Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Стівен СПIЛБЕРГ: «Ми самі визначаємо обличчя часу, в якому живемо»

17 лютого, 1999 - 00:00

— Чи не здається вам, що ця картина стала для вас завершенням якихось особистих шукань?

— Я ніколи не переставав шукати. Я не хочу сказати, що сповнений мудрих думок, якими мені хочеться поділитися, але щодовше я живу й набуваю нового досвіду, мені хочеться розповісти про нього за допомогою кіно.

— Ви казали, що у фільмі «Врятувати рядового Райана» є й автобіографічні моменти...

— На цей фільм дуже вплинули спогади мого батька. Нині йому 81 рік, і він бився на полях Другої світової війни. Його розповіді надихнули мене в 14 років зробити фільм «Втеча в нікуди», де знімалися всі мої шкільні товариші й навіть сам тато, який кермував джипом. Картини про війну справили на мене величезний вплив. Хоч тепер я розумію, що більшість стрічок військового часу були просто дешевими агітками. Принаймні вони разюче відрізнялися від татових розповідей. Я не знав, кому вірити, і в дитинстві вважав за краще вірити Голлівуду: спогади батька здавалися мені дуже похмурими.

— Ви відчували себе генералом, коли знімали сцену висадки?

— Ні, радше випадковим свідком, який хоче втекти якомога далі від цього жаху. При цьому мені хотілося відтворити події як можна чесніше. Я ніколи не був на війні й, звичайно, не хочу, щоб мої діти воювали, але мені цікаво, як багато може витерпіти людина за певних обставин. Від самого початку ми з оператором не хотіли, щоб зроблене нами виглядало як кольоровий постановочний фільм про Другу світову війну. Мені здається, колір допомагає оспівати війну. А мені найменше хотілося використати реальну трагедію як трамплін для чергового пригодницького фільму. Ліпше вже зняти ще одного «Індіану Джонса».

— Ви не боялися надмiру шокувати публіку фізіологізмом першого епізоду?

— Такі побоювання були, і зрештою дещо довелося зробити стриманішим, ніж я мав намір спочатку. Але навіть при постійному самообмеженні кіно вийшло дуже жорстоким. Мені здається, що фільм, заснований на реальних подіях (а ветерани розказують про таке, що невійськовій людині й наснитися не може), не можна звинувачувати в експлуатації насильства. Будьмо чесними. Люди повинні знати правду про війну. Сьогодні глядачі, котрі йдуть на воєнний фільм, заздалегідь готуються одержати порцію пригод. На жаль, це так. Але навіщо потурати цьому? Адже глядач значно розумніший, ніж ми про нього думаємо.

— Наскільки вам самому було важко подолати двозначність: війна огидна, але місія героїв благородна? І ще — особисто ви згодні з тим, що за рахунок порятунку одного можна потенційно втратити вісьмох?

— Благородства у війни немає. Моральним виправданням Другої світової служить знищення нацизму. Що стосується центральної дилеми фільму, то особисто я, скоріше, погодився б із Райбеном, який заперечує проти цієї експедиції. Адже і в Міллера є етичне обгрунтування цієї місії: син повернеться до матері, отже, все недаремно. Моралізаторські притчі завжди цікаві для кінематографа. А в цій історії є, мені здається, глибокий моральний сенс, і я сподіваюся, що люди довго будуть сперечатися про те, хто в ній має рацію.

— Чи не занадто цинічний час для моралізаторства ви обрали?

— Я так не думаю. Ми визначаємо обличчя часу, в якому живемо. Кожного разу, коли студія заявляє, що сьогодні не час для вестернів, з'являється якийсь чудовий вестерн. Хто б міг подумати, що костюмна драма, історія кохання на борту приреченого корабля буде мати такий успіх? Раніше я прислуховувався до міркувань про кон'юнктуру, але тепер перестав.

— Чи важко вам було переключитися на фільми серйозного жанру після стількох років роботи в пригодницькому кіно?

— Я хочу знімати фільми, які були б цікаві для моїх дітей. Мої сьогоднішні фільми — це прямі відповіді на запитання, які мені ставлять мої діти. Діти допомагають мені не постаріти завчасно.

Підготувала Олександра ЛОЗОВСЬКА
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ