий — Кім Кі Дук, третій удає Бессона. Усе це так огидно. Ось і вирішив зняти кіно своєї юності, коли кіно було на вершині свого розквіту. Мені хотілося створити атмосферу, наче фільм і знятий тоді. Тому стрічка чорно-біла. Тому стиль такий. Я не створив нове кіно, а добре забуте старе. Пам’ятаєте, в Еклезіасті: «дивіться, це нове», але ж це вже було. І те, чого не було, також було. Питання в тому, що пригадати хороше — не гріх. Ось ми спробували пригадати хороше кіно, яке поважали не тільки у нас, у всьому світі.

— Ви ж чудово знаєте сьогоднішню ситуацію в прокаті, про те, як і що роблять прокатники, на що ходить глядач, за що платить гроші. Самі неодноразово наголошували, що духовна планка опущена максимально низько. Якою буде прокатна доля вашої картини?

— Гадаю, доля буде така ж, як і доля всіх моїх останніх фільмів, починаючи з «Ворошиловського стрільця», «Благословіть жінку». Публіка нинішніх кінотеатрів — тінейджери, їм потрібні дитячі сюжети, комп’ютерні зйомки — це не для них. Кінотеатр уже не той, люди, як правило, випадково туди заходять. Моя публіка жива, нікуди не поділася — це люди, які читають, які виховані в іншій системі. Їм осоружний сам вигляд сьогоднішнього кінотеатру, в якому слово «театр» — зайве. Який же театр, якщо заходиш — пахне кухнею; сів — поряд із тобою щось наминають. Одним шкода грошей на це кіно, другим — огидне саме кіно, третім — не подобається репертуар і нічого хорошого вони не чекають.

— Ви взяли за основу свого фільму справжню літературу, що сьогодні відбувається не так часто, якщо відкинути теледосліди останніх років у зверненні до класики. А чи є в сучасній літературі автори, які вас приваблюють, відповідають вашому світовідчуванню?

— Так, є непогана література. Мені багато книжок подобаються. Наприклад, роман «Головоломка», написаний двома авторами з Риги. Це зовсім не моє, але це хороша література. Абсолютно сучасна.

— Багатьом акторам ви дали путівку в життя. Ваша героїня, Світлана Ходченкова, вже вдруге знімається у вас. Як ви її знайшли?

— Це дівчинка з міста Железнодорожного. Колишня станція Обиралівка, де Анна Кареніна кинулася під поїзд. Світлана навчалася на першому курсі, коли зіграла Женю в «Бережіть жінку» — 17-літню дівчинку та 38-літню жінку. Зовні одразу було зрозуміло, що це героїня, залишалося з’ясувати, чи витримає вона внутрішньо. Ризикнув — і не помилився. А тепер уже очей не можу від неї відвести.

— Ви досі є членом Спілки кінематографістів України. Вам не байдуже, що відбувається в Україні з культурою, зокрема з кінематографом?

— За що боролися, на те й напоролися. Тож співчувати особливих підстав немає. Результат був очікуваний. Думаю, для того, щоб кіно відродилося, потрібна, по-перше, увага з боку уряду. По-друге, потрібні протекціоністські закони, які повинен прийняти парламент. У Росії це давно зроблене і, як на дріжджах, почало зростати російське кіно. Чому? Бо були тимчасові закони про державну підтримку, бо кіно звільнене від ПДВ. Ви не уявляєте, скільки знадобилося моїх зусиль, щоб ухвалили цей закон, особливо складно було звільнити кіно від ПДВ. Треба було поговорити з кожним депутатом, з кожним десятим випити, обійти всі кабінети начальства, в тому числі й прем’єр-міністра. Треба було створити в парламенті сильне лобі, щоб відстоювати інтереси культури, мистецтва та кінематографа. Адже в нас недоумкувата інтелігенція, іншого слова не можу знайти, вибачте, вона ж мислить лише стадно. Нащо художнику сидіти в Думі? А щоб захищати інтереси своєї галузі, не свої особисті, наголошую! Шахтарі ж посилають свого представника, авіаційна промисловість — теж. Нафтові магнати засовують туди десятки депутатів, щоб відстоювати свої інтереси. Політики, принаймні в російському парламенті, давно вже немає. Є відстоювання інтересів галузі, регіону, часто — власних.

— Але ви знову повернулися в політику?

— Замучили. Я в Думі десять років провів. Останні чотири роки відчував, що там не потрібен. Зараз знову обрали — «закликали», так би мовити. Та не йшов я з політики. Дума — не політика, я вже говорив про це вище. Буду й надалі відстоювати інтереси кіно.

— А кіно зніматимете, в кіно ви потрібні?

— У кіно — потрібен. Там залишилися без уваги десятки мільйонів глядачів. На яких я, перепрошую за нескромність, працюю. Вони тільки на мене й розраховують. Ну, можливо, не тільки на мене, ще на когось. Але нас мало. Хтось же повинен працювати. Усі ж працюють на міжнародні фестивалі. А та публіка, яка ходила в кінотеатр, яка так любить кіно, про них хто подумає? Вона ж іще не померла!

— Який був бюджет картини, адже сьогодні в Росії малобюджетне кіно починається від півтора мільйона доларів?

— Великий бюджет був, два з половиною мільйони. Ще розраховуватися й розраховуватися.

— У Москві, як, утім, і в інших великих містах, залишається дедалі менше куточків, у яких можна знімати стару Москву. Як вдалося знайти таку натуру і чи допомагав вам уряд Москви?

— Ми знайшли унікальне місце. Це — двір Ракетного училища. Там ціле містечко. Вихід із готелю «Москва» ми знімали теж там.

— У фільмі знімаються Розенбаум, Гришковець. Чому вибрали їх, — хоча, за фактом, їхня робота достойна найвищих похвал, — вирішили так привабити глядача?

— Ні. Розенбауму це життя просто близьке. По-перше, я знав його можливості, по-друге, таким собі уявляв цього персонажа. Адже це — Воланд... Я нікому не говорив цього, але роман Дудінцева — чиста схема «Майстра і Маргарити». Є Майстер, є Маргарита. Є її наперсниця — Наташа. Рукописи не горять. І ще є Воланд, який витягує героя з пекла, переносячи його в інше коло пекла, коло перше, де треба і можна творити. Чиста лінія Майстра. Причому, коли Дудінцев писав, він не читав і не чув про роман Булгакова. Воланд, за Дудінцевим, із категорії Корольових, які самі посиділи, потім почали працювати на оборонку… Я був серед цих людей. Багатьох бачив, знаю. Розенбаум просто сяє в цій ролі, настільки він точний.

— Сьогодні ми всі добре знаємо: щоб картина мала успіх у прокаті, потрібна велика та дорога реклама. Ви готові до цього?

— Не велика, а грамотна. Заманювати тінейджерів не має сенсу, їм це буде зовсім не цікаво. Можна затягнути їх у театр, але користі від цього не буде. Треба заманити в кінотеатр людей, для яких це зроблене. Ну, грубо кажучи, я би написав: «Молодим людям до 30—35 не рекомендується приходити на цей фільм, їм буде не цікаво». Вони ж, на превеликий жаль, майже не читають.

— Фільм закінчений, іде до глядача, що далі?

— Далі — шукати грошей на інший проект. Є оповідання, яке мрію зняти вже кілька років. Називається «Пасажир». Хочу зняти справжній морський фільм.

— Яку нішу в ХХI столітті може займати кінематограф?

— Кінематограф, як і раніше, — найважливіше з мистецтв. Якщо раніше в духовному вихованні молодої людини брали участь великі педагоги, то сьогодні тільки кінематограф виховує молодь. Його роль зросла в тисячу разів.